А за Німан виступали полки бойові. На полях Пруссії відбувались бої. Зазвучали й козацькі пісні про походи за Німан. Відгомони боїв чулися й на Переяславщині. Розпочата 1756 року війна затяглась надовго. Єлизавета Петрівна, підтримуючи австрійську імператрицю Марію-Терезію, кинула війська на Пруссію. Розігралась велика всеєвропейська війна. Пруссію підтримували Англія та Португалія, а до австрійсько-російського союзу приєднались Франція, Саксонія, Швеція, Іспанія. Велась боротьба за поділ колоній, за владицтво в Європі.
На козацькі частини покладався полководець Румянцев. Довелося й переяславцям лаштуватися в похід. Часом хтось повертався інвалідом і розповідав про те, як російська армія стикається на підступах до Берліна і як кладуть козаченьки на чужині свої голови.
Часто Григорій розповідав селянам про воєнні події. Знайомив з ними й свого учня Васю, прищеплював йому любов до літератури. Тому радив Степанові Томарі передплачувати газети та журнали.
А найбільше віддавав своє дозвілля складанню віршів, поповнюючи збірку "Сад божественных пѣсней". Користувався знаннями піїтики, що вивчав її в академії. А тепер ще простудіював праці Тредіаковського та Ломоносова, в яких висвітлено основи силабо-тонічної системи віршування. Але поняття прекрасного він не запозичав, прагнучи тонічну систему віршування цілком узгодити з народною піснею, знайти спільника в козацькій думі та народних псалмах. На цьому грунті відбувались внутрішні змагання, боротьба, бо книжні традиції ще тяжіли над поетом. Болючим було для нього питання мови. Народна мовна стихія полонила його, але не могла перемогти книжних традицій, сприйнятих ще в академії.
Коли навчався в ній, то переважало викладання латинською мовою. Такі авторитетні просвітителі, як Галятовський, Баранович, Гізель, писали свої полемічні твори польською мовою. А в церквах відбувалися служби церковно-слов’янською. Цією ж мовою писалися канонічні й інші книги. Точилась мовна боротьба між прихильниками католицизму й православ'я. А в надрах народу розвивалась говірка, що ставала основою національної мови. Вона крила в собі невичерпні джерела духовного розвитку. Цією мовою народ розмовляв, співав, складав перекази. З розвитком народних рухів міцніли засади національної мови.
Продовжуючи традиції своїх попередників — Феофана Прокоповича та Георгія Кониського,— поет Сковорода потрапив у складну ситуацію щодо мови і став на шлях реформування церковнослов'янщини, наближаючись до народної стихії. Але повної мовної реформи не зміг здійснити у складних історичних обставинах. Одначе своїм наближенням до народної мови він відкривав двері для наступників, що остаточно утвердили в літературі національну мову.
У питаннях мови Сковорода дотримувався того ж принципу, що й у філософських шуканнях: "Пізнай самого себе". У писані трактати, вірші, байки, притчі Сковорода, дотримуючись книжних традицій, вносив, проте.
багато слів, виразів, прислів'їв з народної мови. Сучасники, які твердо дотримувались основ церковнослов'янського правопису, вважали не тільки за змістом, а й за формою писання Сковороди єретичними. Жанрово різноманітна його творчість далеко виходила за межі писаного на папері. Справжньою народною мовою він в усній передачі ширив неоціненні перлини, що не зберегли за собою авторства, але відіграли велику роль у духовному житті народу. Значення Сковороди полягає не тільки у створенні писаної літератури, а й усної передачі, що вливалася в багатий український фольклор. Полум'яний патріот-народолюбець, гуманіст і мислитель часто писав вірші у творчих змаганнях. Осмислюючи філософські питання в аспекті найновіших відкрить, він поширював свої естетичні уподобання. Його філософські погляди єдналися з поетичною творчістю.
Народний оптимізм, матеріалістичні погляди на природу, протест проти сваволі можновладців, відтворення голосу гноблених — такими мотивами проймаються естетичні поняття Сковороди. Разом з своїм народом він помислами й прагненнями линув у майбутнє, підносячи все, що утверджує народну мудрість. Речником складної, суперечливої і багатої на події епохи став поет-мислитель.
Сковорода належав до тих небагатьох у той час освічених, мужніх духом людей, що в умовах посилення соціального й національного гноблення залишалися зі своїм народом, поділяли з ним скорботи, пробивалися зоряними шляхами крізь ніч, простуючи назустріч світанкові, його слово, присвячене народові, будило до життя, до пізнання явищ соціальної дійсності. Ще не все міг матеріалістично осмислити поет, не завжди послідовно визначав взаємність таких категорій, як дух і буття. Але у своїх помислах і шуканнях він був революціонером думки, революціонером у протестантських виступах. Його слово ламало застарілі канони, єдналось з традиціями запорозького волелюбства, з досягненнями наукової думки.
