І Мадес підійшов. Парцюня знов устав і, взявши Мадеса обома руками за плечі, повернув його передом до Івана Бруса та й звелів:
— Ось так і стій…
І тепер уже сівши, перевів свій погляд на Івана Бруса, який тепер не дивився на брата, а заспокоївшись, споглядав того чекіста, що увів брата і тепер стояв коло дверей. Але уважний погляд дуже легко здав би собі справу, що він всім своїм єством почуває кожний нервовий рух зваленої дикою силою своєї дружини. Парцюня це розумів і уїдливим голосом формального вислову почав знов своє:
— Товаришу Мадес Брус, чи ти впізнаєш, хто ото стоїть перед тобою?..
І дерев'яно знебулий голос прогомонів:
— Упізнаю.
— Хто ж він тобі такий?
— Брат.
— Рідний?
— Рідний.
— А скажи отут перед всіма нами, чи то правда, що він щось закопував у батьковій хаті, у тій половині, що через сіни була з тією, де ти жив?..
І Мадес з розпачливою байдужістю пролунав:
— Я не пам'ятаю…
І Парцюня устав, підійшов збоку до Мадеса і, витягти ліворвер з кишені, почав ним бити себе по лівій руці так, як це робить диригент камертоном, і разом з цим дивився на селянина і свої питання у такт ударам ліворвера просто скандував:
— Я тебе… питаю… ти, ідіоте, забудьку ти… куркулячий… Ти знаєш, що таке умерти за Совєцьку власть?.. Ти знаєш, що в Совєцькій власті кожне життя тільки те живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти чи ні? Чи ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від правди так само, як праведно над нами світить сонце?.. Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим ліворвером, то ти станеш мертвий від правди, що у ліворвері була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те ти мусиш сказати отуто тільки правду!..
І став убік трохи ззаді в Мадеса, а той, заморочений і ошелешений, з почервонілим виглядом від переляку і здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні голову, вимовив страшно ослабленим голосом:
— Їй–богу, я не пам'ятаю…
— Як не пам'ятаєш?..
І чекіст побачив у очах селянина щось таке, що він не раз бачив у смертників хвилин за п'ять перед розстрілом. І через те його ліворвер знов пішов у кишеню правого боку піджака, а сам він став перед Мадесом, затуливши спиною Івана Овсійовича, і повів своє далі, але вже із співчутливим бренінням у голосі:
— Та ж із того часу пройшло тільки рік… і ти казав про все це Маздигонові… Чого ж ти не хочеш мені нічого казати?.. Це ж було зараз після похорону твоєї матері… Пригадуєш?..
— Пригадую.
Зрадів Мадес. Він від переляку у голові щось був переставив і тепер, неначе маленька дитина, повеселішав, як переставлене упізнав. І Парцюня легко зітхнув і, відвернувшись до свого сидіння, витяг носову хусточку з кишені штанів і втер собі чоло. А потім сів там, де й сидів, і почав допитуватися, удаючи із себе уважнішого і ближчого до людського почуття. Але з кожного речення виступало жало отрути супроти Івана Бруса. Тут він не маскувався:
— Та ти мені, Мадесе, розкажи, як то батько колись щось закопували в хаті… Твій брат, Іван, теж цим дуже цікавиться.
— Та це було на третій чи на четвертий день материного похорону… Приходю я надвечір додому. Аж чую — у повітці реве телиця. А сіни хатні відчинені. Я входю. І чую, щось у батьковій половині одно до другого обзивається. І двері хатні не причинені. От я взяв їх та ширше й розчинив. Та й дивлюся. А батько викопали за столом у кутку ямку та й щось у великій шкатулці у ямку сховали та й почали присипати землею.
— Самі батько чи з братом?
— Самі. Брат стояв тільки та дивився.
— Добре… Почекай, Мадесе… Ти вже стань лицем до мене, а не до брата… А то неначе на прив'язі.
— Та ж ви мені так сказали стояти.
— Та коли то було?.. Значиться, по–твоєму, і брат там був?..
— Був.
— А як вони тебе побачили, то що?..
— Нічого… Я повернувся та й пішов до телиці.
— Ну, а на другий день як воно було?
— А на другий день батько з Іваном поїхали на станцію, а я був дома і подивився, що ж вони ховали. І геть вигріб ямку, але там уже нічого не було.
— Забрали?..
— І я так думаю, що забрали.
— І що ж, по–твоєму, було в тій шкатулці — ліки чи гроші?..
І аж тепер Мадес прояснився до свідомого зацікавлення справою та й відказав:
— Де там ліки! Батько ж лікували, і люди ж якось дякували. А тратити батькові не було навіщо, бо вони у людей могли досхочу і випити, і закусити. І грошенята, які припасалися, треба ж було тримати десь у спряту… От вони й закопували…
— Добре… добре… дуже добре. Ну, а що ви нам тепер скажете нащот такого закопування?..
