А годині о першій наступної ночі виїхало вантажне авто із подвір'я тієї Київської Гепеви, що на Володимирській вулиці. Місто було здавлене мертвою тишею. Вулиці і тротуари були порожні. І ліхтарі світили тільки в тих місцинах міста, де, на погляд чекістів, жили підозрілі громадяни. Загальну тишу ночі прорізували одинокі якісь вигуки авт, що їхали арештовувати людей. Вони позначали рух і від Лук'янівської тюрми, і від Катеринівської вулиці. Але навіщо це вони робили — невідомо. Бо те авто, що виїхало з подвір'я Гепеви на Володимирській вулиці, рухалося без жодного звуку. Навіть ті посвіти, що у авт освітлюють спереді шлях, були пригашені. І через те воно на тлі темного міста і темних його вікон, що поблискували холодними шибками до таємничого неба і до його маленьких та ріденьких зірок, здавалося рухом тієї тіні, яка відірвалася від котрогось будинку у закутку вулиці.
Ось уже авто проминуло на Великій Підвальній німецьке консульство і наблизилося до вулиці Леонтовича і стало. І в авті, ззаді кабінки, підвелися два військові, а в кабінці відчинилися двері, і вилізли додолу ще дві людини. Одна в цивільнім, а друга у військовім. І та, що в цивільнім, до двох на авті щось сказала. І один негайно зліз до двох, що були на землі. І втрьох всі разом звернули наліво у вулицю. А авто рушило так само без гуку і світла в напрямок до Сінного базару. Це був шлях до Лук'янівської тюрми.
І цивільний з одним військовим став коло дверей Брусового помешкання, а другий військовий став під вікном у Брусів. Це вони зробили легко і спритно. І цивільний почав енергійно стукати в двері. І виткнулася у кожному близькому подвір'ї із–під кожного затінка холодна та непомітна і довга гострінь тривоги. І ззаді у нічних відвідувачів на протилежнім боці вулиці нагло відчинилася кватирка вікна і так само нагло хльопнула на защіпку. І на вулицях тиша стала важчою і каміння холоднішим. І почулося із–за дверей у Брусовім помешканні:
— Хто там?..
І цивільний відповів: відчиніть. Гепева хоче перевірити мешканців квартир.
І якусь хвилину ішло шарудіння коло засува і клацання ним. І нарешті відчинилися двері. І цивільний наставив у відчинені двері ліворвер та й попрохав:
— Будь ласка, руки вгору!
В темних сінях Брус, одягнений тільки у піжаму, тримав над собою руки, а військовий обшукав його. Після цього цивільний пошепки скомандував:
— Ведіть у кімнату, тільки без жодного шелесту.
У кімнаті військовий навшпиньках скочив до вікна, став коло його і справив свій ліворвер у ліжко. А цивільний крутнув у стіні замикач, і світло скочило на всі стіни і стелю, і на стіл посередині, і на два стільці коло ліжка, і на ліжку на Олену Антонівну. І Парцюня, це був він, звелів Брусові:
— Станьте за ліжком коло голови вашої дружини…
Той мовчки став. На однім стільці лежала стулена якась книжка, а другий був вільний. Верхня одежа і чоловікова, і жінчина висіла коло шафи на стіні. Олена Антонівна тримала голову з широко розплющеними очима над подушкою, ковдрою прикрита по шию. І Парцюня їй сказав:
— Положіть голову на подушку… Так. Лежіть без руху.
І той чекіст, що коло вікна, опустив руку з ліворвером попри ногу. А Парцюня підійшов до столу і взяв на йому з лівого боку конверту, і витяг з неї папір, і прочитав, і сказав:
— Ви, товаришу, не турбуйтеся. Вас ми не арештуємо, тільки вибачимося за турботи. І ви вільно і правово виїдете собі на лікування. Зараз я не вибачаюся, бо не знаю, якої форми буде потрібне вибачення.
Брус змінив ноги у стоянці, але мовчав і чекав. Але Олена Антонівна, ворухнувшись, схвильованим голосом зазначила:
— Ваші слова, мабуть, так похожі на правду, як і ті, що ви сказали перед надвірними дверима, що хочете перевірити тільки мешканців?..
— А ви хіба теж були під дверима?..
Уїдливо, але не так, щоб образити, спитався Парцюня.
— Ні, я чула відціля, бо Іван Овсійович не зачиняв за собою дверей від кімнати… Цьому ж і ви свідок.
Та Парцюня, швидко перекидаючи папери і книжки з купи на купу і переглядаючи їх, на цей раз не обізвався, а з ледве помітним значущим усміхом тільки почав голосніше шелестіти папером і паперовими речами. Олена ж Антонівна, мабуть, була дуже відчутимо діткнута і Парцюниним зауваженням, що вона, мовляв, була теж під дверима і так швидко опинилася у ліжку під ковдрою, і тим, що їй ніхто з чекістів не відповів докладніше про перевірку мешканців, — бо заворушилася і хотіла знов щось говорити. Це помітив той чекіст, що стояв коло вікна з напоготовленим ліворвером, і пригадав:
— Не ворушіться і не говоріть. Ждіть, коли до вас звернуться.
