Сп'янілі від перцівки та наливок гості курили люльки, їхні розмови здавалися Григорію Савичу свинячим ситим рохканням, тому він пішов у кімнату, де його учень розважався з молодими гостями. Сюди прибули селянські друзі, учасники сопілчаного квартету. Вася радий був друзям та Григорію Савичу, що не відмовлявся брати участь у розвагах. Коли Вася надягав баранячу або конячу маску, Григорій Савич. пригадуючи різні байки та притчі, дотепним словом викликав щирий сміх. Надягнена Васею свиняча маска трохи збентежила вчителя. До того ж хлопчики почали удавати свиняче рохкання.
— По-свинячому рохкати нікому не заважається. Але коли людина не тільки рохкає, а й мислить по-свинячому, то вже є справжнє свинство,— Сковорода багатозначно поглянув крізь розчинені двері на гостей у залі. Цей дотеп швидко донесли господині дому. Роздратовано вона підійшла до вчителя і, взявшись у боки, заверещала, сиплячи докорами й лайкою. Сам Степан Томара, понуро дивлячись на вчителя, не міг дати ради й зупинити розлютовану пані.
Григорій Савич не міг знести образи і залишив будинок. Ніч була тиха, морозяна; ледь-ледь порошилися сніжинки, наче оберігали урочисту тишу. Зітхнувши на повні груди, він пішов шляхом у степ. Спочатку виникла думка простувати до Переяслава. Але розміркував, що така подорож небезпечна. Зупинився на роздоріжжі. Ледь чувся скрип саней по снігу, нагадуючи про те, що десь у цій нічній пітьмі є люди. Потім стало зовсім тихо. Мелодія тиші наповнювала душу дивними, підвладними поетичній проникливості почуттями. Забував недавні образи, віддаючи себе в обійми тиші й казкової імли.
Виглянуло з-за хмари кілька зірок, наче посміхнулись, граючись у піжмурки, знову заховались. Посипалась легка пороша. Здавалося, що черкались одна об одну сніжинки, викрешуючи ледь вловиму мелодію, яка огортала засніжену землю, наче поїла її дивним напоєм забуття. Ні, не забуття, а пробудження! Ой земле, земле рідна, чарівна своїми пишнотами! Думка ширяла... Чи не подібна людина до тих сніжинок, що, виграючи в повітрі, ронять якусь енергію? Забувалися всі недавні злигодні в домі Томари. Все те нікчемне, незрівняне з величчю світобудови, де діють одвічні закони руху, народження й розвитку. Відчував себе людиною — владарем дум, які перемагають пристрасті й стелять візерунки нерозгаданих таємниць. Коли народжується думка, то зупинити її не можна. Ніколи вона не заспокоїться на пізнаній істині, а весь час буде йти вперед до ще невідомого.
Почував себе нездоланним перед суєтою житейських знегод. Як простір зоряного неба, розкривався світ, що його може збагнути дужа думкою й фантазією людина.
Раптом налягли на землю сніговійні хмари, завила хуртовина. Аж тепер Григорій спохватився, що, поспішаючи залишити будинок Томари, не одяг шапки на голову. Та дарма. Не тільки в зорянім небі, а й у зав'юзі, в білій сніговій каламуті є своя краса. Хотілося наодинці помірятися силою з розлютованою стихією. Хуртовина вила стоголосо, обсипаючи волосся на голові, б'ючи в лице. Вперше у своєму житті відчув Григорій таке зіткнення з природою. Ішов до хутора по заметах, наче простував до омріяної мети. Шлях видався довгим. Ішов, поринаючи в білій каламуті, як човен у хвилях навісних.
Хуртовина лютішала. Зупинився, прислухався. Не чутно ніяких ознак життя. Всюди сіро, каламутно. Так можна й заблудитися серед поля. Але мужній дух не зраджував Григорія. Адже не раз він натрапляв на буяння людських пристрастей, але ніколи не впадав у зневіру. Завжди лишався самим собою.
Довго не міг добратися до хутора. Почував уже втому, важніла голова. Починала маритись сотниківна в дивному білому вбранні. Наче простягала до нього руки, щоб пригорнути в обійми. Ні, то не обійми, а плетені невидимою рукою сіті. Не раз він обривав те плетиво, що обгортало його, наче куширем на тихому плесі. Завжди перемагала мужність, бо твердо завчив істину волелюбства і завжди міг сказати: "Мир ловив мене, але не піймав"...
Ставало моторошно. Раптом перед ним заколихалася сіра пляма. Може, голодний вовк вибіг з лісу пошукати здобичі? А може, привид бродить серед хуртовини? Сіра пляма наблизилась, відчув удари лапами в груди, а в лице— теплий подих. Пізнав знайомого пса, який заскавучав, висловлюючи собачою мовою бажання допомогти заблудлій людині. Слідом за псом з'явився й Вася. Він тримав у руці Григорієву шапку й ревно плакав. Пес то біг уперед, вказуючи шлях, то повертався до Григорія, лизав йому руки, ніби хотів зігріти їх.
Вже обзивалися треті півні, коли прибилися до хутора. Але Григорій Савич не пішов у будинок господаря, а попростував до своїх хутірських приятелів. За ним слідом пішов Вася і похилитав дворовий пес.
