— Здоров, Сіямський!..
А той, простягаючи назустріч Парцюні руку і не відповідаючи на вітання, обережно і ніби здивовано почав говорити:
— І що це ти собі надумав? Не питаючись нікого і не цікавлячись, як хазяїни планують завтрашній день із своїми площами для сьогоднішніх і завтрашніх арештантів, привозиш із сіл баластний елемент і замикаєш його, неначе вже рішив із виїдених яєць лупити курчат?..
— Цить, не кричи…
Стискуючи йому руку, почав Парцюня оборонятися, але не сідаючи на стілець, на який йому начальник показав очима:
— Самий перед — ти заспокойся, бо я привіз тільки одну людину, та й то на два або на три дні. Цей селянин відбуде свій обов'язок свідка та й поїде собі нишком туди, відкіля й приїхав. Повір мені, що він більше часу не посідатиме дорогих тобі тюремних камер…
— Знаємо ми добре всі ці махінації із свідками… Привезете на два чи три дні, а висилаєте на десять років на північ…
— Та що ти від мене хочеш?..
Парцюня розсердився і вигукнув:
— Та чорти б вашого батька взяли! Без вас же ніяка висилка не відбувається. І ти не удавай із себе скривджену неповинність… Ти наче крокодил, що журиться над своєю жертвою, що доведеться закаляти зуби її кримінальною кров'ю… Я у ваші великі плани не маю часу умішуватися…
— А ти що, не віриш у їх?..
— Ну, а якби і вірив, то ти думаєш, що моя віра вам поможе у ваших операціях розміняти більше на якийсь десяток тисяч українських шовіністів на рік?..
— Ти так думаєш?
— На більше ні, як практична людина.
— Ну, то ж ти тепер помилився жалюгідніше від того розумненького хлопчика, що думає, що від таблички немає більшої важності у математиці.
— Та невже ви тепер закинули невід на всю українську нечисть, щоб зразу зупинити всяку надію на вареники тупоголовим гопам та гейкам?..
З трохи фальшивим піднесенням у голосі виявив своє вдоволення Парцюня.
І Борис Мосєйович Сіамський тепер, знизивши голос, по–товариськи і напівтаємничо запевнив:
— Можете бути супокійні щодо наших планів… Це всіх так зненацька ударить своїм грандіозним розмахом, що всі основи всяких надій на майбутнє у наших ворогів полетять шматками, пилом і тирсою всеохоплюючої руїни. І після цього їм уже не воскреснути вовіки до своїх національних марень! Україна своїм національним спрямуванням стоїть перед власною вічною пам'яттю… А ти мені ще смієш щось говорити!..
І Парцюня поривчасто і з передатно кумедною радістю простяг руку та й попрохав з виявом зворушення у голосі:
— Дай мені швидше свою трудящу руку, нехай я її стисну від щирого серця!
І той поволі і вельми поважно віддав п'ятірню правої руки, яку Парцюня ентузіастично зімняв, приказуючи:
— Вітаю!.. Вітаю!.. Ах, ти не знаєш, як я тобі заздрю… Я собі уявляю!.. Скільки–то буде у тебе цікавих справ і, може, геніальних операцій!.. Бажаю тобі щиро, щиро здоров'я і супокою під час наступних розправ із сволотою!..
І тут Борис Мосєйович Сіямський устав і, глянувши на двері і піднявши вгору палець правої руки, чуло–охоронно і доброзичливо промовив:
— Ша–а–а!.. Сідай он на стілець… І кажи, що у тебе за справа до мене… Я все зроблю, що у моїх силах…
Але Парцюня не сів, тільки свою течку під лівою пахвою тісніше ліктем стиснув і вимовив докірливо:
— Я завжди радий твоїм удачам, а ти мене прийняв, неначе хотів збутися якоюсь доброю фразою… Ти ж знаєш, що я опікуном над контрреволюційним поетом, і моя справа є завжди негайна і потрібна…
Та Сіямський, заспокоюючи, доброзичливо йому перебив мову, кажучи:
— Я дивуюся твоєму невдоволенню… Адже ж ти мене застав з порожнім столом передо мною… Значить, я ждав тільки твоїх справ… От і зараз ти не схотів сісти, і я теж не хочу, щоб ти бачив, що я тебе шаную і твою потребу вітаю…
— Надзвичайно радий!.. Це по–товариськи… Я потребую від тебе собі кімнату для праці на три дні… і двох місць у любих твоїх камерах… Одну для жінки, а одну для чоловіка…
І Сіямський сумовито йому зауважив:
— От бачиш… Ти чогось не хочеш рахуватися із тими планами, про які я тобі натякав. А вся справа з ними стоїть так, що вимога на всі вакантні місця може загриміти в любу хвилину дня і ночі на протязі цього року… А через те, що наша організація керується принципом великої російської людини, Петра Першого, "прамедлєніє смерті падобна", то я певний, що потреба усіх місць наших допрів і установ Гепеви як для ув'язнень, так і для слідства може виявитися раніше моїх сподівань. І через те я тобі можу дати для двох людей двоє місць, а кімнати для слідства не дам. Я пропоную: будь ласка, скористайся із моєї доброзичливості і в потрібний тобі час вживай оцей мій кабінет. Час нашої праці розподілимо зараз. Я буду щодня з десяти ранку до чотирьох вечора… Всі нічні і вечірні години я вважаю можливим тобі дати… Навіть якби просто сьогодні, а не то що ще завтра могли б повстати широкі операції, яких ми всі сподіваємося, бо ж самі підготовляли їх, то й то я певен, що в такий спосіб я з тобою поділюся кабінетом на всі три дні… Перетерпіти можливо, коли справи не терплять… Але все ж таки я був би дуже радий узнати у ґрунті твою справу. Бо позаочі у мішку і кота не продають!.. Скільки хвилин потрібно, щоб ти мені розповів?
