"Чом це Улас вже не стає зо мною на постаті жати? Чого це він неначе одмикує та тікає од мене? Може, я сказала йому щось неприємне, противне? Може, я вразила його якимсь докірливим словом", — думала Лукина, хапаючи серпом густу пшеницю, й передумала все, що говорила з ним у ті дні: вона не забула ні одного словечка з розмови.
І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені квітки в віночку. Вона розвивала той пахучий вінок у своїй пам’яті квітка за квіткою. "В понеділок він говорив, як ми будемо вкупі жити, як будемо хазяйнувать. Позавчора я розказувала йому, як я злякалась тоді, як він приплив човном в бережині до нашого городу… Він сміявся, сміявся з Івана. Потім ми мовчали… Він тільки дивився на мої очі… Я говорила йому за свою матір, як вона та брат силували мене йти заміж за Клима…" Лукина все передумала й тільки важко зітхнула, її душа була ясна, як вода в Росаві в тиху годину.
Одного дня вона цілий день назирала за Уласом. Ввечері вона не пішла вкупі з женцями в село й сіла за копою. Улас зостався удвох з якоюсь дівчиною й пішов з нею поруч суголовком. Лукина побігла слідком за ними поміж високими житами. Улас ішов, балакаючи з дівчиною. За житами нанизу почався луг. Улас пішов стежкою поміж старими дубами та вільшиною. Стежка вилась далі все наниз до течії. З-за дубів піднімався дим синім пасмом. Дівчина спинилась. Улас і собі став, побалакав ще з дівчиною, а далі обняв її, поцілував і вернувся назад. Дівчина пішла стежкою далі. Лукина стояла під грушею й не могла рушить з місця, її ноги ніби приросли до землі. Улас наблизився і вглядів Лукину.
— Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем?— спитався Улас, спинившись коло Лукини.
— А тим вертаюсь манівцем, щоб побачиться з тобою, бо ми вже давно бачились, — обізвалась Лукина.
— От і добре! Ходім же лугом додому однією стежечкою, — сказав Улас, осміхаючись.
— Смійся, смійся з сироти, бодай з тебе ворог насміявся!.. Йди сам додому цею стежкою, а я піду іншою, бо вже наші стежки, надісь, розійшлись навіки, як туман по лісі. Я все бачила, — сказала Лукина з гнівом.
— То що ж, що бачила? Любив я досі білявих, а тепер чорнява чогось нависла на очі, — промовив Улас і нахабно подивився Лукині просто в очі.
— А ти ж божився, а ти ж присягався мене любити й більш нікого! Од тих сліз, що я вилила за тобою в березі під калиною, і трава посохла б, — сказала жалібно Лукина.
— Оце ж пак! Як посохла, то й знов виросте, — сказав Улас і почав робить цигарку, насипаючи тютюну, а потім додав: — А коли не хочеш іти зо мною, то бувай здорова, чорноока, але не чорнобрива!
— Не дурно ж дівчата казали, що у твого серця сім п’ятниць на тиждень! — гукнула Лукина навздогін Уласові.
Улас, не обертаючись, пішов стежкою. В Лукини запаморочилась голова: вона все стояла на одному місці й забула, куди йти стежкою до села.
— Боже мій! Пропаща я, пропаща навіки! — крикнула Лукина, піднявши руки до неба, й самі ноги несли її вузькою стежечкою.
Стежечка повилася між лозами та вербами, далі пішла попід коноплями та під вільхами й довела до криниці. Проти криниці на горбі стояла біла здорова хата у старому садку. То починався присілок. Лукина не сіла, а впала на цямрини криниці й схилила голову. Сльози закрапали з її очей і котились по щоках.
Вечір наступав. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світом, а кущі верболозу та ліщини вкрила вже густа тінь. Лукина ніби скам’яніла й отерпла, сидячи на цямрині. Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі жалібно туркотала горлиця, як кругом білої хати літали й щебетали ластівки, а несподіване горе здавило молоду дівчину в грудях, впилося гадиною в самісіньке серце…
Коли це з хати вийшла дівчина з відрами на плечах і попрямувала вогкою стежечкою до криниці. На дівчині червоніла спідниця з лапатими чорними квітками. Лукина по одежі одразу впізнала ту дівчину, з котрою йшов з поля Улас, і, впізнавши, опам’яталась.
Дівчина прийшла до криниці, сказала "добривечір" і почала набирати воду. Лукина глянула зблизька на її лице і трохи не крикнула. Дівка була чорнява, але немолода, погана, кирпата. Під щелепами на шиї позападали глибокі ямки; було знати, що в неї були задавнені здорові жовна. На широкому жовтому лобі чорніли товсті чорні брови.
"Так от для кого покинув мене Улас! Я думала, що він покохав якусь красуню чорнобриву й покинув мене для пишних брів!" — заворушилась думка в Лукини. Вона несподівано спиталася в дівчини:
— Чи у твого батька є поле?
— Є, ще й доволі. Мій батько заможний, — обізвалась дівчина. Вона насилу підняла на плечі важкі відра, аж трохи застогнала.
Лукина все зрозуміла: для неї наче сонцем освітилась темна Уласова душа, його змінлива вдача, що була спахнула коханням та швидко й прохолола.
