— Ого-го-го! За тебе та не піде! Друга навряд чи піде на готову сім’ю, бо тебе бог благословив аж чотирма хлопцями. А Лукина піде, бо мати її вбога, поля не має, а з шматка огороду не проживе.
— Що правда, то правда. Стара аж вгору підскочила б, якби я сватав Лукину.
Хаврусь підняв обидві руки вгору ще й коліна зігнув, неначе був ладен підскочить.
— Та й молода недовго сперечатиметься, — сказав Зануда.-3 тебе, куме, козак хоч куди! В тебе слово, як свердел; язик, як бритва; і заморгаєш її бровами, заговориш її, як ворожка. Та ще й літа твої не бог зна які.
— О, ще, хвалити бога, держусь міцно на ногах; якби добрі музики, то й козачка б утнув, — сказав Хаврусь.— Знаєте що, пане Занудо?..
— Овва… овва, куме! Ніяк не привчишся!
— Чи то, бачте, пане Занудов! Ви спитайте стару, так, ненароком, а я приступлю приступцем до молодої, так, знаєте, по-парубоцькому, гм… скоком та боком, ніби випадком та ненароком…
Клим моргнув вусом. Брови в його поїхали по лобі вгору, одна губа й щока з’їхали набік.
— Цебто, за свата, чи що? То й добре! Ого-го-го! Ще до осени сватів зашлемо, — сказав Зануда.— Як пан Занудов поворожить, то й заворожить. До цього маємо доволі хисту.
— Треба, бачте, передніше пошукать броду, а потім лізти. в воду. Не лізь, куди голова не влізе, — сказав Клим.
— Авжеж! Треба про все розвідать, та тоді й за рушниками з старостами! А то вийде не до ладу, як часом теє-то, як його, гм… прийдеться потягти гарбуза, — обізвався Зануда.
— Та вже ж буде не до ладу тягти гарбуза, та ще Хаврусеві.
— Чи зап’ємо могорича на почин справи? — питав Зануда.
— То й зап’ємо. Але ж дівчина! Цц… цц"— ЦЦ". Аж очі бере в себе, — цмакнув Хаврусь і повів Зануду до шинку.
Тим часом Іван розходився й дурів на всі застави з дівчатами: він упіймав ящура, одняв од його в’язку свиток та керсеток і побіг до шинку.
— Спасибі вам, дівчата! — крикнув він, утікаючи.— Оце побіжу до шинку та проп’ю з Уласом усе ваше добро до решти.
Дівчата кинулись бігцем за Іваном доганять його. Іван упав, тричі перекинувсь. Дівчата — за одежу та й розхапали свитки та керсетки. Лукина майнула проз Уласа. Улас ухопив її за руку. Його рука була гаряча, як жар.
— А що, попалась! Пропаде твій керсет.
— Геть! одчепись! — крикнула Лукина й глянула Уласові просто в вічі. В його блискучих очах вона примітила іскру і вгадала, що та потаємна дівчина "Люди-ук-Лу", про котру часто балакав Улас з Іваном, була не та Олена й не Настя, а вона, Лукина.
Ще довго гуляли та співали дівчата. Довго сіояли парубки під вербами, довго грали в гилки хлопці-підлітки. А Лукина все поглядала на Уласа й примітила, що він дививсь тільки на неї, слідком водив за нею очима, де тільки ступала її нога. Щоки в неї зацвіли на весняному сонці, як калина в зеленому лузі.
Незабаром Клим та Зануда, випивши в корчмі по чарці, вийшли на вигін. Зануда вийняв з кишені хусточку. Драна, ніби подірявлена, хустина світилась наскрізь, як решето. Пан Зануда поважно обтер нею губи й чорні вуса. Іван прискочив до його, впав химерно на одно коліно, притулив два пальці до козирка і крикнув по-солдатському: "Здравія желаю, ваше благородіє!" Зануда осміхнувсь:
— Вам усе смішки та жарти, а нам нема часу жартувати, бо в сахарні діло жде, треба записувать: нам нема ні празника, ні неділі.
Іван схопився, засміявсь і промовив: "Так напрацювались, записуючи, що од праці аж штани на колінах попродирались!"
В Зануди й справді на колінах було знать таки добрі латки.
— Ви вже, Іване, жартуйте там собі з дівчатами, але не зо всіма: жартуйте, але й міру знайте! — гордо обізвався Клим.
