пливе десь у безодньому огромі,
і люди дивляться на висоту
і небом звуть рухливу брилу ту.
487.
І скільки ока скинути, тим долом
у діри урни спущено з небес,
під вінце вхоплені перловим колом,
аби не випали на землю десь.
Над кожною по три колюмни голо
стоять, мов білі стовбури берез,
і їх не обвівав вітер-вихор,
ані крило пташине летом тихо.
488.
До кожних трьох, над урною мов рот,
розтулено пащеки з губ перлових
й над ними пара висить сковород
на повзнях срібних, довгих, ланцюгових,
і днами сходяться без перешкод
в діяметрах напевно триметрових,
і в тій сковороді, що зверху в,
лежить людина ниць і не встає.
489.
А сонце тихо понад небом широчіє,
і крутиться колюмнам унапрям
в той час, як над землею ніч ночіє
і сон глядить громадам і роям,
і з тих ярів, де сови і сичі є,
виводить пару і туман полям,
щоб мир вростав у серце і в травинку
всьому живому, що на відпочинку.
490.
А сонце крутиться і від ставків
пусті великі черепи, мов кручі,
до себе тягне вгору до віків,
що обернулися в вогні пекучі,
ланцями тягне й загином гаків
зачеплених не за кінці брязкучі
а за дірки у черепах страшних,
де сяли очі велетнів земних.
491.
А осідав від сонця кожний череп
до вже знайомого свого станка,
і зараз же до нього з ворушінням щелеп
курдупель біг, похожий на панка,
і брав на мідний невеличкий келеп
смалкий шматок вогненного вінка,
на котрім букви пробивали діри:
„Це творчости святая книга віри".
492.
І в урну кидав під святі кружки,
а потім келепом шматок світила
розтовкував швиденько на грудки, —
і переходила мовчуща сила
в палання дошкульного язики,
аж голую людину потом крила
і ворушила звивами змії
на полум'ї страшної печії.
493.
Та й дме вогонь з кожнісінької штуки
і не вгаваючи пече й пече
і наклубочує нестерпні муки
тому, хто ще лежить і не втече.
Коли ж, неначе лист в осінні гуки,
затріпотить розпачливим плачем
та із сковороди скакає дико,
то гине у повітрі тільки криком.
494.
А вслід йому протяжний гук
з усіх геть сковород скрізь рине вгору,
і, вдарившися в над небесний лук
блакитного бездонного простору,
стихає там серед таємних мук
комусь не висловленого докору:
„О, горе нам, гурти вбивають ум —
згасає зірка знов серед колюмн!"
495.
Тим часом урні затуляло пащу,
бо вже сковорода, від тягару
звільнившися, то нижчу, грубшу й важчу
на повзнях опускала на діру,
сама ж, уверх зійшовши на добрящу
колюмни частку, зупиняла рух, —
і міць свою вогонь губив палиму
навіки в урні без нагару й диму.
496.
І потім знов затихлий голий люд
вклякав на сковородах ниць по небі
без звивів, стогону й без пут
у заклятій страшній якійсь потребі,
вогні під кожним гострий каламут
клубочать, ніби на пшеничнім згребі
і, обігнувши сковородам гін,
розходяться безсліддям білих пін.
497.
Скрізь, на катівнях то сковородиних
поети, що блукали на землі,
шукаючи і правди і людини
і мріям тиші — творчої ріллі,
і марний час проклявши блуканини,
заносили в труну свої жалі
тоді, коли приплакали нещасні
пектися досхочу за книги власні,
498.
в ознаку котрих ось на небесах
ярять вогонь гурти курдуплів лютих,
які колись були по городах,
і грішми, і неправдою зіпсутих
за критиків писак, що в вічний прах
наважилися істину зіпхнути, —
і хтось призволив там курдуплів цих
робити муку за писання книг.
499.
А встане ніч на землю — вогку груду,
і заблищать на небесах зірки,
і степ замре від трактора і люду
і випливуть із туманів церкви,
і сич гукне з дзвіниці лунко гудом
в далекий ліс, де сонні сплять галки, —
то хто посміє проказати в горі,
що то горять поети, а не зорі?
500.
І що сами не покидають мук
на висічених долею рубінах,
щоб небо не погасло, ніби гук
сича на дальної дзвіниці стінах,
який турбує, мов жага розлук,
надією, що квітне на руїнах:
що люди без небесних тих вогнів
обернуться в лютіших різунів.
501.
Якби з'явився деспот войовничий
і взяв бібліотекарів на паль,
а книги всі і справи видавничі
геть повивозив у степи на спал
і друкарів проклятих може й тричі
попік, немов себе Сарданапал, —
то теж погасло б небо над землею
навіки із катівнею своєю,
502.
де блиск потужний широчінь січе
на мармуровій замкненій підкові,
як на поверхні моря, що тече
з вогнями у безодні загадкові...
