призначену для наших дивних див, —
бо тільки людської уваги вартий
пристиглий колосок під сонцем жнив,
а між сонцями у предвічних зимах
твоя любов нічим незагасима...
382.
І протягові в холод та в розгін,
що сипав снігом на карнизи голі,
на припічок, на піл, і на ослін,
і на шаплик по вінця бараболі,
і на кочерги, й жовтий макогін,
і на череп'я, і на мертвих долі —
від холоду піднявши синій вид
стражденно-сумно застогнав Свирид.
383.
Та й знов перевернувся головою
у тільки що навіяний замет
під Васьчиною в валянку ногою,
що витикала вверх лише перед,
але розпачливою самотою
не почував сповиваний поет,
що він хоч шапку на волоссі має,
коли вже збайдужіло в сніг лягає.
384.
Але гаразд напевно москалі
важкий почули стогін ще живого,
бо повернулися обидва злі
із-над одежі пиками до нього,
а надто той, що твердо взагалі
хазяйнував коло добра чужого,
і вже кожухи і свитки трудні
держав на дужих плечах у рядні,
385.
і процідив крізь зуби: „Змерз? .. Зараза! ..
Ось почекай, нагріємо гуртом
ще краще, як ляхи колись Тараса,
прикованого в лісі над Дністром" ...
І так, як і завжди вовчиця ласа
живитися зимою мертвяком,
через убитих рушив при заслузі
і зник упевнено у завірюсі.
386.
І в цю хвилину дідів гук Котів
із покутя став з другим душогубом:
забутий дід під час страшних боїв
на заметіль скидався білим чубом,
і на стіну, і в рямах на богів
сорочкою ще пам'ятною шлюбом, —
тепер заговорив, немов крізь сон,
з-під згаслої лямпадки та ікон:
387.
„Ще поки на столі нема вечері,
підіте хто купити в Бевза скла,
а тих повитягайте всіх за двері,
і Костя, й Ваську теж з очей від зла,
і хлопця, що стогнав, мов дві тетері,
прибившися зимою до села,
лише, москалю, не тягни, плюгавий,
єдиного Степана геть від лави...
388.
Позатуляйте потім вікна всі,
і не пустіте хуґу до порогу,
і підпаліте хату, де присів
причілок з-за солом'яного стогу,
і хай вогонь у зимовій красі
несе до Бога нашу дружбу вбогу,
що сповила навіки дві душі
у цій Куцівській степовій глуші" ...
389.
І голос дідів гомонів на в'язах,
у скитського неначе чаклуна,
що вимагав для згиблого вже князя
вночі коня спіймати на ланах,
який не знав полону ні прив'яззя,
і щоб веління голосна луна
зігнала в гурт і челядь, і дружину,
і роковала всіх у домовину...
390.
І пронизав містичний жах кістки
чекістові, зітерши перемогу,
і, озираючися на боки,
він став ступати задом до порогу
а, скочивши у сіни, проз діжки
у кучугуру вибіг на дорогу...
І, тремтячи за себе і за час,
Свирид до діда прохрипів наказ:
391. „Ідіте, діду, розв'яжіте руки
та будемо мерщій тікати вдвох" ...
А дід до нього голосом принуки
озвався збайдужіло й без тривог:
„Не хочу я затримувати буки,
що звів на згубця батькового Бог,
тому й лежи там, мотузками звитий,
аж доки скляр не прийде вікна склити" ...
392.
І хуґою дихнула знов Руда,
і через віко протягом завила
туди за двері, в сіни, де біда
хилила і граблі для жнив і вила;
і з покутя Котова борода
знов почала хитатися на жилах,
немов киваючи десь на скляра,
що склити вікна вже прийшла пора.
ПРОЯСЕНЬ
І спитала одна багата жінка скульптора: „Що таке горе?" І він відповів: „Для людини горе це єсть зароблена чи не зароблена кара"... І жінка попрохала: „Вирізьбіть мене, щоб у постаті моїй почувалося горе". І мистець зробив молоду дівчину, яка мала серце, що було вузликом нерозвинених пристрастей так само, як і брунька тополі є зліплений вузлик нерозвинених листочків. І сказала багачка: „Я вже літня, а це молода, і має розплющені очі, якими не можна дивитися на сонце, бо, по-моєму, найбільше горе бути сліпим. А сліпі -завжди держать очі до сонця, і через те в них і поводатарі, щоб ходити шляхами, а не за сонцем, яке з самого початку завело б їх на погибель". І відповів мистець: „Найважнішим для людей усього світу є те, місце, з якого сходить сонце, бо вони й моляться тільки в той бік, з якого воно встає. І мій твір, молоденька дівчина, дивиться на те саме місце, в напрямку якого ввесь люд повертає свої душі з молитвами. І хоч ми вже старі, та в осередку нашого єства живе молодесенька людина, яка дивиться на те місце, з якого сходить сонце і турбує нас, як невтишенне горе під час нашої посивілої самоти, бо воно є справжня кара за те, що ми не відкинули подарунок батьків, що зветься нашим життям" . . І сказала багачка: „Візьміть зароблені гроші"..
