— Спасибі і простибі тобі за твою добрість! — промовила бідна Маруся ще й поклонилась Климові.
— Як вговориш Лукину, то куплю тобі жовті сап’янці й вестиму тебе під руки через усе село з музиками. Будеш в мене танцювать в зятевих чоботях не на рядні, а на килимі. Прощай, Марусю, та поговори з Лукиною, та ще й добре поговори, бо коло твого городу аж тини тріщать од парубків, — сказав наостанці Клим і розпрощався з Марусею.
Маруся не пішла, а підтюпцем побігла додому. В неї неначе приросли крила до рук і несли її вулицею. Убогій Марусі здавалось, що вже настав кінець її бідування. Вона увійшла в хату, Лукини там не було. Маруся побігла на город; Лукина порплялась на грядках з полоттям.
— Лукино! — крикнула Маруся.— А ходи, серце, сюди! Я щось маю тобі казати.
Лукина прикмітила, що мати кличе її таким солодким та ласкавим голосом, неначе вона хоче дать їй гостинця, як малій дитині.
Лукина прийшла й сіла на призьбі на причілку. Мати сіла коло неї попліч, присунулась дуже близенько.
— Оце я, дочко, стрілась з Климом Хаврусем. Він скинув передо мною шапку, та й уклонився мені ввічливо, трохи не до пояса, та й став зо мною й почав балакать любенько, — мати замовкла, а, помовчавши, трохи згодом сказала: —Ото, побалакавши трохи зо мною, він і питається в мене, коли до тебе, Лукино, старостів слати: чи зараз після Петра перед жнивами…
В Лукини закидалось, затріпалось серце в грудях, як пташка в клітці. Вона прикмітила, що верховіття верб ніби затрусилось в очах… десь на хвилину зникло, ніби сховалось в сизий туман, і знов виникло, ніби з імли, й блиснуло зеленим листом проти сонця. Вона довгенько мовчала, а потім сказала:
— Нехай, мамо, Хаврусь не шле до мене старостів ні після Петра, ні після жнив…
І при тих словах її щоки ніби зайнялись вогнем. В очах виступили сльози. Вона одразу почула, що якесь горе вже йде до неї, вже ніби заглядає у двір через вір’я.
— А то чом так? — аж крикнула мати.
— А тим, що я за Хавруся не піду заміж! — сказала Лукина твердим голосом.
Мати знала той твердий голос своєї дочки і трохи стривожилась: то був знак, що Лукина зроду не послухає матері й постановить таки на своєму.
— Та чом же не підеш? Хаврусь, правда, удівець, але чоловік заможний: має багато поля, держить дві корови, три парі волів. Він сам мені казав, що їсть трохи не щодня курятину та поросятину.
— Про його поживок мені байдуже. Про мене, нехай їсть щодня й гусятину, а я за його заміж не піду, — промовила Лукина твердим, спокійним голосом, ледве вдержуючи сльози в очах.
Стара не сподівалася цього од дочки. Вона думала, що дочка зараз згодиться з великою охотою вийти заміж за заможного вдівця, що не буде ніякої одмовки й притичини. Вона задумалась. Убогій Марусі здалося, що од неї однімають подаровані лани, воли та корови, що вона неначе була на якийсь час забагатіла, а це знов несподівано зубожіла.
— Може, до тебе хто інший думає старостів слати? — спитала Маруся.— Чи не Улас Прохоренко думає тебе сватать? Ти про Уласа й не думай. Улас такий злиденний, як і ми: не має поля, заробляє хліб. Та в його ж у дворі нема чим і кішки годувать!
— Та що з того, що він убогий? Я, хвалить бога, здорова, буду працювать та й на хліб зароблять, — якось несамохіть прохопилась Лукина й цими словами, сказаними спохвату та зопалу, виявила, що вона ладна вийти заміж за Уласа хоч і до Петра, не тільки після Петра та Полупетра.
— Чи він же казав тобі, що буде тебе сватати? — спиталась мати.
— Ні, не казав, — обізвалась Лукина.
— Ой боже мій милостивий та милосердний! — крикнула стара. Вона схопилася з призьби, плеснула в долоні й стала просто проти Лукини.— Коли Улас тобі нічого за сватання не казав, то й не скаже. Ти не перша, котру він дурить зі своїм пришелепуватим приятелем Радивиловським.
— Хто ж його зна! — неначе крізь сон обізвалась Лукина, спустивши очі додолу.— Хаврусь, мамо, не шанував і не жалував першої жінки, не буде й мене шанувать та жалувати…
— Чоловік звичайно першу жінку б’є, а другу вже жалує; це кожний тобі скаже. А ти на Уласа надії не покладай. Улас злидень та ледащо: його мати трохи пришелепувата, дурнувата, плаксива та лінива; і мати й син — обоє ледачі, а син ще й нестатковита людина. Як помер старий Прохор, то все його добро пішло марно через її безтямку голову: пішли марно воли, десь ділись корови; вовки овечата поїли, продравши хворостини в хліві, бо стара Прохориха нетяма, нічого гаразд не розміркує своїм овечим розумом, тільки кляне свою долю, плаче та нічого не робить; ні до якої праці вона не здатна, та все спить, аж лице опухло. Будеш мати таку свекруху, що й сама гаразд не тямить, коли й верх в каглі заткнуть. До неї коли взимку не прийдеш, то все в хаті циганське тепло; бо вона поштурхає коцюбою в печі та й затикає каглу заткалом з головешками в попелі. А прийдеш будлі-коли влітку після дощу, в неї в сінях по коліна, а в хаті по кісточки води; швидко буде і в печі вода, бо хата не вшита добре. Плаче, та нічого не робить, та все домує, не йде на роботу. Ти за неї все діло муситимеш робить. А ти ще молода, нерозсудлива. І де той Улас у гаспида взявся на наше безталання?..