І скрізь катівське сяєво річей,
мов з блискавок відбитки випадкові,
горять, шматуючи стражденним зір,
які блищать далеко потом шкір.
503.
І, захищаючись від блиску муки,
без руху жадного вклякають ниць;
а небо мчить, неначе через луки
розбурхана вітрами зграя птиць,
без волі, з таємничої принуки,
як зірвані кінці від блискавиць;
за ним, не сподіваючися зради,
летить земля бескеттями западин".
504.
Тут, дівчині поглянувши до стіп,
редактор мовив, як з нічної змори:
„Не в вічність, а у шлунок лине світ,
керують не поети, а майори,
віддайтеся ж вояці в цвіті літ,
„Хоть і прі блєскє утренней Аврори",
і ви осягнете за перший раз,
яка то в нас поезія в цей час!"
Дівчина
505.
„Поезія ... поезія ... А діл цей,
де Юда жив, і Брут, і добрий Хам,
у кожне людське серце кида кільце
сформоване жагою і чуттям,
яке вихвачують діди червінцем
собі на палець у дівчат і дам,
а юнаки зухвалістю та чином,
і робляться дружинами до згину.
506.
Але поет ... оберне так поет
що проліта воно замети смерти
і аж тоді затримує свій лет,
коли спадеться з поясом планети,
із-під якого плине вічний мед
творцям-артистам на святі бенкети,
лишаючи хоробрим воякам
дівчат в'ялити гуком гопака".
507.
І, не закінчивши своєї гадки,
затримуючи в грудях навіть дух,
студентка вибігла. . . Так само з кладки
збігає хлопчик на безпечний луг
і травами простує аж до грядки,
де гусенята стереже пастух,
щоб розказати, як порушив хвилі
цар водяний від берега з півмилі.
508.
„Але чого злякалася вона,
ця недоторкана перепелиця?"
Сказав Редактор й тихо від вікна
став придивлятися, як зір іскриться
в сови з важкої шахви до сукна,
ще червонішого, як багряниця,
що вигравали вже на жеребки
не римські, а совєтські вояки.
ПРОЯСЕНЬ:
Недалеко джерельця, що протікало в польовім яру, був жіночий манастир. Щоранку із манастиря до джерельця одна молоденька черниця приходила молитися. Тут же часом і діти з сусідського хутора пасли свої вівці. І ось один пастушок заснув біля самого дзюркоту води. Черниця, прийшовши і побачивши таке, поцілувала сонного, і схвильована, не молившися й Богу, вернулася в манастир. Пастушок, прокинувшись, почав тривожно питати: „Хто мене великий поцілував? Хто?" Діти, нічого не бачивши, сміялися з нього. Дома він і матері питався: „Хто мене великий поцілував? Хто?" І мати відповіла: „Господь з тобою, дитино моя, мовчи отам, щоб не занедужав..." І навіть вже, як одружився він, то морочив жінку, щоб вона його цілувала так, як цілують великі. Жінка плакала і мовчала, гадаючи, що вийшла заміж за хворого.
А коли він умирав, то жінка покликала з манастиря стару черницю висповідати недужого. Черниця прийшла і вже застала його мертвим. Жінка сказала, що чоловік умер від таємної недуги, бо все своє життя шукав того поцілунку, яким цілують тільки великі. Черниця знов схвилювалася і мовчки поцілувала мертвого в чоло і швидко вийшла з хати, утираючи очі від гірких сліз, що раптом ринули з душі.
І чого в цієї людини так несподівано прокинулося горе?.. Чи не через те, що вона згадала колишнього сонного пастушка біля дзюркоту води?
ЖАГА
509.
На млосне місто лився з сонця промінь,
асфальт розтав, напікся сірий брук,
крізь котрий ніби ввесь від сонця пломінь
стікав в огненний став підземних хуґ,
які десь виривалися крізь комин
вулканів на небесний синій лук,
як веслами гойдали блискавками,
а континентами, немов човнами.
510.
На вулицях гула юрба свята
з газетами, та клунками, та ґрипом,
порозтулявши спечені вуста,
запилені у борошно „комбідом",
і підкидала коліньми авта
у розгарячене на бруці літо,
аж парувало із потилиць скрізь
і скреготало, мов крутило різь.
511.
Свирид ішов між нею тротуаром
думки хилили голову до стіп...
Отак у купу степового жару
важким кінцем занурюється сніп...
Про що він думав і якого чару
промінням у душі яснів і сліп,
що зір ясний палахкотів завзяттям
ще каламутніше, як від прокляття?
512.
І обминув на розі довгий хвіст
людей, що вився до крамниці з хлібом,
оглянувся, і, випроставши зріст,
звернув у вулицю широку сліпо,
неначе провалившися під міст,
де хвиля гурка безнастанно ціпом,
аби від берега наприкінці
поодмолочувати камінці:
513.
(Продовження на наступній сторінці)