— Ах!..
Парцюня опустив ліворвер, уже не ховаючи його в кишеню, і оскалився сміхом до Олени Антонівни:
— Заспокойтеся, мадамочка… Все було добре. А ви, — звернувся він до Бруса, — не думайте, що я повірив вашій байці. Бо там, де люди ховають гроші і в гривах коней, такі байки вигадують, щоб знищити стежки до скарбів, закопаних у землю. І повірте мені, ви розкажете щиро про те, що ви ховали. Дурних немає, дурні поженилися. Че–кі–сти!.. нехай він одягається. Він поїде з нами!..
І сам швидким кроком став у ногах Олени Антонівни, а обидва чекісти виступили із своїх місць. І один підійшов туди, де висіла одежа, а другий став поруч Бруса і взяв його під руку. І Брус вимовив:
— Оленко, до побачення!..
І голос його перервався гарячим клубком здавленого в грудях почуття. Його ж дружина, здавалося, не чула прощання. Вона, зведена на правий лікоть, переляканими очима, повними сліз, слідкувала за чекістами і за чоловіком, неначе за образами трагічних картин, а не як за живими людьми. Тільки тоді, коли один чекіст попереді, а другий позаді вивели арештованого з кімнати, вона упала головою знов на подушку, захлинаючися від тужу. Парцюня поклав свій ліворвер у кишеню і ніби підкреслюючи, що сльози у Совєцькім Союзі потрібні так само, як і шапки та брилі, які ніколи не заважають слухати начальницьких наказів, голосно зауважив:
— Громадяночко, коли другий раз до вас прийдуть чекісти вночі, то ви їх маєте право не пустити в кімнату, аж доки вони не покличуть двірника… Думаю, що ми ще зустрінемося… До побачення.
І вийшов у сінці. І коли зачиняв надвірні двері, то чув страшно самотній і невтишений туж залишеної жінки.
Розділ п'ятнадцятий
У Чеці
Бруса увели у найнижчий ярус Чеки і вели аж у протилежний бік до останніх дверей. Один чекіст ішов ззаді, а другий спереді і обидва з напоготовленими ліворверами. З правого боку біліла довжелезна стіна без жодної плямки і павутинки. А на її тлі вирізнялися двері проз двері. І всі вони були свіжопофарбовані червоним кольором, і всі були залізні і заперті на засуви і важкі колодки. Але лівий бік цього переходу, хоч так само мав білу довгу стіну, та не мав дверей, а замість їх були понамальовувані червоні плями такого самого розміру, як і двері на правім боці. І кожна така пляма якраз була супроти якихось дверей. А вся підлога була цементована з нахилом від дверей до плям під ліву стіну. І по підлозі із–під дверей ішли вижолобинки до лівої стіни і кончалися під намальованими плямами на стінах. Бо під ними якраз були цементового кольору чавунні лядки, що закривали собою діри у підлогу. А в стелі, між кождою плямою і дверми, світила електрична лампочка. Світло було разюче для ока і овіяне навколо себе легким червоним повітряним німбом, таким, які мають навколо голів святих.
І нарешті аж у протилежнім боці всі зупинилися перед такими самими дверима, які були попід правою стіною, але тут вижолобинки не було. І простояли, мабуть, хвилин з п'ять. Аж прийшли ще два чекісти і змінили перших. І вже заглухли кроки змінених у цій найнижчій частині Чеки, а вони все стояли. На дверях засув був не запертий, і його залізна петелька звисала далеко від скобля. Через те кожної хвилини здавалося, що хтось вийде із дверей. Таке враження дуже втомляло Бруса. І він переживав якесь повільне чамріння. Він був утомлений і знав, що таке його становище ще важче здавить, бо йому навмисне не дадуть відпочинку. І почав він дивитися собі під ноги, думаючи, що було б приємно сісти на цемент і так ждати.
Аж ось із середини гуркнуло, і відчинилися двері. І Бруса ввели у канцелярію, освітлену ранковим світлом, яке проходило сюди із двох маленьких вікон над самим рівнем землі. Посередині цієї кімнати стояв стіл, а коло стола сидів молодий жидок у чекістському однострою. Жидок звелів:
— Підійдіть сюди і тут станьте.
Брус підійшов. А жидок узяв із шухляди чисті бланки паперу і, подаючи Брусові, проказав:
— Візьміть. Це анкети, ви їх заповніть і підпишіть.