Звернувся допитувач уже тепер до Івана Овсійовича, який стояв у головах дружини і слідкував, як зачарований, за кожним Мадесовим словом і дивився, яке враження він робив і на чекіста, і на Олену Антонівну. Він їй про закопування ніколи нічого не говорив, бо боявся, щоб не стати в її уяві у невигіднім становищі. Він краще в данім разі не зробив від усіх інших людей. Кожна людина цікавиться більше тим, яке вона робить враження на своїх ближніх, ніж на те, чи ці враження правдиво відбивають духовну суть її. Іван Овсійович, знаючи вразливість своєї дружини, знав, що зараз вона перебільшить все і доведе уявні речі до гротеску. І турбувався тим, щоб після всіх братових виказів і чекістових домагань її заспокоїти своїми запереченнями. Бо хто знає, чи доведеться йому з нею коли–небудь вільно розмовляти на цю тему. Сподіваючися всього від чекістів, Іван Овсійович не сподівався нападу Чеки на його совість якраз із цього боку. І зараз він мовчав, чекаючи від Парцюні другоразового питання, так зволікаючи час для обдумування остаточної відповіді. І вона не забарилася:
— Що ж ви мовчите? Ви мені нарешті скажіть: що ви закопували з батьком у батьковій хаті?..
І Іван Овсійович відповів:
— Скажу, але про те, що ми з батьком нічого не ховали. Цю справу кожна недосвідчена людина могла б не так з'ясувати. Не дивно, що мій брат, Мадес, сприйняв її і розповів про неї не так, як треба, і не такою показав, якою вона була. А воно он що. Батькова хата недавно збудована, але на зрушенім ґрунті. І через те лівий причілок її став осідати. І я з батьком говорив про це, і висловив думку, що треба узнати, чи на довго їм хватить хати. Для цього ми з батьком викопали ямку і землю з неї вибрали, і віничком вимели. А потім я взяв і грубим залізом пробив посеред ямки глибоку дірку. Іще й для цього попрохав у батька високу бляшану шкатулку і поклав у неї шматок чавуну, і присипав землею, щоб шкатулка стала важча. Та й поставив її на пробиту дірку в ямку, щоб на другий день була нам доказом нестійкості і крихкості ґрунту… Оце і все. І ясно, чого на другий день мій брат не знайшов нічого, розкопавши засипану ямку.
І почув Іван Овсійович, як дружина з великим полегшенням зітхнула, аж посунула щокою по подушці. А Парцюня похолоділим язиком стрімучо спитався Мадеса:
— Справді у вас із хатою щось таке робиться?..
— Еге ж, наша хата одним боком западається у землю.
— Ну, а ти помічав після всього де–небудь дома ту шкатулку, яку вони закопували?
Знов чекіст з напруженою цікавістю запитав. І знов була відповідь, повна лаконічної прозорості:
— Вона зараз у нас стоїть під піччям з пшоном.
— І є у твоїм подвір'ї такі чавунці, які б улазили в шкатулку?
— Є, ми їх кладемо у жлукто, коли паримо сорочки…
І занімів Парцюня. Але, видно, і Мадес був заклопотаний не менше від чекіста долею отого чогось, яке ховав Іван із батьком і яке після братових слів, яких він доладу не второпав, стало ніби нічим… бо насмілився спитати:
— То що ж воно, товаришу начальник, із тих захованих грошей так нічого й не буде?..
І Парцюня миттю уставився на його очима, ніби доповняючись, чи часом собачої душі жлоби не глумляться. І переконавшись, що ні, — устав і спитався Мадеса знов:
— У тебе хватить грошей на дорогу?
І Мадес відповів:
— У мене був карбованець, але його відібрали у Лук'янівці.
Чекіст шаснув по своїх кишенях і, знайшовши там червінець, кинув його Мадесові, який провів очима переліт грошей з рук Парцюні додолу, неначе смертельно охляла собака той хліб, який їй кинули, підібрав гроші, поклав у кишеню штанів, а потім на московський жовнірський зразок вигукнув:
— Покорніше благодарім!..
— Отож тобі на дорогу. Зараз оце іди від нас і смали на станцію!..
І зараз же, не звертаючи уваги на його і ні на кого, засунув у кишені обидві руки. І пройшовся до кімнатної стіни і від неї до столу, схиливши голову. А вже коли він її підвів, то Мадеса в хаті не було. Тільки Брус Іван Овсійович дивився на його супокійним та витривалим поглядом. І Парцюня сказився. Він, дивлячись на Бруса, загіпнотизовуюче повільно почав витягати з кишені ліворвер так само, як він колись у лікарні і перед його батьком після голосного ляпу ляпавкою був осідав повільно, щоб сісти. І витягши, повільно почав і цілитися на його. Брус витягся і вище підвів голову, але залишився у всій своїй вистаті непорушним. Тільки Олена Антонівна гарячково підхопилася на правій руці і, лівою хитнувши під ліворверну рурку, гукнула несамовитим гласом:
(Продовження на наступній сторінці)