Від свого народу — великого носія ідей гуманізму, братолюбства, чесноти — сприйняв поет погляди і сторицею відплачував йому поетичними скарбами. Критицизм у ставленні до церковних канонів, обрядів, духівництва стає визначальним у його творах. Він називає Біблію "дурною і нескладною дудою", а церковнослужителів "блевотою", "лжепророками". У невтомних шуканнях, у роздумах, життєвих негодах народжувалась лірика, в якій прославлялася корисна праця, розум, чесноти, трудолюбство.
Григорій Савич не розлучався з музою, живучи на Переяславщині. поділяв з нею дозвілля, життєві будні і свята. Думка поета сягала просторами:
Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земныи мѣста! Взойди, дух мой, на горы, гдѣ правда живет свята, Гд-Ь покой, тишина от вѣчных царствует лѣт, Гдѣ блещит та страна, в коей неприступный свѣт.
Поділяв свої настрої поет з природою, гостро відчуваючи зміни в ній. Він славить весняне пробудження, як вияв оновлення в житті людини:
Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла! Уже сады расцвѣли и соловьев навелч. Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел, БѢжи себ-Ь п болота, в подземный ворота!
Поет дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на флейті. Кожен рядок вірша він підпорядковував за конам внутрішнього музичного звучання. Поет тонко відчуває гармонію душі й природи. Його веде муза па роздолля стенів, як водить вона народних співців.
І шелест ковили переяславських степів, і тихий шепіт Альти, і гомін роздоріжних могил сприймала душа поета, братаючись з музою. Немарно минали роки у цьому краї
121 прозорого неба, задушевних пісень і дивних легенд. Поєднав з ними поет своє звучне и мисливе слово, щоб доповнити келих слави переяславського краю віршами циклу "Сад божественных пѣсней", що став художнім літописом його роздумів і діянь.
Слава про дивного поета і мислителя розносилась по Переяславщині та далеко за її межами. То звучав голос рідної землі, голос самого народу...
ПРОЩАЙ, ПЕРЕЯСЛАВЩИНО!
Роки перебування Сковороди на Переяславщині позначені великою діяльністю. Свої педагогічні погляди він перевіряв у навчанні та вихованні Василя Томари, розвинувши його запитливий розум, інтерес до науки й літератури. Так виріс юнак, якого вже не могли задовольнити умови провінційного хутірського життя. Вихованець залишився на довгі роки другом свого учителя.
Та й інших друзів придбав поет на Переяславщині, де багато шляхів і доріжок були сходжені ним. його всюди радо зустрічали. Старі люди любили Григорія Савича за мудрість, ввічливість, юнаки поважали за гру на флейті та скрипці, за дотепний гумор, жінки прихильні були за скромність і чемність, навіть діти вітали його, бо обдаровував їх казками та притчами.
Приносив дивний мандрівник хворим зілля, а часом бідній удові допомагав на жнивах або щирим словом вітав нужденних. Ширилась слава про Григорія Савича як провісника добра й щастя. Розповідали, що в домі, де побуває він, вселяється спокій та доброчесність, припиняються сварки, шириться повага до старших. Складені ним псалми та пісні переходили з уст в уста, передавались від села до села, від оселі до оселі.
Вважалося великим щастям для сім'ї, куди завітає він гостем у клечальну неділю. Туди сходились сусіди, вели розмови про завершення весняних робіт у полі, в саду та городі, слухали поради бувалого гостя. Не один пасічник готував першого щільника, щоб почастувати гостя, коли навістить він пасіку. Здавалося, що з його приходом навіть бджоли дружніше роїлися.
Добрі звички, повагу та дружбу ширив у народі мандрівник. Своєю діяльністю він множив древню славу Переяславщини.
Але прийшов час розпрощатися з нею. Ширші обрії подорожей вабили Сковороду... Нові шляхи віщувала його "ПѢснь отходная", яку присвятив поет "...отцу Гервасію Якубовичу, отходящему из Переяслава в Бєлгород на архимандритській и судейський чин в 1758-м годѣ":
Едеш, хочешь нас оставить?
4дь же весел, цѣлый. здравый,
Будь тебі вѣтры поюдны,
Тихи, жарки, ни холодны;
Щаслив тебѣ путь вездѣ отсель будь!..
Радуйся, страна щастлива! Пріймеш мужа добротлива...
Незабаром Григорій Савич одержав запрошення при-бути в Белгород. Вагався, важко було поривати з дорогою Переяславщиною. Тут побратався з музами, чимало років свого життя віддав цьому краю. Тривожні почуття виливав у віршах. Хотів у біблійних епізодах приходу предтечі Іоанна знайти пристановище своїм нестямним думам:
Вонми небо и земля, ныиѣ ужаснися! Море, безднами всѣми согласно двигнися! И ты, быстротекущій, возвратися, Іордане...
Завершував навчання Васі Томари. Хвилювала учня дивна поведінка Сковороди за останній час. Мабуть, нелегко було йому розпрощатися з Переяславщиною, де залишив багато душевної тривоги. А тепер мав залишати друзів...
(Продовження на наступній сторінці)