Брус глянув і взяв, і почав читати. А два чекісти, що його привели, стояли коло порога і пильнували за Брусовими рухами. У анкеті спочатку вимагалося ім'я, по батькові. Потім про контрреволюційну організацію, у якій читач мусив би бути до арешту, і нарешті вимагався підпис читача. Брус після прочитання не спішив підписувати і заповняти анкету. Він тримав її перед очима з таким виглядом, який мають дуже втомлені люди, що візьмуть щось робити і закам'яніють на тім бажанні, аж поки хтось не прочумає. І жидок відіграв роль прочумувача. Він нагадав:
— Будь ласка, підпишіть.
Брус поглянув на жидка і побачив, що він йому подає й ручку. Брус, напівнепритомний, і подякував так само напівнепритомно. І, поклавши анкету на столі перед собою, геть всю її перекреслив за два відрухи руки. А внизу підписав: "Грамотний", та й подав жидкові. А той, глянувши на анкету і на підписувача, з мить повагався і звелів:
— Всі речі, які маєш при собі, негайно виклади на стіл. А якщо ти підперезаний, то й поясок давай сюди разом з підтяжками від штанів.
Бруса кольнула зміна жидкової мови до його, але чого ж він мав ще сподіватися? І почав оглядати себе і випорожняти свої кишені. А коли після всього він заспокоєно затих, то жидок уже звернувся до чекіста:
— Чекіст, провірте арештованого.
І він обмацав кожний рубець у одежі, а потім, дійшовши шуканням у пальті аж до залізного гаплика та бабки коміра, поодривав їх і кинув на купу Брусових речей на столі. А жидок дав наказ:
— Ведіть його на третій поверх у сто першу кімнату.
Чекіст коло дверей гукнув:
— Арештований, кроком за мною!
Брус рушив, а за ним і той чекіст, що від пальта відривав гаплики. І знов проходили коридор, і знов минали червоні двері, червоні плями, вижолобинки, ляди і електричні лампочки з червонуватими німбами, похожими на ті, які малюють навколо голів святих. І тепер Брус відчував таке млоїння у всім єстві, яке він уже колись переживав, коли був запертий у хаті після того, як ударив сестру ножем у висок і ждав від батька кари. Тоді він був самотній, і тепер самота холодила душу. А тиша від канцелярії східцями через поверхи супроводила його самоту, неначе луна, ще тихша від його самоти. І скрізь було чисто, і пахло фарбою, і йому здавалося, що і вапном.
Коло сто першого номера їх випередив з паперами жидок. І під час проходу жидка всередину Брус помітив у кімнаті коло столу того самого чекіста, який уже цілився на його з ліворвера на вулиці Леонтовича. І образ Олени Антонівни потяг його душу на дно почувань. Він був не при собі. Його опам'ятав тільки чекістів доторк рукою до плеча і слова наказу:
— Не спи, заходь!
І Брус зайшов, а жидок вийшов і зачинив за собою двері. За дверима лишилися й обидва чекісти, супроводачі. У кімнаті за столом сидів тільки Парцюня уже у військовій формі Гепеви. На столі, з правого боку, в його лежав ліворвер, а перед ним розкладені папери. І чекіст запропонував:
— Сідайте.
Брус глянув перед собою і, побачивши стілець, потяг його ближче до столу та й сів. А Парцюня, не гаючи часу, взяв якийсь папір і, піднявши його над столом, спитався:
— Це ви таке зробили з анкетою?
Папір був перехрещений пером і внизу в його стояв підпис "Грамотний". Брус промовчав. Та допитувач, ще трошки потримавши папір над столом і тепер уже торкаючи Брусів підпис пальцем вільної руки, знов спитався:
— Це ваше таке прізвище сьогодні?..
Та Брус замість відповіді почав пальцями лівої руки ледве чутно стукати об стіл. Парцюня, вражений, поклав анкету на купу інших паперів перед собою і загадково допитливим поглядом установився на Бруса. Брус перестав стукати. А в кімнаті настала тиша. Та й за дверима не чути було ні шерху, ні рипу, ні якогось іншого порушення глухого супокою. Брус не дивився на чекіста, повернувши у той бік голову, де тільки що стукали його пальці. І Парцюня обізвався:
— Чого ви об стіл стукаєте?
У відповідь було мовчання.
— Гм… Станьте он там посеред кімнати, а то ви тут ще й на стіл вилізете…
І Брус устав, змірив очима чекіста, а потім уважно оглянув стіл. Парцюня швидко присунув до себе зброю і, тримаючи на ній руку, гукнув нервово:
— Станьте негайно посеред кімнати, бо…
Іван Брус повернувся і пішов стриманим кроком та й став якраз посеред кімнати обличчям до стола. Парцюня, заспокоєний, сів, але зброю всунув у кишеню мундира і почав обережно і спостережливо говорити:
(Продовження на наступній сторінці)