Далеко видно було у вікно схили кучерявих гір, широкі луги, де паслися огрядні, відгодовані корови. Тишу порушували перегуки півнів та крякання несподіваної воронячої зграї. Все це наче закликало до спокою, заколисувало в обіймах тихого життя. Але невсипуче збуджувалась думка Сковороди, ширяла за ті гірські краєвиди на далекі простори. Наче виривався з полону, коли доводилось десь мандрувати. Супроводжував Вишневського но всій великій імперії Габсбургів. Найчастіше бували в Презбурзі, Бідні, Буді...
Генералу Вишневському довелось бути присутнім навіть на прийомі Марії-Терезії, яка, наслідуючи урочистість церемоній свого батька Карла VI, давала бенкети, збагачувала столицю Габсбургів новими закладами мистецтва й культури.
Відень приваблював мандрівника своїм народним театром та національною бібліотекою. Сковороду вражало те, що кожен мешканець знав і з гордістю називав ці національні багатства країни. А дорогу до готичного собору святого Стефана довго не доводилось розпитувати — завжди знаходився охочий супроводжувати мандрівника аж до цього величного пам'ятника архітектури XIV—XV століть.
Захоплювався Сковорода у Відні архітектурою новітніх часів, уважно розглядав Шенбурн та Бельведер. У Презбурзі вражала його химерним мереживом готики архітектура собору святого Мартіна. В пам'ятниках Буди читав історію волелюбних, войовничих, поетично обдарованих угрів.
У мандрах сягав північної Італії, підвладної короні Габсбургів. Прагнув побувати у прославлених містах на березі Адріатичного моря. В розпорошеній на окремі невеличкі держави країні, поділеній між завойовниками, знаходив мандрівник багато цікавого з історії архітектури, скульптури, живопису. Полонила його поетична краса древньої Венеції. Хто міг би проминути це місто, мандруючи до північної Італії? Розташоване на численних островах, з'єднаних каналами, воно справляло незабутнє враження на кожного прибульця. Хто, потрапивши сюди, відмовиться від прогулянки в гондолі по Головному каналові, щоб побувати на площі Сан-Марко і полюбуватися величною архітектурою собору та Палацу дожів? Чий питливий розум не наповнять враженнями мистецькі витвори епохи Ренесансу, що залишила свої сліди для
вічності в цьому здавна прославленому місті — прикрасі Адріатики? Тут жили і творили Джорджоне, Тіціан, Гольдоні, що прославили геній свого народу.
Чи не на них берегах венеціанські купці торгували привезеними з чорноморського узбережжя хутрами, збіжжям і українськими невільницями, захопленими в татарський ясир? Може, тому такі білі мармурові оздоби берегів, що вони миті невільницькими сльозами?
Хвилі Адріатики несли трепетокрилі думи .числителя в далекі простори часу і відстані. Та радістъ мандрівника затьмарювали підступи єзуїтів. Вони зацікавились молодим ученим — вихованцем славнозвісної Київської Академії, а у розмовах переконувалися, що мають справу з високоосвіченою обдарованою людиною. Такого б запросити до Рима, щоб сам папа благословив його, а може, й залучив до сонму своїх проповідників католицької церкви. Адже католицький Рим ніколи не губив з поля зору Україну, знаючи, що народні рухи хвилями проноситься по ній. Повернути б їх на користь католицизму. Уже лагодились єзуїти в подорож з Сковородою, але він відмовився ступити в місто, де півтораста років тому інквізиція спалила найвидатнішого мислителя свого часу Джордано Бруно. Не хотів бачити жерців-кардиналів, не міг схилити голову перед папською закривавленою тіарою. Не для того він гартував у собі вільний дух сипа рідних степів, козацької вольниці, щоб стати попихачем продажних єзуїтів!
Зустрічався з ученими європейських університетів, які запропонували Сковороді кафедри й почесті. Проводив з ними дискусії, вражаючи сміливістю думки.
Не залишали єзуїти переслідувати Григорія Савича, коли мандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургів були розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті. Сковорода навчився пізнавати єзуїтів по улесливій підступності, дволикості. У медовій усмішці, робленій доброту удаваному смиренстві він пізнавав вовків у овечій шкурі научених мистецтву задурманювати людей, доводячи, що ціль виправдовує засоби, якими б вони брудними не були.
Розмовляв Григорій з різними людьми, слухав розповіді мовами багатьох народів. У кожній бесіді, у кожній мові знаходив щось своєрідне, неповторне, наче визбирував перлини у великому океані народних звичаїв. Особливо його зацікавило життя, мова, пісні, побут людей, що жили по шляху від Токая до Презбурга, які зберегли свій мальовничий одяг, чудові легенди. Бачив у їхньому побуті дещо споріднене з життям своїх земляків, пізнавав риси рідного племені, що отаборилося і на берегах Дніпра та Ворскли, а частина його потрапила за Карпатські гори. Може, якесь лихоліття занесло сюди земляків, щоб оселитись берегами Ужу та Тиси? Принесли вони свої звичаї, свою мову, любов до хліборобства, садівництва, скотарства. А тепер обзиваються до своїх братів звуками трембіти. Недаремно направляють награвачі цівки трембіт на гірські схили, наче хочуть звуками перелинути через Карпати до своєї рідні. Полюбив ту мелодію невтомний мандрівник, чарувався нею.
