Другого дня Маруся побігла до Хавруся й дала звістку, щоб присилав старостів до Лукини. Стара Маруся ще до першої пречистої вимазала хату зсередини, побілила около і щовечора застеляла стіл білою скатеркою; вона щовечора сподівалася старостів.
Минула пречиста. Ще й робота на полі не скінчилась, а Хаврусь запросив пана Зануду до себе за старосту. Зануда зайшов до Хавруся, добре випив, узяв хліб під пахву і смерком пішов з Хаврусем до старої Марусі. Пан Зануда гордо увійшов в убогу хатину. За ним вступив Хаврусь. Вони привітались з старою Качурихою та з Лукиною. Стара мати зраділа, неначе на Великдень лагодилась їсти паску. Лукина стояла коло порога й ні на кого не дивилась. Пан Зануда пригладив волосся на висках, намастивши його маслом, позакручував на лоб, і воно чорніло, неначе качурині кучері, позатикані за вуха.
Зануда взяв у руки хліб і поклав на столі. Маруся попросила гостей сісти. Зануда сів на покуті. Хаврусь сів поруч з ним. Лукина стояла коло печі, коло самісінького порога, згорнувши руки на грудях.
— Лукино, не колупай печі, бо до тебе прийшли такі старости, що знають інші звичаї, а не простацькі! Сідай з нами та поважно поговоримо, — сказав Зануда з покутя.— Трохи злякалась дівчина, — додав він згодом, — та це не диво: лякаються цього діла й наші шляхтянки. Як я сватав свою жінку, то мій покійний панотець, штабс-капітан, послав за мною за старосту свого товариша, одставного штабс-капітана Марчука. А в його золоті еполети на плечах були здорові, такі завбільшки, як миски. Моя жінка як угляділа старосту та мене та шусть у кімнату! Насилу я виманив її звідтіль!
— Ой господи! — сказала стара Маруся й навіщось зітхнула важко, буцім за тими еполетами. Пан Зануда знов поправив кучері на висках, закрутивши їх пальцями, і, причепурившись, почав бадьоритись, випроставши свою суху спину.
— А в мого панотця, штабс-капітана, еполети на плечах були отакелецькії Такі завбільшки, як соняшники. А на грудях мегдалі од плеча до плеча; було як іде, то вони аж теліпаються…
Хаврусь моргнув на пана Зануду й якось підморгнув зморшками на щоках: говори, мов, про діло, а не про якісь соняшники.
— А було як увійде мій панотець у церкву, то всі люде так і шелеснуть врозтіч: одні на один бік, другі на другий. А він, мов той генерал, іде просто до царських врат та у вівтар, та й стане трохи не рядочком з батюшкою коло престолу, — отам саме, де й я стою з паном Те-сельським…
— Гм, кахи, кахи! Гм! — зачмихав Хаврусь, глянув на Зануду й уже без сорому моргнув на його бровами та зморшками на лобі. Він боявся, що йому самому доведеться свататься, бути за жениха й за старосту.
— А мій небіжчик дід, бригадир його царського величества…
— Пане Занудо, говоріть-бо про діло! — не втерпів Хаврусь.— Це все добра річ, але на потім… нехай на другий час.
— Та це, бачиш, куме, так до слова прийшлось… що як мій дід, бригадир його царського величества Павла І, було убереться у всі регалі та мегдалі, та було як іде через містечко, то всі жиди за ним юрбою так і посипляться, як з мішка просо, та тільки гир-гир-гир. Ґерґотять та пальцями на регалі показують. А він було йде, випнувши вперед груди, гордо, гордо та пишно, мов генерал…
— Кахи, кахи! — закашляв знов Хаврусь.-Пане Занудо, та це ж…— почав він.
Пан Зануда опам’ятався й почав говорить про сватання.
— А як же буде, Марусе, зі сватанням? Чи заміняєте нам святий хліб, чи ні? Чи оддасте Лукину за Клима? Га? Чи, може, ще й ні? — сказав насмішкувато Зануда й глянув на Клима.
— І господи милостивий! І я оддам Лукину, і Лукина піде за Клима, — сказала Маруся, і в неї чорні очки так заблищали, неначе вона сама думала йти заміж за Хав-РУСЯ.
Хаврусь пересів з лавки на піл і сів коло Лукини. Лукина врівні з ним здавалась його дочкою.
— Піп ж, Лукино, чи підеш за мене?-спитав Клим і моргнув на неї бровами по-молодецькій.
— Піду, — тихо обізвалась Лукина й навіть не глянула на Клима. Горе так здавило її коло серця, що вона нічого не думала і неначе й нічого не бачила. Для неї тепер став світ немилий, немила своя хата, немила рідна мати, що силувала любити немилого.
— Коли так, то нам вінець, ділу кінець, а богу слава, — приказав Зануда з покутя.— Тепер можна й рушники забрать та й могорич запити, а через тиждень і до вінця. Чи правду я кажу?— спитав Зануда у старої.
— Де вже пак неправда? Чи то можна, щоб пан Зануда казали неправду?— веселенько промовила Маруся.
Маруся одчинила маленьку скриню і знайшла рушники. Вона достала з мисника полумисок, застелила його вишиваною білою хусточкою, поклала на полумисок рушники й подала Лукині.