"Через поле, через землю покинув мене Улас. У моєї матері нема поля… Кохання моє було задля його тільки іграшкою. Та хіба ж не через поле моя мати хоче мене оддати за нелюба, за отого Хавруся старого?"-промайнула в Лукини думка. Лукина встала з цямрини, зітхнула важко й побрела стежкою до села. Вона перейшла поле, дійшла до села і спинилась на горі. Сонце стояло низько над самісінькою долиною й обливало червоним світом очерети, що цвіли, повикидавши свої пухкі кучеряві волотки, легенькі, як пух. Здавалось, що по долині пливла широка річка з легкого червонуватого пуху. Розкидані подекуди в очеретах кучеряві вільхи та верболоз неначе пливли в пуху, потопали до самого верху; декотрі ніби виринали, показуючи проти сонця свої круглі, як м’ячі, верховіття. Росава лисніла проти сонця, розлившись в очеретах, ніби срібними стрічками. Подекуди лисніли плеса, неначе скляні порозкидані тахлі. Лукина вгляділа свій огород та верби, де Улас божився перед нею й заприсягався любити, і несподівано заридала голосно, як ридають тільки малі діти.
Горе так здавило її коло серця, що вона вхопилася за груди обома руками.
— Тепер же я пропаща, пропаща навіки! — крикнула вона голосно.-Що мені тепер робити, що почать? В кого поради питать? Ой боже мій, боже мій! Нащо мені на цім світі жити, коли і в милого нема правди! Нема правди і в моєї рідної матері! І вона хоче мене занапастить, навіки втопить, — голосила Лукина, стоячи на горі.
Внизу перед нею блищав і грав на сонці ставок. В неї майнула думка піти до ставка і втопиться; їй чогось страшно було вертатись додому, до матері. Вона вже передпочувала, що її жде велике горе там, за кучерявими вербами, де синій димок гнався в небо рівною, тоненькою смужкою.
Сонце закотилося за ліс. Ставок зачервонів проти заходу, неначе политий кров’ю. Лукина збігла з гори до ставка і стала під вербою над кручею; сльози лились з очей річкою. Якась сила неначе направляла її кинутись униз і скочить з кручі. Коли це несподівано хтось затуркотів у неї над самісіньким вухом: турр! турр!
Лукина злякалась, аж затрусилась, і озирнулась. Позад неї стояв Іван Радивиловський і реготався. Він уже це все знав, бо тільки що стрівся з Уласом.
— А що, перелякалась? А знаєш, чого це я прийшов на ці бурти? Га? Не любиш мене, а я візьму з горя та й утоплюся в оцім багнищі, — сказав Іван і так химерно одійшов, а потім розігнався, щоб плигнути з буртів, що Лукина знехотя вдержала сльози й несамохіть подивилась на його.
— Улас вже знайшов собі якусь петербурзьку корову, якусь Мелегерію Султанівну. Ти мене не хочеш любити. Давай разом плигнемо в це болото до жаб на вечерю! Що ж нам більше робить?-сказав Іван і знов розігнався й так химерно скочив, але не з кручі, а під вербу, що Лукину взяла злість, і вона крикнула:
— Одчепись ти од моєї душі! Мені й так важко на серці!
— Ой, і мені важко! Люблять мене дівчата так, що я сливе щовечора приходжу до ставка топитись, та й досі ніяк не втоплюсь: тільки скупаюсь, полякаю жаб та й додому вернусь. Пхни мене, серце Лукино, з кручі, то, може, я якось і втоплюсь, а доброхіть — ніяк не спроможусь.
Іван забіг поперед Лукини й химерно підставив плечі до неї; вона його спересердя і справді штовхнула і пхнула в спину.
— Ходім лучче, Лукино, та повечеряємо, та ляжемо спати, бо люди затого й ніч розберуть. Дивись, уже зовсім смеркло. Бач, не схотіла мене любить, а тепер горе тобі.
Лукина пішла через греблю з Іваном, наче покірлива овечка. Вже пізно вона допленталась додому. Мати вже повечеряла й сиділа на призьбі, куняючи.
— Чого це ти, дочко, так забарилась та загаялась в полі?— аж крикнула вона.
Лукина заголосила. Мати стурбувалась.
— Хто тебе зобидив? Що з тобою? Чого це ти плачеш?— питала вона в Лукини.
— Ой мамо моя! Пропаща я навіки! — крикнула Лукина й замовкла, тільки хлипала од великої скорботи.
— Тепер, мамо, беріть мене та про мене хоч і втопіть. Нехай Хаврусь хоч і зараз шле до мене старостів, бо Улас має вже другу милу; вже він мене не свататиме, — призналась, плачучи, Лукина.
— А хіба ж я тобі не казала? Хіба ж ти не знала, хто такий Улас; не пересвідчилась, що він людина нестатковита? В його правди нема ні на макове зернятко! Нічого тобі не поможеться… йди, дочко, за Хавруся, та й годі.
— Мені тепер байдуже, чи буде Хаврусь, чи хто інший, чи й сама смерть. Все мені стало осоружне. Світ мені став немилий.
(Продовження на наступній сторінці)