ХИМЕРНО ПЛЕТЕНІ СІТІ
Дочекавшись до весни, Григорій Савич залишив Ковраї. У Переяславі зустрівся він з своїми колишніми слухачами в колегіумі, які жадібно слухали ного розповіді. Радо привітав свого друга старий сотник і запросив оселитися в його домі, відвівши чепурну кімнату, уквітчану вишиваними приймачкою рушниками. Свіжою калиною та чорнобривцями пашіли ті вишивки, викликаючи химерні почуття. А скатерка, помережана візерунками дубового листя, здавалося, обзивалась гомоном зеленого гаю.
Сходилися до сотника друзі послухати про походи та мандрівні пригоди Сковороди. Уважно сприймала ті розповіді приймачка-сотниківна. Не раз Григорій відчував на собі погляд її задумливих добрих очей. Щось голубливе пізнавав у її смуткові. Ставало від того тепліше й затишніше в домі. Наверталась у Сковороди тривожна думка— чи не переподарувати сердечній дівчині дукатик, що його на щастя заповіла мати? Але вагався, не міг зробити такого кроку без глибокої перевірки самого себе. Найкраще можна вчинити це в далеких мандрах...
Трапилась така нагода. Обізвався колишній спудей-академіст, з яким разом навчалися в Києві. То був голос з прославленої Троїце-Сергіевої лаври під Москвою. Подав його давній друг Кирило Ляшевецький, що став одним з наставників Лаври та префектом і ректором Сергієвого колегіуму. Викладачами він набрав вихованців Київської Академії. Завів навіть внутрішній розпорядок на зразок шкільних правил Заборовського.
З Переяслава відбував на посаду в Троїце-Сергієву лавру спритний та схильний до пригод Каліграф. У той час він перебував під великим впливом філософії Лейбніца, напам'ять зачитував цілі уривки з його "Монадології" — про самосущі духовні субстанції "монади" та про безперервний зв'язок матерії й руху, про взаємини всіх живих істот з неорганічною природою. Сковороду приваблювали раціональні зерна цих розмов. Тому він охоче погодився разом з Каліграфом подорожувати до Москви, а звідти — до Троїце-Сергієвої лаври.
Подорожуючи, пригадували навчання в Києві, Щекавицю й Аскольдову могилу, веселі бурсацькі прогулянки по Житньому базарі. Завзятим був у цих прогулянках Кирило Ляшевецький. що належав у хорі до кращих співаків. Не хотілось вірити, що розважливий, схильний до гумору Кирило потрапив тепер до знатних "отців" Лаври, прибравши до рук пасторський жезл.
Приваблювала Григорія Савича не тільки зустріч з Кирилом, а й можливість ще раз побувати в стінах історією прославленої обителі. Багато вражень принесла ця подорож. Говіркий Каліграф не давав занудьгувати в дорозі.
Послалися на північ верстові шляхи від станції до станції, на яких фурмани перепрягали коней. Не поспішали. Зупинялися в містах, заходили на торжища. Часом у церкві зустрічали служителем якогось прибулого київського академіста. Вразив мандрівників стародавній козацький Глухів. Тепер він став резиденцією гетьмана Кирила Розумовського. Імператриця Єлизавета дотримала свого слова, даного під час подорожі на Україну, і повернула скасовані Петром Першим права гетьманства. 1750 року було наставлено гетьманом Кирила Розумовського. Але від його гетьманування не видно було в Глухові ніяких змін. Хіба що розпочалося будівництво нового палацу в Батурині на місці зруйнованої колишньої резиденції гетьманів. На будівництві працювали пригнані з Росії кріпаки та українські селяни, до яких гетьман теж застосовував кріпацькі порядки.
Розумовський по-графському обставив себе служниками. Колишній дух демократизму в Глухові вивітрювався з кожним днем. Жодного універсалу не підписував гетьман без погодження з імператрицею. Рідко звучала тепер при гетьманському дворі і козацька пісня...
Не козацьких пісень співали й на будівництві, а сумних, породжених невільною працею:
Гей, колись була розкіш — воля, а теперенька — недоленька, а теперенька — недоленька, Та болить серце п головонька.
Нова пісня — і в серці Григорія нова струна смутком озвалася. Здавалось отруйливою гнилицею це будівництво палацу невільницькими руками. Довго ще під час подорожі вчувалась та пісня і лягала тугою на задумливому лиці мандрівника.
Минуло десять літ відтоді, як цими шляхами повертався Григорій Савич з столиці на Україну. Тепер придорожні села здавалися ще похмурішими, люди ще понурішими. Видно, з кожним роком давалася взнаки кріпацька праця.
Від самої Москви до Троїце-Сергієвої лаври розкинулись монастирські володіння, де працювали закріпачені, що їх нараховувалось понад сто тисяч чоловічої статі. Вони обробляли понад двісті тисяч орної землі, доглядали ліси та сіножаті, працювали в пасіках, дерево-розробках та монастирських підприємствах. Біля трьох тисяч сіл були підлеглими своєму феодалу — Лаврі.
Догадався Григорій, для чого закликали сюди красномовних проповідників, бо монастирські ченці не стільки були "божими слугами", як наглядачами та збирачами чиншу з підлеглих. Великі багатства скупчувались в руках наставників Лаври. Це все вражало Григорія Савича.
(Продовження на наступній сторінці)