— Павлик як ніхто допоміг нашому ділу. Будете бачитись — щиро привітайте Михайла Івановича, — попросив Войнич. — І передайте велике спасибі. Ми дуже шкодуємо, що він ні разу не скористався нашим запрошенням приїхати до Лондона.
— Вічна занятість, — пояснила Лариса Петрівна. — Я навіть не пригадую, щоб він коли-небудь виїздив тільки помандрувати.
Войнич, видно, стомився. Він попрощався і пішов відпочивати.
— Михайло до того перевів свої нерви, що навіть незначне розумове зусилля чи хвилювання виводить його з рівноваги, — пояснила Етель-Ліліан.
Вони все ще сиділи на веранді. З дальшої розмови Леся довідалася, що Войничі повертаються з Франції, з Провансу, де найкращий для лікування Михайла клімат, по дорозі заїздили в Ніццу подивитися на могилу Герцена, а тепер Етель хоче заглянути в Пізу, Флоренцію, ще раз походити дорогами, якими ходив Артур, її залізний Ріварес.
— Це зовсім близько, — пояснила Альбіна. — Піза на протилежнім березі затоки.
— Хвилює мене цей образ, не дає спокою навіть тепер, — промовила Етель. — Смерть Овода я пережила як смерть рідного сина. Дорогий він мені і своєю ранньою мрійністю, а ще більше своєю безстрашністю.
— В Росії роман викликав сенсацію, — сказала Леся.
— Спасибі Степнякові — він перший переклав "Овода". Та й російського духу в нім чимало. Я далеко не схильна розцінювати художні образи як більш чи менш вдалі копії прототипів, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима і Гарібальді, і Желябова, і Кропоткіна, про якого так багато розповідала мені Шарлотта Уїлсон, його найближча помічниця, і, звичайно ж, Степняка. Який це, Ларисо Петрівно, колосі Яка непоправна втрата для Росії — його передчасна смерть. — Альбіна підлила їй вина, і Етель надпила трохи. — Я саме лежала хвора — після інфлюенци і після "Овода". Почувала себе зовсім виснаженою. Одного дня вбігає Михайло: "Сергій загинув! Він потрапив під поїзд!.." Така несподівана смерть... Убила його в найкращі роки. А жартував: сто п'ятдесят років житиму, Лілі!.. Так невчасно. — Вона помовчала— Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутнє в романі. Взагалі ж, походження Овода зв'язане з моїм давнім захопленням Мадзіні. — Вона глянула на Ларису. — А ви знайомі з "Оводом" у читали?
— На жаль, не повністю. В Петербурзі вчилася моя сестра, то якось привозила на канікули один чи два журнали "Мир божий" — там я й читала розділи вашої книги.
Войнич на те нічого не сказала.
— А ви бували у Петербурзі? — поцікавилась. — Навіть двічі? Скільки мені довелося там пережити! — зітхнула.
Так, Петербург, Росія... Величезна, багатюща і така нещасна країна. Скоро п'ятнадцять літ, як вона з нею розсталася... Півтора десятка? А ніби зараз бачить перед собою неозорі засніжені далі, дрімучі ліси... молоду північну столицю... Вона жила там на Сьомій вулиці Пісків, дім 17. Петербург зустрів її тривогою: напередодні було викрито нову змову проти царя. Арештовано групу терористів-студентів, серед них було двоє Улья-нових: Анна і Олександр, брат і сестра... Олександра потім стратили...
Петербург... Вона годинами блукала містом, понад Невою, слухала невідому їй мову. Вона вивчала її, мову безстрашних декабристів, народовольців, вивчала з живого слова, з книжок, їй подобаються Достоєвський, Гаршин, Гліб Успенський, захопив Салтиков-Щедрін. їхні твори допомогли зрозуміти цей народ. Зрозуміти і ще більш полюбити. Під кінець свого перебування в Росії вона вже знала, в ім'я чого загинули Олександр Ульянов і його друзі, на вівтар чого поклали свої таланти Плеханов, Засулич, Степняк і багато-багато інших.
— ...А через рік ховали Щедріна. Він жив на Литейному проспекті. Власті заборонили процесію, вулиці заповнили голубі мундири. Проте людей зібралось чимало. То була справжня демонстрація... — Усмішка ледь торкнулася уст оповідачки. — Я несла з собою малюсінький букетик ранніх квітів. Думала покласти на труну, але не добралася. По дорозі чую, хтось шепоче до мене: "Давайте квіти. Для букета..." Так і лягли мої квіти на труну Щедріна...
Вони помовчали.
Альбіну кудись покликали — вона пробачилась, вийшла.
— Останнього разу я була в Петербурзі рік тому, — після паузи заговорила Леся. — Столиця вирує. Росія переживає добу революційного піднесення. Скоро, дуже скоро гряне буря.
— Я вірю в прекрасне майбутнє вашої вітчизни, — відповіла Етель. — Такий народ не може бути рабом.
