і в землищах привалюєте їх.
461.
І світ не знатиме того великий,
хто відбивав зрівнялівську орду,
тамуючи у серці муку й крики,
аби не виявити там біду,
яка говорить, що у час цей дикий,
коли бажаєш думу молоду
з'єднати, то з'єднаєшся з шпіоном
і з Юдою зустрінешся поклоном..."
Дем'ян
462.
„Це ж містика тіниста і важка,
шановний український мій Камраде,
що так підживлює робітника,
неначе небо в полум'я закляте
серед пустелі десь мандрівника
уявою про джерело багате,
коли не вартий навіть світ увесь
одної краплі з дощових небес. ..
463.
Моя теорія куди простіша
і відкриває широчінь питтю
і лунам тим, що гоготали в нішах
у Лавріях на ситую кутю,
як танцювала Січ там найсвятіша,
даючи молодецькому життю
мету і філософію єдину
від рання до смеркання й до загину!
464.
Вона рече: „Якби-то ЕСЕСЕР
зробила літака на кожну душу,
і щоб колись, в неділю чи в четвер,
всі літаки покинули враз сушу,
і загурчав мільйонний пропелер,
ламаючи під себе люту стужу,
і голос владний з грізного Кремля
гукнув: „Ану, скидайте відтіля,
465.
бо всі народи страждуть без напою!"
І, наче із-під Господа яйце,
літун усякий схилить під собою
бочонок мідний до землі правцем,
вже пробкою закубрений новою
у Харківській броварні молодцем,
аби із вашого ячменю пиво
було збережене для всіх щасливо.
466.
І заревуть від пресвятих бочок
і села і колгоспівські помости,
бо Бог, як щойно тесаний кілок,
новий, благий, без люті і корости,
із неба цілого зробив шинок
і напуває люд робочий простий,
як манною колись то Єгова
ледачого обранця годував.
467.
І ЕСЕСЕР, наситившися браги,
за ніж ухопиться і за багнет
і промінь місячний, сухий від заги,
в залізі задзвенить, як очерет
сухий, і заблищить із-над баклаги
московський, славний батюшка кашкет —
і всі народи рушать до границі
вина вточити з панської пивниці" ...
Поет
468.
„Я волі хочу . .."
Кесар
„Що ж? .. Гаразд і так...
І ти, Редакторе, з ним їдь одразу,
але поет, як і найбільший птах,
що небеса несе з-понад Кавказу,
нехай на мовчазних льодовиках
по власній волі п'є струмочки часу,
а щойно знизиться у гурт „комси",
то витимуть про волю тільки пси!"
469.
І непомітно дав ознаку оком
до вишикуваного москаля,
бо той, назад рішуче ставши кроком,
і так, як у саду важке гілля,
запону швидко розгорнув широку
та й проказав рішуче відтіля:
„Марш на авто" ... І в давньому палаці
лишився в самотині владник націй.
470.
І зазирав крізь мур у далечінь,
і мовчки виряджав думками гостя
потрібного, як місяць уночі,
як мрія на душевних високостях,
але і в самовладця на мечі
високі журавлі гнізда не мостять,
і на налигачі не водять їх
орати в січні під Москвою сніг.
471.
За Воробйові гори місяць канув,
і почорніло небо в височінь,
але в широкім царстві океану
ясніли з хвилі золоті ключі,
яких ніхто і я вже не дістану
відперти Кремль чи вдень, чи уночі,
з якого ось, мов буря з гір соснину,
автом хтось, дуже розмахнувшись, кинув.
472.
И воно летить дорогою з Москви
на південь крізь туман важкий лісами,
а вслід за ним велика тінь сови
летить пониженими небесами.
Через місток шарахне лісовий
авто та й мчить колесами, мов псами,
а птах без шелесту летить, летить,
наздоганяючи останню мить.
473.
А на Кремлівських стінах темні липи
держать прикований до себе люд,
який глядить розхитаної диби
несамостійним націям зусюд,
і так вигукує, неначе скрипи
катівні знов когось уже трясуть:
„Пильнуй!" І піднімає на дороги
луна смугнасті, розголосі роги...