Ці слова наполовину підтримав і Парцюня:
— Ні, нехай говорить, тільки нехай не ворушиться…
Після цих слів Олена Антонівна уже була мовчазна і нерухома аж до закінчення хатнього огляду. По її зовнішності можна було думати, що вона споготовилася до арештів, а не до тих можливостей, про які згадав Парцюня на самім початку свого порядкування. Нарешті чекіст обмацав всю одежу і останню кишеню у Брусових штанях і почув стукіт у двері. Але він туди тільки глянув і мовчки підійшов знов до столу, взяв стілець і поставив його так, щоб сидіти спиною до дверей, та й сів. Витяг записну книжечку з кишені піджака, розгорнув її і спитався:
— Як ваше ім'я, по батькові, прізвище?
Брус перепитався:
— Це ви мене питаєте?
— Тільки вас.
— Іван Овсійович Брус.
— Скажіть мені, що ви закопували в землю у хаті свого батька, коли приїздили на похорон своєї матері?
— Такого зі мною нічого не бувало, — відповів із здивуванням у голосі Брус.
— Я вас питаю ще раз: що ви ховали в землю у через–сінешній меншій хаті вашого батька?.. Це було тоді, коли ви опізнилися на похорон своєї матері…
— Кажу вам, що нічого. Я пам'ять, слава Богу, ще маю досить міцну і ясну… І не розумію, відкіля на мене таке вискіпалося…
— Не розумієте?.. Нічого, зараз зрозумієте… Я тільки дивуюся вам, людині інтелігентній, що ховається за примітивні засоби самоохорони, які вживаються тільки засхлозашерхлими селянами: "знать не знаю і відать не відаю". Це вас ставить нарівні з невігласами…
Іван Овсійович знов змінив ноги у стоянні, але був мовчазний. Видно, на образи рішив не реагувати ніяк. Але Парцюня і не гадав мовчати, а з роздратуванням, що ледве пробивалося у голосі, звернувся до Олени Антонівни:
— Вам чоловік про цей випадок нічого не говорив? Лежачи, лежачи відповідайте.
— Я перший раз про таке чую.
— Нічого собі, бачу, маєте чоловіка… Інтимних справ він жінці не говорить…
І Олена Антонівна попрохала:
— Я молю вас, не закидайте гаків до моїх з чоловіком інтимних справ. Ми ще не дали вам права ображати нас як людей.
— Мені шкода вас, що доводиться вам робити боляче, але обов'язок вище таких міркувань… Зараз ви побачите, дорога товаришко, з ким ви зв'язалися жити…
І тут Парцюня таким розміром темпу постукав щиколотками кулака об стіл, яким уже хтось перед цим був постукав у двері тоді, коли він кончив був оглядати на стінах одежу хазяїв… І відчинилися двері, і ввійшов Мадес у супроводі чекіста. На Мадесові був куценький піджачок з селянського сукна, що від старості був коло кишень витертий і там тепер ясніли нові латки з такого самого сукна. А на ногах руділи пилом з перекривленими підборами юхтові черевики, і халоші полотняних та брудних штанів кволо і жалісно висіли над ними. Він тримав у руках двовуху зимову шапку і навколо не дивився, а тільки був очима прип'ятий до Парцюні.
Іван Овсійович вражено і перелякано очима занімів. Він в одну мить упізнав брата. І одну тільки мить завагався та й обізвався:
— Здоров, брате!..
Мадес глянув і похитнувся, і правою рукою махнув убік, ніби щоб ухопитися за стіни, які були від його неблизько. Його зараз же підтримав чекіст. І Мадес знов глянув на брата і болісно скривився обличчям і, не сказавши ні слова назустріч братовому вітанню, став знов дивитися на Парцюню… Той же, пильно спостерігаючи оцю зустріч, зупинився поглядом на Олені Антонівні, що від несподіванки звелася обома руками на подушці і дивилася несамовитим поглядом на "мужичка". І в неї сльози із очей мовчазно котилися по обличчі і відривалися з підборіддя на подушку… І нарешті вона схопилася, скинула з ліжка ноги, прикриті ковдрою, і гукнула:
— Іване, подай мені одежу… Я вдягнуся…
І нагло вмить Парцюня схопився і металевим голосом продзвенів:
— Ні з місця… Один крок, і очі повилазять!.. Ляжте так, як і лежали…
І, повернувшись у правий бік до вікна, закінчив:
— Че–кі–ст!..
І в цім однім слові були і наказ про пильність, і нагад про щось колишнє, яке зараз зобов'язує чекіста бути жорстоким і неослабним. Під цей вигук Іван Овсійович зблід і витягся, і зробився вищий, і з гарячковим поспіхом прошепотів:
— Оленко, заспокойся і ляж… Благаю тебе…
І Олена Антонівна майже маніакально послухала і лягла, і вкрилася знов по шию. І вже дивилася не то на стелю, не то всередину себе і ніби слухала когось іншого, а не страшного оточення… Парцюня теж сів, повернувши голову наліво, але так, що не міг бачити задніх, заволав:
— Земляк, підійди до мене ближче!..
(Продовження на наступній сторінці)