VII
Якось надвечір Лариса Петрівна й Етель прогулювалися містом. Денна спека вже спала, і Сан-Ремо ожив знову. Із санаторіїв, розкішних особняків, будинків і халуп, що нерідко тулилися навіть у центрі, виповзли аборигени й приїжджі, "власть імущі" і люмпени. Вони пливли в однім людськім плаві — модно одягнені, са-мовдоволені і скривджені життям, ситі й напівголодні. З вулиць і курних покручених вуличок брели на набережну. Тут потік був найгустіший, бо кожний поспішав саме сюди, до моря, ніби мав неодмінно вклонитися його величній красі. Загорілі до чорноти хлопчаки сновигали поміж дорослими, пропонували букетики прив'ялих гвоздик чи пом'ятих, очевидно десь крадькома нарваних, ірисів, канючили в іноземців недокурки сигар, коробки з-під них чи ще якусь зайвину. Мішались люди, мішались мови.
Море дихало прохолодою. Біля одного з причалів погойдувалося величезне, певно океанське, судно. Зграї крикливих чайок вилися навколо нього, на льоту спритно вихоплюючи з води різні покидьки. Трапом, спущеним з корабля, безперервно снували вантажники в широких, брудного кольору блузах. Вони то зникали в трюмі, то, похитуючись під важкою ношею, виринали звідти і один за одним понуро брели на берег.
— Факіно, — задумливо мовила Войнич. — В їхніх зігнутих постатях я бачу приреченість, вони викликають в мені якийсь невимовний жаль. Звичайно це колишні ув'язнені, каторжани... колишні люди.
Шби на підтвердження її слів, з-за довжелезного дерев'яного складу, куди вантажники зносили лантухи, вийшов, ледь тримаючись на ногах, п'яний факіно. Чорним замащеним беретом він раз по раз витирав спітніле обличчя, заточувався з боку на бік, штовхаючи перехожих, і бурмотів якусь пісеньку.
Забачивши двох рослих жандармів, факіно примовк, спробував випростатись, проте ноги його не слухались, і він захитався ще дужче. Жандарми підійшли, звично підхопили його під руки й поволокли.
— От і розвеселився, сердега, — поспівчувала Леся. А меви плакали, випрошуючи собі поживи... А трапом важко ступали натомлені ноги, і він вгинався, поскрипував — так само жалібно...
Вони взяли фіакр і поїхали за місто. Тут було тихо. Терасами спускалися до моря закучерявлені дикими оливами гори. Подекуди на рівнинках палали маки, кривавили землю, на скелях золотився дрок. Пахло морем, полином, що густо ріс між камінням і робив його ще сивішим.
— Як тут гарно! — на повні груди вдихнула Леся цілюще повітря й закашлялась.
— Коли мені важко або тривожно на серці, я завжди звертаюся до природи, — сказала Етель. — Вона мій вірний розрадник.
— І я завдячна їй усім, що маю найкращого. З любові до натури народилися мої найперші поезії. Шкода, що вам не довелося побувати на Україні.
— Не пощастило. Проте країну Дніпра я знаю й люблю... — І зовсім неждано, трохи плутаною вкраїнською мовою Етель спокійно продекламувала: — "Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть..."— і глянула на Українку променистими очима.
Лариса Петрівна стояла зачарована. Аж ось куди проникло Тарасове слово! Та й як же гарно, мелодійно звучить воно в устах цієї милої англійки!
— Не дивуйтесь, — промовила Войнич. — Шевченка я люблю, як і Бернса чи Шеллі.
— Заждіть, шановна, — не втрималась Лариса Петрівна. — Відкіля ж ви знаєте нашого Тараса Григоровича?
— Дивно було б, якби не знала, — відповіла Войнич. — Степняк багато мені про нього розповідав. І читав. Шевченко був його богом.
Вони неспішно йшли розчищеною поміж уламками скель дорогою. У травах та бур'янах дзвінко стрекотіли цикади, легкий вітерець матляв сріблистими полинами, бадьорив потомлені міською суєтою серця.
— І мови української вчив теж він? — Лариса Петрівна не зводила з Етель погляду.
— Так. Я вельми вдячна Сергію Михайловичу за те, що поріднив мене з вашою мовою, вашими чудовими піснями. Героїчна і така трагічна історія України викликає в мені ще більше бажання допомагати у вашій священній боротьбі. Я дуже шкодую, що не все намічене вдалося і вдається здійснити. Ви мене розумієте, Ларисо Петрівно?.. Зі смертю Степняка наше діло підупало.
— Його підхопили, дорога Етель. На місці загиблих стали сотні нових борців. До речі, брат отого страченого при вас у Петербурзі Ульянова — Володимир Улья-нов — один з найпопулярніших марксистів Росії. Навколо нього гуртуються нині кращі сили російської соціал-демократії.
— Такий народ повинен мати свого Месію. Я ще раз можу повторити сказане: я вірю в краще майбутнє вашої вітчизни.
Мимо пройшли кілька рибалок. Від них різко пахнуло сіллю, морськими водоростями і тютюном. Чоловіки привіталися, зникли за поворотом дороги.
— Вже кілька років я перекладаю Шевченка, — вела далі Войнич. — Адже в Англії мало хто знає його.
— Ви маєте "Кобзаря"?
(Продовження на наступній сторінці)