При зустрічі з колишнім приятелем Кирилом він стримано слухав оповіді про численність прочан, яким щоденно відправляли тут церковні служби, обіцяючи, замість земного, царство небесне.
Знаючи світлий розум, високу освіту й мистецький хист Сковороди, Кирило всілякими засобами намагався обплутати його химерно плетеними сітями, залучити до своєї братії. То він поселяв гостя в багатій келії, то давав йому змогу жити самотньо, то запрошував послухати капелу.
Найбільший інтерес Григорія Савича викликали живописні оздоби церков та соборів Лаври. В численних спорудах, в архітектурному мистецтві читав сторінки історії. Сюди тікали люди від татарської навали, озброювались на подвиги. Але всюди сягала ненависна орда — на початку XV століття татарський емір Едигей захопив монастир, піддавши його вогню й руїнам. А через два століття монастир витримував шістнадцятимісячну облогу польських інтервентів під командуванням зухвалого Сапєги. Не раз підіймалася з руїн Лавра і творча рука квітчала її новими оздобами.
Подовгу розглядав Григорії Савич живопис Рубльова, який своїм пензлем залишив безсмертні творіння на стінах, коли монастир відбудовувався після татарського нападу. Ось його знаменита "Трійця" — гармонія кольорів, ліній, майстерність композиції. Три постаті круг столу, на якому стоїть чаша. Похилі голови, вбрання — зелені, блакитні, жовто-золотаві — гармонійно відповідають скромному, задумливому виглядові "Трійці". Живописець наче поєднав духовну і земну красу, яку з усією гостротою сприймав Григорій Савич, будучи сам прихильником такого поєднання та знаходячи в цьому живе підтвердження своїх естетичних поглядів.
Живописні твори учнів Рубльова — майстрів пензля Діонісія та Ушакова — викликали нові роздуми. Зачаровано розглядав стінні розписи, іконостаси. Від гостя не відступав Кирило, намагаючись полонити вразливе ного серпе і завербувати до Лаври. Він запрошував Григорія Савича в колегіум. Тут була добре впорядкована бібліотека, в якій знаходив Сковорода багато цікавого. Виникала думка — чи не залишитись справді тут навчателем, продовжити розпочаті в Переяславі виклади піїтики? Але для цього Ляшевецький ставив одну вимогу — постригтися в ченці й прибрати чернече ім'я.
Після цієї розмови Ляшевецький повів Григорія оглянути величну ікону засновника монастиря Сергія Радонезького. Майстерною рукою була виконана ця ікона. Багато хисту віддав живописець, щоб відтворити аскетичний образ. Ляшевецький пояснював, що святий благословляє своїми перстами на подвиги проти татарської та польсько-шляхетської навали.
Його твердження були переконливими, але Григорій відчував і якусь недомовленість. Мабуть, не на ратні подвиги тепер благословляє святий засновник монастиря, а на кріпацьку працю. Не раз так бувало в історії людства, що визвольні змагання проповідників з часом набували протилежного значення. Пильно приглядався допитливий мандрівник до намальованого Сергія Радонезького, що підніс руку для благословення. Перед його образом падають ниць сотні прочан, що зазнали тяжкої кріпацької праці.
Від допитливого розуму Сковороди не приховати пороки, прикриті оболонкою святості та чудовими витворами мистецтва. Часто залишався він для роздумів самотньо, днями блукав у пущі. Прибився до хижі в лісі біля пасіки. Сюди сходились закріпачені селяни, слухали старого пасічника. Багато він розповідав, про що чув та бачив у своєму житті. А коли згадував про Степана Разіна, то виринала тиха пісня про роздолля його ватаги. У тій пісні пізнавав Григорій душу людей, зодягнених у дрантя і грубезні сіряки, та й сам приєднував свій голос до пісні.
Поблукавши кілька днів у пущі, Григорій повернувся до Ляшевецького, повідомив про своє прозріння. Думаючи, що Сковорода нарешті прийняв рішення залишитись у монастирі, Ляшевецький улаштував багату їством та напоями трапезу, на яку були запрошені "отці" Лаври. Почесне місце відвели Григорію Савичу. Був тут і його співмандрівник Каліграф. Ласий до напоїв, він швидко сп'янів, як і належить людині, що має прийняти чернече оновлення. Ляшевецький, оголосивши промову про поповнення монастирської братії новими подвижниками, підніс повний келих вина Григорію Савичу. Чекали від нього слова. Раптом віддаля з пущі почулася пісня про Степана Разіна. Сковорода замість вина випив води й залишив трапезу.
Ночував він у лісній хижі. Ранком випроводжали його убогі люди — лаврські кріпаки — в дорогу. Помандрував він знову на Україну, поніс душевні муки й роздуми, поніс не заплутане в химерні сіті своє волелюбство, свою любов і гнів.