КАРА
393.
Неначе людські мрії скрізь про волю
і темні, і безформені в книжках,
так і вночі, хоч очі повиколюй,
було невидко в зірваних снігах,
і журавель свою звичайну ролю
скрипів на каламутних небесах,
хитаючись у крижаних турботах
сумніше, як від тіні з дон Кіхота.
394.
І хата без вікна і без дверей
в снігах окреслювалася насилу,
і не було там чути ні людей,
ні сов у вихрі сніжаного пилу,
ні демона, що, витягши з грудей
замучених найболячішу жилу,
у виводі свистить у черевик,
аби кривавий заглушити крик.
395.
Бо вже вгорі над журавлем і яром,
над хатою, і льохом, і хлівом
з позриваним на нивах чорним паром,
з бадиллям всяким і дрібним піском,
що вивівався з ґрунту шар за шаром
над кожною рікою і горбом,
гула в холодних міліонних рухах
на цілий світ велика завірюха.
396.
І вітром погасила у церквах
лямпадки та освітлені ікони,
і страшно розгойдала на гаках
залишені більшовиками дзвони.
І бевкання сумне аж у ярах
стогнало і гуло без перепони,
позгонивши голодних чорних птиць
з цеглових матусівських двох дзвіниць.
397.
І на Куцівське поле в хуртовині
перелітали з ними через яр
і бренькіт стріх, і гавкання лисині,
і стукіт кроков об якийсь тягар,
і брязкіт бляхи по іржавій шині,
і трухлина, і сажа, і нагар,
і скрегіт давніх виломлених дощок,
і чуйні крики цвіркунові тощо.
398.
Здавалося, що вранці з кучугур
на вивіянім заметіллю полі
стримітимуть сухіу неначе мур,
півні і кури, і ворони голі,
обшмульгані лютіше, як об шнур,
вітрами на міжобрійному колі,
і крокви, і обаполи, й сніпки,
і сірий попіл, мерзлий та сипкий.
399.
Із цього шелесту, і тьми, і гуку,
із цих важких, неначе ріки, хмар,
але ще швидших від стріли із луку,
що вилітала з Криму від татар
нести до нас загибіль і розлуку,
поволі осідали в Чиччин яр
до журавля і вриї низової
сніжинки, тихші від нічної хвої.
400.
А з ними й дві людини звідтіля,
здавалося, осіли тихо разом
і щось тяжке тягли до журавля
та й падали у кучургани часом.
Не знаю, чи на дні в морях поля
доторкнуті існують водолазом,
але картина здивувати ця
потрапила б найкращого норця.
401.
Бо під стихійним летом лан від лану,
напевно ширшого від всіх пустель
на дні в яру у мряку непроглянну
і та, і та криниця й журавель
так бовваніли, ніби з океану
затоплений щоглистий корабель,
а дві людини, може вже відомі,
морських та злих нагадували гномів.
402.
І ключкою лісковою вони,
як виявилося на ранок потім,
тією, що солому хазяйни
щоденній смикали своїй турботі,
дістали журавель з височини
за задній край і на його колоді
повісили без характерних рис
напевно Ваську головою вниз.
403.
Бо щойно на криниці з вітром битва
розпочалася в москалів за дрюк,
коли до цямрин бадію обидва
перетягли перебиранням рук,
то розтулився труп, неначе бритва,
покинувши звичайні форми злук,
і вся одежа ноги оголила,
напнувшися й сама на взір вітрила.
404.
І журавель дійшов цебром кінця
туди, де вже джерела стіни риють,
і почепили легко до ланця
спереді Костя тільки вже за шию
і, в світ закобенивши та в Творця,
з криниці сплигнули у сніжну врию —
і погойднула журавель зима
з повішеними трупами двома.
405.
Але Свирида витягли на хату,
на вивід, на нічне найвище тло,
і прив'язали мовчки і без „мату"
до лати, встромленої у кагло,
аж бляху в цеглі він зігнув прип'яту,
якою вивід здовжено було,
як шпиньками об неї обіперся
аж заболіли в путах руки й перса.
406.
Але дрючок, неначе з гіпсу ґрунт,
держав коліна невимовно туго,
аби зчинити тілом рух і бунт
у знов низами розшалілу хуґу,
і через те, в геометричний кут
вгорі перевернувшися без руху,
він застогнав єдиний тільки раз:
„За віщо ж ти скарав так люто нас?
407.
Але, згасивши у церквах ікони,
і зграї звіявши з дзвіниць ворон,
лише гойдала хуґа дальні дзвони
і била в стіни об цегловий сон,
і гнала бевкання, мов серед коней
орда татарськая живий полон,
і в яр Куцівський Чичці при нагідді
його шпурляла з голосної міді.
408.
І прилучатися став до стихій
із хати голос, сповнений гарячки,
(Продовження на наступній сторінці)