Стара Маруся аж заплакала і втерла сльози рукавом. Лукина вже не чула, що мати говорила. В неї саме тоді серце розгорілось до Уласа, розгорілось од кохання, як розгорювалось весняне сонце на небі, як теплішала земля, заквітчана зеленим листом та квітками. Лукина сиділа, похиливши голову: вона ніби бачила перед собою Уласа, чула його приємний голос, чула його дух на своїй щоці; їй здавалось, що його незабаром однімуть у неї на віки вічні.
— То що ж оце я мушу сказати Климові?-спитала мати в Лукини.
— Скажіть, що я за його не піду заміж, — обізвалась Лукина.
Маруся тільки важко зітхнула.
Вже сонце повернуло на вечірній пруг, а мати й дочка сиділи на призьбі, неначе прибиті горлиці. Мати втерла очі рукавом, схопилась, забігла в хату, накинула хапком свитку й не пішла, а сливе побігла до старої Прохорихи. Вона хотіла й випитать, і вислідкувати; їй таки заманулось спересердя вилаяти Прохоренка й Прохориху.
Прохоришина хата була недалечке, стояла в зеленому городі над річкою. Чорна покрівля на хаті поросла зеленим мохом; віконця скривились, неначе сироти. Коло хати стояв одним один обідраний хлівець з загатою од вулиці. Старі високі груші вкривали гіллям убогу перехняблену хатину.
Стара Прохориха зосталась удовою ще за панщини. її чоловік був заможний, добрий хазяїн, але дуже насмішкуватий та в’їдливий, любив прикладати смішні прізвища сусідам, дражнився з усіма й зачіпав своїм гострим ущипливим язиком. Він так роздратував сусід, так остогид усім, що вони, добре випивши раз у шинку, змовились і засіли в садку вночі, як Прохор вертався з корчми, підстерегли його, напались і так побили, що одбили йому хрипи; кров полилась носом і ротом. Прохор от того часу кашляв, хирів та й умер перед самою волею. Його єдинакові хлопцеві Уласові дали трохи поля, але Олена Прохориха не змогла оплачувать його. Громада одібрала од неї поле, й Улас зостався з самим огородом.
Маруся перескочила через маленький перелаз, одчинила сінешні двері і трохи не впала в яму. З ями посипались на Марусині ноги земля та пісок, а потім вигулькнула Прохоришина голова, зав’язана темною хустиною, виглянули сірі каламутні очі і змарніле, нужденне, ніби запухле лице.
Маруся вгляділа Прохориху в ямі й поздоровкалась.
— Оце трохи не шубовснула в яму! — крикнула Маруся.-Що це ти, Олено, робиш? Копаєш під собою яму, чи що?
— Та це погріб копаю, — обізвалася з ями Олена, ледве одсапуючи.
— Та, здається, ти на минувшому тижні вже копала погріб за хатою? — сказала Маруся.
— Та еге ж! Та копала ж, але роздумалась, що буде далеко ходить до погреба, то я й засипала, та була почала копати перед хатою, та…
— Та знов засипала, щоб далеко не ходити?-спитала насмішкувато Маруся.
— Та еге ж! Та знов засипала, бо Улас сердився, що по дощеві прийдеться тьопатись до погреба; та я оце поміркувала удвох з Уласом та й копаю в сінях, — обізвалася з ями Олена.
— А чом же Улас не копає сам?
— Бо не хоче, — обізвалась Олена.
— Уласові не погріб у думці, — сказала Маруся, нахилаючись над ямою.
— Хто його зна, що в його в думках! — сказала Олена десь ніби з криниці.
— Вилазь, Олено, з погреба, бо маю до тебе діло.
— Та говори звідтіль, бо не хочу вилазить, — обізвалась Олена.
— Та вилазь-бо! Нема мені часу, — сказала сердито Маруся.
— Не вилізу, бо важко вилазить, — сказала Олена, — а потім знов треба влазити. Я не кішка, щоб дертись по десять раз на день по драбині.
Маруся розсердилась і спалахнула.
— Оце дідько його й видав! Син з розуму зводить мою Лукину, а матері не витягнеш з погреба!..
— Хіба ж він зводить з розуму твою Лукину? — спитала Олена.
— Атож! Через твого Уласа до моєї Лукини неначе приступило. Не слухає мене, та й годі! Трапляється нам добрий чоловік, а вона певно ж через твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась!
— Хіба ж я в тому винна? — обізвалась Олена якось ніби по-дитячій.
(Продовження на наступній сторінці)