,,Через простори дикої країни
вперед хвостом державний кінь чвала,
за ним летять шляхи, пили, руїни,
й хитається всяк храм серед села
й безладно дзвони б'ють об бальки й стіни,
аби їх рев і розпач рознесла
остання буря до статечних націй,
де певні ще насущного та праці.
514.
Крізь роки, що минули, і віки,
на степ, де світить сонце, наче злочин,
простягся морок від хвоста й гудки
державного коня, що стать не хоче,
неначе ніч женуть кудись круки:
назад, назад, нема спочивку й збочень! ..
Аж ось туди вже долітає тінь,
де пнеться монумент у височінь.
515.
Ото людина дивна з мусянжого
у центрі степу і небес стоїть,
на грудях ґудзик з місяця живого
блищить, як вишмульгана вітром мідь,
а з краю в край простору степового
так рівно, ніби телеграфна сіть,
лежать жовніри, в шату чорну вбрані,
обличчям звернені в небесні грані.
516.
Від ґудзика, що сяєвом росте,
при боці в кожного блищать багнети;
на монументі ж ворон жде гостей,
не кваплячися, мертвих дзьобом дерти,
а сумно, сумно кряче на ввесь степ,
що має рівність і братерство жерти ...
А хто ж то дивний чорний монумент?
То Джуґашвілі, рівности поет".
517.
Поет, поет... Ох, думо невесела,
навіщо з вулиці пускаєш ти
жорстокі марива собі на зела?
Вони ж їх виб'ють, ніби копити
скотини, гнаної через озера
ордою гунів на нові ґрунти,
коли рубалися сади розкішні,
щоб не співали солов'ї там ніжні.
518.
І дівчина з серпом чи без серпа
в твою не зайде ниву нелукаву
й не висмиче волошок із снопа
на голову ласкаву та смугляву,
і мати з хати, з куреня, з депа
дочці не скаже, спершися об лаву,
„Ану, промов, з чийого серця це?"
І дівчина не схилиться лицем.
519.
Але, о доле, о московська муко,
тебе Свирид забув на мить одну,
бо і трамвайне плетиво над бруком
гукає про нічного сатану,
що ухопив одним скаженим грюком
в дроти, неначе в річку чи струну,
кипучі блискавки, й вони там люто
ганяють, б'ються розірвати путо.
520.
А водії їх ловлять за хвости,
вони ж тікають, як з різниць корови,
вагони з ляку тягнуть на мости,
на брук, на дим, на цеглу, на будови...
Колись і щуки ранені товстим
залізом ост серед озер чудових
кривавили і рвали дно болот
і в ранах волочили стріли вод.
521. А понад ними без межі та стриму
кигикав заклятий віками птах,
той самий, що стрічав татар із Криму,
коли жіноцтво мліло в болотах,
а він, неначе вихвачений з диму,
казився скрізь на схованих стежках,
й орда шукала втікачів по гуках,
і кров лилася вже від стріл із лука.. .
522.
З трамваю вискочила на майдан
смуглява дівчина в блакитнім строю,
в руці був гарний, жовтий чамайдан
і кошик з горлицею молодою;
пташиний стан було узято в бран
шовковою червоною габою.
Але пташині, видно, кожна мить
була байдужою, аби зорить.
523.
„Товаришу, ішла я не борами,
і не північная була пора,
а москалі вам били вікна й рями,
і кидали книжки згори до брам.,.
І стягнена ця торба ремінцями
на аркуші подертих впала драм...
У ній напевно вірші й палятурки,
бо виснажена, ніби з-під цензурки..
524.
И поставила ґалянтно, мов галан,
під телеграфний величезний пакіл,
а горлиця побачивши, що пан
якийсь веде назустріч дві собаки,
схопилася крізь натовп громадян,
і проз костьол полинула в байраки,
а долі метлявся червоний шовк,
яскравіший за маковий листок.
525.
,,Ой, лихо, пава вже моя пропала,
бо сяде у сусідній голубник!
І як це я в роззяви враз попала?
адже ж там всерайонний шибеник...
На пам'ять хусточку", вона сказала,
„візьміте ту" ... Трамвайний дзвін і крик
її рвонув до себе: задирчало ...
Вхопилася вагона і помчала...
Свирид
526.
„Ти знов від мене рушила в ніде,
щоб не вернутися ніколи, зморо,
щоб сонце рвало серце знов з грудей
щодня, неначе Прометеїв ворог,
і кидало на місто і людей
запаленим тривогою простором ...