ПРОЯСЕНЬ:
І жив у Китайщині коло одного міста старий Чаклун, а люди гадали, що то святий схимник. І привів до нього молодий студент молоду повію та й попрохав: „Звінчайте нас, бо я її люблю''. — „А з чого ж ви житимете?" спитався Чаклун, „бо ж вона похожа на пелюстки троянди, розвіяні осіннім вітром, а ти на стовбурець, коло якого трималися колись розвіяні пелюстки". А студент: „Я маю силу-силенну тем і буду писати повісті". А Чаклун йому зауважив: „Багато тем для одного письменницького серця те саме, що для діптянки випадкові стрічні любосники. І я кажу, що ти ні однієї доброї повісти не напишеш, і я не хочу тебе, сину, вінчати"... І студент знов сказав: ,,Я її люблю"... А Чаклун йому: „Не можна любити багато, бо вулична дівчина — це тисячі, а хто каже, що любить тисячі, то й одного не любить". А Студент: „Я вб'ю тебе". Чаклун зареготався та й промовив: „Убивай, і в тебе буде одна тема, і ти напишеш гарну повість, якщо тисячі не гукнуть про тобою сподіяне"... І витяг із-за пояса з-під ряси пістоль і простяг студентові. І Студент жахнувся і в нестямі побіг від нього праворуч, забувши і про дівчину... І Чаклун зник, ніби його й не було. Тільки бідна діптяночка стояла непорушною, не можучи отямитися. І була така бідненька та нещасна, що ніхто не подумав би, то це тисячі, і разом із цією думкою не поставив би всім відому істину, що в світі багацько всього, та світ один з Єдиним своїм Автором.
СТАНКИ
474.
О, дівчино, царице мрій моїх,
у тебе опрощення я благаю
за мій єдиний і найтяжчий гріх,
що із святині серця посилаю
твій образ на розпутище доріг,
де не готують варива з розмаю,
а тільки ллють іржі в каламдрі
тії, що пера скапують старі.
475.
Редакція підводить свій будинок,
немов гієна голову з могил,
якій у пащу кидають, як з вилок,
широкі вулиці людей і пил
коліс возових, дим автомашинок,
комуністичний без'язикий вир,
що, перетлівши в животі гієни,
блищить з газети чоботом воєнним.
476.
Вона у жовтих мурах серед стін
на поверсі четвертому міститься,
а в ній диван, стільці, червоний стіл
і шахва з книгами, і зверху птиця
звела до лету крила у простір
і вклякла, і її скляна зіниця
неначе каже, що високий дух
літання вільного давно потух.
477.
У кріслі ж тім, що китиці на звісах,
терпляче ждала дівчина якась,
струнка й русява, й чиста, як із ліса
луна у поле в передсвітній час,
і ніжна-ніжна, що якби гульвіса
торкнувся їй об перса хоч би раз —
вона б спахнула, слізьми залилася
і, як богиня, гнівно підвелася.
478.
І двері відчинилися руді,
немов злинялий прапор на ,совєті",
і дівчина не тільки по ході,
але впізнала й по такій прикметі
редактора: у голій бороді
бородавка, як муха на портреті
сиділа в нього, а з кишень на світ
газети випинали ввесь живіт.
479.
Від вітру так ніколи не тріпоче
у вересні тополя золота,
як шелестить у сукні стан дівочий
і нам назустріч з крісла виліта,
і серце чуле виспівати хоче
словами крізь розтулені вуста,
коли вони ворушаться й німують,
хоч в серці он яку потугу чують:
480.
„Ну й тяжко — сміх, — ще повалюся з ніг!"
нарешті проказала й притулила
до скроні хусточку, мов перший сніг,
що десь до сонця підійма могила
над смугами блискучими доріг,
уїжджених аж до морського гирла
автами поодинці і в гурті
з пашнею, мов краплинки золоті:
481.
„Свиридових поезій у крамниці
ніде не попадається до рук,
то може в вас цю книгу на полиці
гризе організований пацюк?
Дозвольте ж, як і випада дівиці,
спасти поета від ганебних мук,
а я студентка університету,
прихильниця і драми і балету" . ..
Редактор
482.
„Студентка ви? .. І сорому нема!
Шукати найшкідливішую книгу,
де містика пливе страшна, німа
й несе у каламутних водах кригу
до людського ледачого ума,
аби там повалити греблю тиху
ідеї, витканої з панських жил,
і кинути серця в скептичний вир?
483.
Запхнути вас би відьмі у петельку ...
Буржуї правду мали на мечі,
а ми перестромили на виделку,
з меча стікала кров і у кущі,
а з нашої виделки тільки в пельку;
і де герої дужчі — уночі
про це собаки виють під тинами,
чи стерва більше в нас чи під панами.
484.
Я теж нюхата псюка, як чорти,
де світ відкинув горді сентименти,
і кожду гидь геройську на гурти
історики спасають нам від смерти,
де вбив би я одну: „Мій Бруте, й ти?"
бо недосвідчені такі студенти
гадатимуть, що дружба і любов
колись були, і вже не буде знов. . .
485.
Куди ж це ви? Дослухайте, дівице,
бо ваш поет Свирид мовляє нам,
що космос причепився вічним бильцем,
як у крамниці до кілочка крам,
до дум поетів. Слухайте ж, як дим цей
курить смердючим чадом розумам" . ..
і, витягши тоненьку книгу з шкіри,
почав читати сум тяжкий без міри:
486.
„Немов на озері без берегів
прозорий лід дзвінкий і нерухомий,
на горній тиші вигаслих віків
і на завмерлім, ніби вічність громі,
прозорий мармур без кінця й країв
(Продовження на наступній сторінці)