Над самітним мандрівником вирієм кружляли думи. Ішов повагом, наче тяжіла на ньому велика ноша. В дорозі відчував необорну потребу поринути у світ мрій, уявлень та легенд. Тоді ставала порадницею флейта. З нею поділяв найтаємничіші почуття й сердечні тривоги. Флейта була пристановищем, у якому захищався від житейської суєти та зневіри. Але флейта крила і небезпеку, коли вона, настроюючи його роздуми на ліричний тон, вела в обійми мрійних чар. За останній час у звуках флейти наче вчувався йому лагідно-сумний та допитливий голос приймачки-сотниківни.
Поспішав до Переяслава, думкою зазирав у горниці сотника, і в уяві поставала тиха, лагідна й сердечна дівчина. Тепер він наважиться переподарувати їй материн дукатик.
Коли б скоріше до Переяслава...
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
Мандрівкою до Троїце-Сергієвої лаври ще раз перевірив твердість своїх переконань і невідступність від них. Тепер можна піти на нові випробування душевної моці.
З хвилюванням підходив у Переяславі до будинку сотника, сподіваючись почути звабливий голос, зустріти лагідний погляд дівочих очей. Але чому зачинені віконниці, ніхто не виходить зустрічати гостя з далекої мандрівки. На подвір'ї стоять веселі гусари — то недобра ознака. Отже, на нещастя переяславців у місті розташувався постоєм гусарський полк!
Гетьман Кирило Розумовський, не покладаючись на козацькі частини, розташовував по Україні й гусарські полки. Не зрадить молодий гетьман своєї добродійки Єлизавети Петрівни. Про таку новину Григорій Савич чув іще в дорозі.
Вийшла назустріч стара сусідка, слізно розповіла про смерть сотника. А де ж приймачка? Пішла в монастир? Не міг збагнути сказаного... Не первина ж. Де постоєм розташовуються гусари, там не одна вродливиця торує шлях до монастиря. А буває, що й знаходять у річці утоплениць... Стояв, наче громом уражений від звістки, з руки випала на землю флейта, чоло збрижилося. Прокляття! Прокляття! Прокляття всім, хто наважується нищити пишну вроду — гордість козацького роду!
Біля свіжої могили сотника довго сидів, збираючись з думками. Дивився на зів'ялі квіти — пізнавав улюблені сотниківною чорнобривці. Здавалося, що з ними вона залишила свій смуток і жалобу гірку.
Не міг дати ради думкам, вражений несподіваною звісткою. Знеславлення людини, забруднення святого почуття, зухвалість у ставленні до жінки — це невимовна ганьба. Хто її приніс сюди, в стародавнє місто чеснот, добрих звичаїв, щирого сумління? Знав, що за порушення рицарської честі на Січі смертельно карають киями та і в козацьких полках не милують, коли проявиться якийсь гульвіса-шелихвіст.
Задумливо понурив голову, скорботою сковані уста не ронили ні благань, ні проклять. Здавалося, що сюди приходили зганьблені, приносячи на його розсуд гіркоту скривджених душ.
Гартуй своє серце в пекельному гніві, дивний мандрівниче... Тримав у руці заповітний дукатик. Може, залишити його тут, на свіжій могилі, поруч з чорнобривцями? Може, прийде сотниківна і пізнає в тому дарункові почуття непривітаного шукача чесноти і правди? А може, і тут хтось наважиться осквернити голос тривожної душі?.. Заховав, тулячи до серця, дарунок, щоб понести його далі шляхами незгаслих сподіванок.
Хилилось уже сонце до обрію, пеленаючи червоною китайкою захмарену далечінь. От-от повіє грозовий вітер і роздере на шмаття пурпурове покривало, кинувши його у безвість світову. Звівшись на ноги, ще довго стояв з похиленою головою. Велетенська тінь падала від нього на свіжу могилу, пригортала її своїми обіймами. Опам'ятався, коли почув далеке відлуння громовиці,— здалося, що то небо прорвалося гнівом, бо скутими скорботою устами не вимовити глибину печалі.
Повагом пішов, наче утомлений від важкої ноші. Здавалося, що хиталася його тінь у розгонистому вітровінні. Пішов йому назустріч.
Куди понести невимовну скорботу? Раптово розігралась громовиця, проймаючи блискавками місто та освітлюючи навколишні простори. Прибився до корчми, що стояла край шляху. Тут трапилася несподівана зустріч із Степаном Томарою та його сином Васею, який дуже зрадів і благав Григорія Савича повернутися в Ковраї. Батько теж просив Сковороду оселитися в нього і продовжувати навчання сина. Запевняв, що господиня дому буде тепер радо вітати гостя. Григорій Савич вагався, чи давати згоду на запрошення.
Швидко гроза ущухла, і заясніли зорі в небі. На подвір'ї стояли вози з хутора Томари. Прив'язані біля них воли поважно ремиґали. Томара привозив у місто збіжжя, а тепер повертався до хутора. На возі, застеленому сіном, вклався на ночівлю господар з сином. На Іншому возі приліг і Григорій Савич. Відпочинок на возі з сіном— від такої розкоші він ніколи не відмовлявся. Лежачи горілиць, задивився на зоряне небо. Здавалося, що не зірками мережане воно, а спогадами. Виринали картини дитинства. Продовжував бачити їх й вві сні...
(Продовження на наступній сторінці)