— Хвилин п'ять.
— Ну, то я сяду, а ти як хочеш.
І Борис Мосєйович з виглядом тієї людини, що робить колезі приємність завдяки своїй передбачливості і силі, сів. А Парцюня знов не сідаючи почав розповідати. Під час цього він ходив сюди й туди коло стола, то ставав і правою рукою робив такі рухи, неначе підкреслював ними важність становища його справи. А слухач, слідкуючи за обличчям оповідача, з нескаламученим виглядом мовчав. І по його сидячій вистаті, і по виразу нескаламученості видно було, що він дуже зацікавлений оповіданням, бо тільки раз заворушився і то на те, щоб дати своєму тілу вигідніше становище у сидінні. І коли Парцюня скінчив і виголосив останні слова своєї вимогливо безжальної інформації:
— Ось тобі сторінка!.. Вона б не зіпсувала апетиту і після, і під час активності ваших грандіозних планів!.. Чудова справа… Куркуляча!..
То Сіямський, хвилину промовчавши, прояснився обличчям і зробив таке зауваження:
— Ти дуже добре надумався, рішивши їх арештувати обох. Другого нічого іншого тут і не можна зробити. Тільки я не розберу, що ти хочеш від їх довідатися?.. Вони ж люди інтелігентні і тобі не скажуть, я певен, нічого з того, що знають…
— І я певен, що нічого не скажуть. І я хочу очними ставками увести розбрат у їх життя. А вже потім щось може й вийти, і тоді, може, й Гапуся знайдеться.
— Що ж ти маєш на увазі?..
— А те, що Олена Щоголова нічого не знає про оті ховання та переховування, які робив Іван Брус із своїм батьком. І я певний, що якби була жива стара Брусиха, то старий не сказав би їй нічого про те, що ховав із сином. І син, я певний, не сказав теж нічого про це своїй жінці… У жінки правда на язиці, а в чоловіка в кулаці… Це найкращий мій свідок. І я з його й думаю зробити психічний клин…
— Дуже добре… Добре, якщо тільки це тобі удасться. Роби, це твоя справа… А втім, все–таки мене цікавить, які вони цінності переховують… як ти думаєш?
— Які? Гроші з царського золота. Я тобі казав. Хіба тобі нічого не говорить червінець, узятий із конячої гриви?..
— Як говорить, то дуже мало. І я гадаю, що вони переховують церковні речі… Усякі чаші для церковних наливок. Чаші у хвіст чи у гриву не заплетеш.
— Ну, ти знаєш!.. Мені і геть–то не подобається оця деталізація можливого. Мені не до споглядання того, що не в моїх руках. Треба вперед його знайти, а тоді… Та й відкіля такі припущення?..
— Ну, годі. Роби, що хоч, і думай, що хоч, а я тобі даю кімнату для роботи. І під час уже самого діла, повір моєму досвідові, ти зрозумієш, що такий безсребряник грошей не ховав.
І тут він устав, і Парцюня, ніби зрадівши, що скінчилась непотрібна балачка, швиденько почав прощатися:
— Дякую тобі за товариське зрозуміння. І гадаю, що коли мені будуть потрібні кілька душ чекістів, то вони не відмовляться мене слухати?..
— Я дам наказ про це… Я зараз і потелефоную… Я з тобою хочу так само дружньо працювати, як і мій начальник це робив… До побачення.
І Борис Мосєйович Сіямський узяв телефонну рурку і почав говорити, а Парцюня під цей гук з нервовою поспішністю покинув його самого у кімнаті.
(Продовження на наступній сторінці)