Ти знов, червону кинувши змію,
у невідомість рушила свою.
527.
Блакить, блакить висока, як тополі,
прийми мене туди, де гине грім,
аби я був душею знов на волі,
одужавши у затишку твоїм,
бо і Господь світи свої ще кволі
ховав колись в заполі дорогім,
аби одне на одне не нагналось
і не зірвалися в предвічний хаос.
528.
Коли ж вони відчули всі снагу,
неначе зайченята великодні,
Творець віддер геть полу дорогу
і кинув їх в неміряні безодні
і ринули світи в свою вагу,
ще холоднішу за сніги холодні,
і вже не згубляться у глибочінь
росиною лісною уночі.
529.
Бо край поли на сході, як у ніші,
вхопила дівчина, а другий край
поли упав на захід діві іншій,
мінливій, світлій, ніби водограй —
й вони по черзі у глибокій тиші
гойдають полу через світлий плай.
І котяться світи і дні, і ночі,
на сон кладуть, то будять наші очі.
530.
Лише озера із земних країв
вдивляються в безодні неміренні,
аж тріпотять від відблиску світів
зіниці їх безсонні і зелені,
нагадуючи серце двох цих дів,
де може стогнуть погляди шалені
Нестримного, як бурі угорі,
і Дужчого за всі земні царі...
531.
Нехай же кришаться на вогнеліти
світи в надзоряних святих дівчат,
аби на Вербную неділю віти
увішалися іскрами до хат,
а українка з них, щоб молодіти,
пустила в пазуху небесний чад —
нехай би стався я їй Богом ніжним
і над прекрасним лоном білосніжним
532.
роздер блакитну одіж, ніби світ,
і в ноги впав їй пальці цілувати,
такі пахущі, як вишневий цвіт
або троянди з Персії листаті.
Та де і в кого, і в яких сусід
голубники надибати крилаті,
щоб там знайома горлиця була
і про хазяйку милу повіла?
533.
Проказують верхами тихі гори
де почалася, перелетна, ти,
а ріки сині і страшні простори,
і пшениці, немов очерети,
гудуть в вушині людські нори,
що спільний рух приніс тебе в світи,
і Шеллі дзвонить віршами-громами:
„Єдине все, що в нас і що над нами!"
534.
Але і без далеких мудрих слів,
якби то я в жагучому розгоні
грудьми припав до іскор із світів,
що в персах виросли тобі на лоні,
то навіть би і чубом заяснів,
мов квітка у русалки із долоні
нагріта першим поцілунком губ,
уже готових зустрічати шлюб.
535.
І вірю, я тебе знайду між людом,
що у трамваях їде на базар,
біжить жадібно торгувати брудом,
залитим кров'ю від щоденних чвар
і начиняється м'ясивим супом,
і мріє про найвищий Божий дар —
про той налигач, славлений ослами,
що висить у повітці над сінами!
536.
Та де і в кого і в яких дворах
той голубник спасається в столиці
і вабить горлиць, мов далекий шлях,
засипаний пашнею з возовиці;
і де той шибеник, що на тинах
чигає невторопливої птиці,
аби сказав мені, він би не вмер,
чию він горлицю дурну запер?"
537.
„Добридень! Це знайома теж і ваша,
що підношала чамайдан вам так?
Віднині ви для неї вже не паша,
але тяжкий із-під культури брак!"
З рушницею і брязком патранташа,
та з гавканням на шворці двох собак,
гукнув високий чоловік і канув
у червонясту хвіртку препогану...
538.
Це був усім відомий пан Живіт,
професор, і мисливець, і п'яниця,
нюхтій, бабій і модний кольорит
і з Катеринівської, кажуть, птиця.
Свирид залаявся, що пішохід,
як світ, і під падлюками держиться,
й поглянув за Дніпро, де вже гримів
далекий чорний грім з-за Броварів.
539.
І взяв, брилем махнувши, з добрим духом
подався уз Боричівський узвіз
геть попід муром, де шуміло глухо
вершинами каштанів, відки ліс
Чернігівський виднів, і чорним рухом
під хмарами, мов хмара друга, ріс,
а блискавки в громах над ним шаліли,
зривалися й по обрію летіли...
ПРОЯСЕНЬ:
(Продовження на наступній сторінці)