— А хіба що? Може, твою зачепив?-спитав Іван.
— Хто зна! Може, котрась і моєю буде, — сказав Клим.
— І вже! Якби тебе, Климе, завертіти в намітку, то з тебе вийшла б багато краща баба, ніж Хівря Качуриха. Господи, яка була б гарна баба! Хоч під вінець. А на жениха… нема вже хисту.
Клим обидивсь і погнався за Іваном. Іван не побіг, а покотився, як колесо, хапаючись за землю руками й ногами, і сховався між парубками.
— Глек Макітрович! вберись у плахту та запаску, то, може, покращаєш! — крикнув Іван з-за купи парубків.
Клим показав Іванові кулака й крикнув: "Постривай же ти, одставної мазниці квач! скручу-таки я колись тобі в’язи!"
Пан Зануда тим часом побіг до сахарні. Там важили барила з сахаром і накладали на хури. Він позаписував у канцелярії, скільки пудів сахару було виряджено в дорогу, і його взяла нетерплячка зараз побігти до старої Качурихи та розвідать, що то скаже стара.
Стара Маруся Качуриха сиділа на призьбі на причілку в холодку. Подрімавши трохи, вона сіла на призьбі й задумалась, підперши щоку долонею. Качуришина хата була малесенька, стара, ще й набік перехнябилась. На подвір’ї стриміли тільки два маленькі хлівці. В баби було на хазяйстві четверо овець, три курки та півень. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш. Маруся дивилась на город, що розстелявся довгою смужкою в берег до річки. Одна половина городу зеленіла городиною, друга половина була засіяна житом. Над річкою зеленів рядок верб.
Зануда прийшов до дверей, двері були засунуті засувом. Він пішов за хату і вглядів на призьбі Марусю.
— Добривечір, Марусю! З неділею будьте здорові! — промовив Зануда, знявши старого засмальцьованого картуза.
— Доброго здоров’я! Спасибі, будьте й ви здорові! — тихо обізвалась Маруся і встала з призьби. Вона поглядала на Зануду своїми темно-карими очима й, очевидячки, здивувалась, що до неї зайшов пан Зануда. Маруся була невеличка на зріст, сухорлява та тоненька. Лице в неї зморщилось, неначе сухий опеньок, руки були чорні, неначе припали землею, та тоненькі, як палички. Довга тонка шия була ніби складена з самих сухих жил. Лице припало ніби землею. Тільки блискучі жваві очі світились розумом. Маруся виснажилась, висохла, як скіпка, одначе була проворна, жвава, навіть весела й трохи насмішкувата. Ходила вона швидко, поралась проворно, невважаючи на свою старість. Один бог знає, де в тих сухих жилах, у виснаженому тілі бралось живоття й ворушливість.
— Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема тобі ні празника, ні неділі за тією службою, — сказав пан Зануда, сівши на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.
— Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще ж ви, хвалити бога, не старі.
— Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж тисячу пудів записав!
— Невже тисячу пудів? Ой, лишечко! — аж крикнула Маруся, бо їй чогось здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.
— Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що? — сказала Маруся.
— Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить? Записував у книги, — сказав Зануда.
— Записували, — розтягла голос Маруся.
— А я оце до вас в гості і по ділу, — сказав Зануда.
— Коли в гості, то прошу до хати, — сказала Маруся і при тому легенько вклонилась Зануді.
Зануда встав і пішов за Марусею в хату.
Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда, високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.
Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті, од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.
— Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха на приміті.
— А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?
— Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. — Клим Хаврусь? Це удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? — спиталась баба в Зануди.
— Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого поля, має три пари волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині, вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню карбованців. Та що й казать: Клим — багатир на всю губу.
— В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи, здається, п’ятеро… щось мені невтямки, — тихо обізвалась Маруся.
— Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком та вискоком, — розпадався Зануда.
— Та про це нічого казать. Що багатий, то правда, — обізвалась Маруся.
— Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці. Чи ви не будете сперечатись? — спитав Зануда.
— А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки Лукина схотіла, а я з дорогою душею.
— А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? — спитав пан Зануда.
— Ні, та вона ще й молода. Тільки од Різдва вісімнадцятий рік пішов.
(Продовження на наступній сторінці)