Лукина глянула на рушники, на розкішні вишиті квітки й почувала, що її стисло коло серця так, що й дух зайняло. Вона взяла в руки рушники, а сльози закрапали з карих очей і впали на чудовий червоний повишиваний хміль та зірочки.
"Кому ж оце довелося вас давати, рушнички мої?.. Чи про такі очі я гадала, як вас під калиною вишивала?"-подумала Лукина, кланяючись старості та подаючи йому рушник.
І Лукина згадала про Уласові очі… Він став перед нею, ніби уявки, як живий. Лукина почутила, що в її серці неначе спахнула іскра, спахнула на хвилину і знов погасла, як гасне зірка, падаючи з неба. Вона почула, що й досі і ненавидить і все-таки кохає Уласа…
— Тепереньки можна й по чарці, — сказав пан Зануда.
Випили старі по чарці, покликали Лукину до стола, і Зануда подав їй чарку в руки. Лукина взяла чарку. Рука затрусилась. Горілка хлюпнула на діл.
— Ой, Лукино! Дивись-бо! Ще виллєш своє щастя на діл! Лучче випий чарку до дна, щоб на сльози не зоставалось! — сказав Зануда.
Лукина вперш підвела очі і глянула на Хавруся. "Я вже й так випила своє щастя разом з сльозами", — подумала Лукина і, ледве вмочивши губи, хотіла поставить чарку на стіл. Рука її трусилась. Вона знестямки впустила чарку. Чарка дзенькнула об діл і розбилась.
— Ой боже мій! Ой лишенько! Недобрий знак! — крикнула Маруся. Хаврусь став якийсь збентежений, стурбувавсь і задумався. Мати заплакала, а Лукина стояла коло стола бліда як смерть. Усі замовкли.
Хаврусь та Зануда посиділи ще трохи й попрощались з Марусею та Лукиною. Маруся вхопила маленьку лампочку, вийшла в сіни, щоб посвітить. Коли це сінешні двері одчинились. У сіни вступив Іван Радивиловський, а за ним старий заштатний дяк Степан Яроцький. Яроцький держав під пахвою хліб.
Івая дізнавсь, що Улас уже не буде сватать Лукини, і надумався піти до неї зі старостою.
Він добре знав, що усі дівчата на селі горнуться до його, і думав, що й Лукина доконечно піде за його заміж. В його була думка взяти за Лукиною шматок огороду та поставить там хатину, щоб мати собі сяке-таке пристановище на старість, та й жить, як бог дасть, з гарною молоденькою жінкою.
— Опізнились, пане Радивиловський! — гукнув пан Зануда.— Прийшли саме на шапкобрання… хіба для того, щоб достати гарбуза. А бачте, не попросили в старости пана Занудова, а тепер будете каятись, бо де ступить пан Занудов, то під його ногами золота трава росте.
Радивиловський тільки очі витріщив: Зануда був перев’язаний навхрест рушниками через плечі.
— Овва! погано, погано! Гарбуз не дуже смачна страва, про це нема чого й говорити, — обізвався дяк.
— Хоч погана страва, та доведеться вам її покуштувать, — гордо промовив Зануда.
— Що доведеться їсти, то нігде правди діти, — сказав і Хаврусь.
— Куди ж пак, які пани! — крикнув Радивиловський.— Ще ж Лукина не вінчана.
— Хоч не вінчана, та не буде вашою, бо тут я командир, а де командує пан Занудов, там справа йде, як горить. Забули підмазать осі, пане Радивиловський, то тепер буде тпру!
— Куди ж пак! Ми таких панів підмазуємо квачем з мазниці, — крикнув Радивиловський.
— Мажте кого іншого, тільки не мене; говоріть та не проговорюйтесь! Не забувайте, що в мого діда, бригадира його величества Павла І, були на плечах еполети такі завбільшки, як соняшники, коли ще, може, ваш дідусь тягав хвалу божу за хвіст. А мій батько, штабс-капітан… нехай йому земля пером…
— Ваш батько, штабс-капітан, ходив у Степанцях у мужицькій свиті та крав по городах капусту й моркву, а його син, пан Зануда, і тепер ходить з полатаними ліктями, — обізвався Радивиловський.— Не забувайте, що мій дід був тридцять років благочинним, мав камилавку та золотий хрест на грудях, а пан Занудов тепер одставної мазниці квач! От що!
— Ось як прожене тебе батюшка, то й ти підеш на роботу в сахарню та й будеш служить під рукою в пана Занудова, — гордо сказав Зануда.
— Куди ж пак, яка писанка! Знаємо ми задрипаних панків! Неначе він справдешній директор в сахарні… Запише порожні мішки та лантухи та ще й чваниться…
— Та годі вже вам, годі! — почав мирить "панів" Хаврусь.— Що з воза впало, то пропало! Ходім лучче до мене та на радощах вип’ємо могорича. А вже ж і могорич встругну!
— Оце так і справді добра річ! Це річ смачніша од гарбуза, — сказав дяк.— Іване, коли просять, то й ходім, та хоч вип’ємо всмак: ми люде помирливі. Ходім!
(Продовження на наступній сторінці)