Хіба мало говорили в різні епохи про розвиток думки й науки її ж гонителі? В часи торжества схоластики найпишномовніше проголошували свої нібито нові думки ті ж стовпи догматичних канонів і тупоумства. Тому Сковорода часом свої судження підкреслював байкою про ослів. Хіба мало їх є у званні учених? Скільки їх одержує привілеї, збільшуючи канонізацію думки! А скільки справжніх мислителів зазнали гонитви й заборони проголошувати з кафедр заперечення ослячої мудрості? Горе тим, хто не мириться з тупоумством. Знав, що в науковій сфері завжди точилась і точиться невпинна боротьба. Торгаші від науки засмічують святі храми мислення. Часом випливають на поверхню пустоцвіти, торжествує облуда, дурман ложного багатослів'я. Чесний мислитель не піде шляхом академічного низькопоклонства та втрати гідності...
Не раз випливала в думках історія шумахеровщини в стінах Російської Академії, проти якої мужньо виступив Ломоносов. Цей приклад надавав сили Сковороді. Як на йолі бою, треба бути мужнім, невідступним. Наука вимагає битви за ідеали, за переконання. Сміливо пішов і він на таку битву, озброєний словом істини.
Коли Сковорода говорив про поезію, то чувся в його лекції голос тривожної душі. Він пов'язував красу слова з живою дійсністю, розбивав пута схоластики, розривав завісу теологічної темряви, зводячи поняття про бога до народного розуміння істини. Бог існує в природі — в землі, в деревині, камені, в зорях, у сонці. Бог живе і в поезії. Але це не бог біблійних канонів, а втілення краси, правди, вічного змагання душі людської. Не в наборі слів та рим криється дух поезії, а у великій гармонії почуттів, породжених життєвими явищами. Це безмежна гармонія — вона божественна.
З лекцій Сковороди спудеї виходили збудженими. Одні щиросердо сприймали сказане, пізнавали в ньому світ розуму. Інші замислювались. Але були й ослячі натури, для яких світ розуму колов заскнілі схоластикою очі. Вони бачили порушення законів святого письма. Для них сміливі судження здавалися єретичними. Саме такі доброчинні ослюки всіх епох пишуть доноси. Робили вони доноси епіскопу й на лектора Сковороду, називаючи його єретиком-боговідступником. Хіба можна говорити про самопочаток природи, коли її створив бог? Хіба можна мислити і роздумувати про те, що сказав бог у своїх десяти заповідях? Хіба може бути якесь поетичне слово вище за слово, сказане в законі божім? Не для того бог створив людину, щоб вона роздумувала, а для того, щоб виконувала його волю. Кілька таких ослюків прагнули на цьому проявити свою доброчинність, відданість церкві, щоб забезпечити кар'єру, відкрити шлях до безтурботного життя богословів.
Єпископ ознайомився з трактатом Сковороди "Рассуждение о поэзіи и руководство к искусству оной". Все в ньому здалося йому дивовижним, невідповідним до норм давньої піїтики. Він поставив вимогу викладати так, як визначено законом божим. Але Сковорода не виконав вимог епіскопа. Навпаки, прибув на лекції, тримаючи в руці сопілку й флейту. Говорячи про пісенну мелодійність поезії, добирав мотиви на флейті. Розповів легенду про сопілку, що звучить голосом рідної землі. А після лекції
запросив лірників виконувати народні псалми, в яких висловлювались погляди на людину, на добро і зло.
Ця "єресь" обурила епіскопа. Він вимагав від Сковороди письмової відповіді, щоб розглянути справу в духовній консисторії. Але Григорій Савич лише посміхнувся. На настирливу вимогу пояснення при зустрічі з епіскопом він спокійно відповів:
— Мої роздуми про поезію правильні, засновані па самій природі цього мистецтва.
Свою відповідь Сковорода закінчив латинським прислів'ям: "Alia res sceptrnm, alia — plectrum", що визначало: "Іна справа пасторський жезл, а іна — пастуша сопілка".
Єпіскоп не міг збагнути слів Сковороди. Його образила "гордість і велерозумність" лектора. Тому він зробив висновки: "Не живяше посреди дому моего творяй гордыню".
Не схилив свою голову молодий професор перед неуцтвом, виявивши твердість переконань, віру в торжество розуму. Він був не з тих, щоб замкнутись у своїй ображеній гордості. Конфлікт не тільки не приборкав його крила, а, навпаки, дав поштовх ще ширше розпростерти їх. Так розпростовує крила молоде орля, випробовуючи свої сили в буревійному леті. Боротьба породжує силу, в змаганні з'являються дерзновениі помисли і дії. Не сумував Сковорода з цієї прикрої пригоди, а радів, як може радіти той, хто вперше відчуває свою міць у поєдинкові.
Залишаючи стіни колегіуму, розповідав учням древню легенду, за якою місто названо Переяславом. Ніс з собою далі випробувану силу думки, як той звитяжець — син древнього кожум'яки.