Бачив, що нетлінні скарби кожного народу криються в його мові, в історії, надбаннях духовної культури. Перед очима мислителя розгорталась хартія, писана століттями змагань за гуманні, прогресивні ідеали. Великий той народ, який береже цю хартію, передає заповіти нащадкам, навчаючи їх любити й берегти цінності, принесені для всього людства...
Не тільки з Вишневськими мандрував Сковорода, а й діставав дозвіл мандрувати самому. Тоді найбільше він добував досвіду, знаннів. Хотів пройти тими шляхами, якими дивний голландець Еразм Роттердамський двісті років тому виношував свої повчальні афоризми "Похвали глупості", щоб ними забарвити гуманістичні ідеї епохи Відродження, розвінчувати церковний догматизм, феодальні порядки, розпусне життя різних святош. Здавалося Григорію Савичу, що іскри, залишені діячами Відродження, освітлюють шляхи і новітніх мандрівників.
У мандрах поповнював новим досвідом свої роздуми. Але обов'язково повертався до Токая в дні великого посту, виконував церковну службу, приймав сповідь. Тоді пані Вишневська ставала строгою, набожною.
Кладучи через епітрахіль хрест на її голову, пастир Сковорода відчував тепло подиху жінки й биття її серця. Промовляв заучені слова, якими звертався до бога посередником за прощення гріхів. Ставало моторошно. А коли пані зводила голову, то стояв перед нею, наче сам сповідав свої гріхи. Дивився просто в задумливі очі, ніби хотів збагнути в них нерозгадані таємниці. Користувався пагодою навіть при виконанні подібних службових дійств вивчати глибину людської душі, пізнати її пристрасті та спокуси.
Дивною здавалася Сковороді його служба. Заперечував вигадані церковними жрецями християнські таїнства — і сам виступав у ролі виконавця їх. Відбувалась боротьба в душі протестанта-мислителя. Заспокоював себе тим, що і в цьому обряді міг збагнути якесь життєве явище, покрите релігійною оболонкою церковного таїнства.
Після сповіді генерал Вишневський доручав Сковороді подорожувати з дружиною. У них подорожах Григорій знаходив багато цікавого. Наче розкривалась перед ним завіса, за якою бачив сердечні тривоги звабливої жінки. Читав у її очах нерозгадані таємниці. Ще більше заглиблювався в них, коли сідав поруч супроводжувати на скрипці її фортепіанну гру. Здавалося, що музика має приховану силу єднати людей у високих почуттях. Незбагненне то було таїнство душ...
На третьому році мандрівок по Європі лагодився Григорій Савич побувати в Парижі. Адже там почав Дідро з своїми однодумцями видавати знамениту "Енциклопедію наук, мистецтв та ремесел". Знав Григорій, що Дідрові "Філософські мислі" кілька років тому було спалено за ухвалою паризького парламенту. Але живуть його "Листи про сліпих для навчання зрячих". Бажання зустрітись з найосвіченішими людьми—енциклопедистами — підносило Григорія Савича. Він через пані Вишневську впливав на генерала, маючи намір схилити його на бажану мандрівку. Але місія Вишневського мала вже повертатись на батьківщину після трирічного перебування в Токаї.
Генерал відзначав за звичаєм бучною гулянкою свій виїзд на батьківщину. Приміщення консульства було заповнене гостями. Прибула місцева знать, купці, офіцери. Пані Вишневська була одягнена в чорне. В такому вбранні вона ставала на сповідь до пастиря Григорія. Але це ж була не сповідь, а бенкет. Чорне вбрання пані викликало хвилювання Сковороди.
Дзвеніли келихи, розливалися добірні вина. Потрясався зал від темпераментних угорських танців. Пані Вишневська сідала за фортепіано, Григорій Савич невідступно був біля неї, подавав ноти. Розшаріла, струнка, вона привертала увагу гостем своєю грацією, мелодійним сміхом. Ось вона зажадала зіграти на фортепіано улюблену угорську мелодію в супроводі скрипки Сковороди. На сей раз Григорій Савич грав з особливим піднесенням, скоряючись перед чарівністю пані Вишневської.
Коли гості захоплювались дружиною, генерал починав нервувати. Покликав денщика і наказав приготувати коня для верхової прогулянки, подати йому шаблю. Сп'янілий денщик, подаючи шаблю, ненароком спіткнувся, перевернувши на столі келих з вином. Осатанілий генерал нагородив денщика лункими ляпасами. Сковорода, кинувши скрипку, притримав руку генерала. Від цього той зовсім оскаженів і, оголивши шаблю, замахнувся нею на захисника. Але пані Вишневська встигла собою заступити Григорія Савича.
Стояла вона сміливо, навіть велично. Зблідле обличчя й палкий погляд очей видавали рішучість, говорили про здатність жінки на самопожертву. Григорій Савич не зводив з неї очей — здавалося, перед ним з'явився привид героїні з якоїсь легенди. Героїні, що може піти на тортури, не відступивши від своїх переконань.
(Продовження на наступній сторінці)