Аж до берегів Альти проводжали професора прихильні до нього спудеї. Зупинились під дубом. Сковорода прочитав юнакам свої вірші, супроводжуючи їх ще й грою на флейті. Здавалося, що й тиха Альта, затамувавши свій
Плин, спухала народження перших поезій циклу, якому автор дав назву "Сад божественних пѣсней".
Ще одна битва відбулася у місті древньої звитяги Переяславі.
НА ХУТОРІ
Любив мандрувати ранками, щоб на просторах вітати перші проміння сонця. Здіймаючи бриля, посміхався, наче зустрічав друзів. Ставав тоді особливо чулим до подувів вітру, до пташиного співу. Л трапиться людина, то вітав її приязним словом.
У поле виходили плугатарі. Зупинявся біля них, обзивався добрим словом, брався ходити за плугом, вправно держачи звиклими до праці руками чепіги. Віяла теплом свіжа рілля, наче обдавала подихом рідна мати.
З борозни вивернувся людський череп. Плугатарі зупинились, Григорій Савич взяв його в руки, розглянув і зробив висновки, що на цьому полі колись відбувалася січа. Недаремно й високими могилами помережано поле.
Ой земле, рідна земле! Січовими вихрами покрита твоя родючість. Хто поліг тут? Чи дикий печеніг, чи татарин, чи гордовитий лях? Хан розповість Альта про твої давні баталії й змагання. Або хай розповідають чорні круки, що здавна тут чатували на здобич. А може, поліг на полі бою пишної вроди козак, щоб по ньому пісню співали:
Із-за гори сніжок летить, а в долині козак лежить. Що в головах ворон кряче, а в ніженьках коник скаче.
Той смуток переливався у звуки флейти. Плугатарі, слухаючи, скидали шапки, чули в тій грі щось рідне, тривожне, звабливе. То серце людське розмовляло з просторами рідної землі, січами карбованої, кров'ю политої.
Обступали плугатарі дивного незнайомця. А найстаріший запалив люльку, сідав на свіжій борозні, запросивши перепочити й дивного флейтиста. Вразила старого пісня— то ж голос душі, вкарбований в історію народу! Поважно він розповідав билиці свого довголітнього життя. Читав у них мандрівник велику повість народного буття. Здавалася вона такою химерною, як той вогник, що блимає в люльці, не згасаючи, доки пильнує її старий оратай.
Залишивши подарунком для плугатарів пісню, невтомний мандрівник ішов повагом у сизо-млисту, постелену полиневим оксамитом далечінь. Шлях не близький — до Ковраїв. Там чекають давні друзі. Линув думками до них, переборюючи втому нелегкої подорожі. Передчуття приязної зустрічі окрилювало подорожнього, наповнюючи його сили молодечим завзяттям.
Сів відпочити край шляху біля ставу з джерельно прозорою водою, в якій купалися краєчками віт задумливі верби, наче милувалася вродливиця своїми пишно розчесаними, покучерявленими косами. Уявилась постать переяславської приймачки-сотниківни. Перебуваючи в Переяславі, часто навіщав старого сотника, що вже давно не тримав шаблі в руці, лише розповідав про козацькі походи. Його розповіді слухала й приймачка, вишиваючи хрестиком червоні та чорні візерунки, наче клала на них свою задумливу лагідність. Коли слухала щось жалібне, то наверталися на очі сльози. А жалібного багато розповідав старий сотник.
Сковорода жалкував, що, поспішаючи з Переяслава, не завітав до свого приятеля попрощатись з ним та поглянути на вродливу приймачку. А може, й не треба тривожити свого й дівочого серця? Бо чорні дівочі брови плетуть сіті, в які може заплутатись людина. Ні, хай плетуться вони для інших. Не піймати ними, не приборкати мандрівного волелюбства. Проте тривогою і жалем наповнювалось серце. Може, повернутись до сотникової оселі? Ні. Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...
Ось і Ковраї. Прибув у двір Степана Томари. Старосвітський просторий будинок, обсаджений тополями, мальовничо виділявся побіч селянських осель, повитих вишневими садками. Забачивши у вікно мандрівника, господар уявив, що то здалеку прибув якийсь прочанин, та ще й з скрипкою в руці, а флейту заткнув за пояс, наче турчин свого ятагана. Такого варто запросити на ґанок, послухати новини. З цими думками вийшов Томара назустріч мандрівнику, розвів руками, ударив об поли і зняв солом'яного бриля.
— Це ти, Григорію Савичу? Давно чекаю! Ходімо до господи! — обняв і по-дружньому поцілував Сковороду...
На другий день Григорій Савич почав навчати сина Томари хлопчика Василя грамоти, письму, арифметики і співам. Швидко між учителем і учнем налагодились щирі взаємини.
(Продовження на наступній сторінці)