В Барському замку все стривожилось. Усі сподівались, що лютий Маховський, ворог покійника Виговського, от-от незабаром з'явиться з своїм полком під Баром, нападе на замок, спалить, знищить і заграбує усе добро, повбиває усю сім'ю й рідню Виговського.
Комендант замку, брат Виговської, Юрій Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелів лаштувати гаківниці, поставити їх на валах, на башті узброїв двірських козаків, навіть наймитів, подававши їм рушниці. Чутка про убійництво Виговського швидко пішла по околицях. Дрібна православна шляхта, близькі й знайомі Виговського, православні пани сполохались: вони боялись, що загін Маховського от-от вчинить напад і виріже впень усіх православних шляхтичів, прихильників Виговського. Шляхта повтікала до Бара, зібравши спохвату деякі дорожчі повитки та скарби. Увесь замковий двір сповнився втікачами. Діти підняли плач, жінки поперелякувались, поховались в садках за валами, в льохах, в пивницях. Юрій Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втікачам, роздавав рушниці та усяку збрую.
Виговська боялась і за своє життя, і за життя свого сина. Юрій Стеткевич звелів їй і всім женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись в густих лісах, доки мине небезпечність. Позапрягали карети та шарабани, набрали чимало харчів. Виговська й Маруся Стеткевичева з Грушовою позабирали скарби і поховали їх в возах. Забравши на вози усіх женщин та дітей, Юрій Стеткевич завіз їх в густі барські ліси і сховав в страшні гущавини грабового лісу в глибокій долині, куди трудно було доступитись загонам Маховського. В узькій долині на маленькій прогалині, закритій кущами ліщини та вільхи, під самим грабовим лісом поставили вози та шарабани. Весна була рання, але холодна й вітряна. Одвологла мерзла земля пустила густий опар, неначе куріла димом. Усі позлазили з возів і поставали мовчки між грабами та столітніми дубами: усі боялись навіть голосно говорити. Земля на прогалинці вкрилась зеленою травою. Синій та білий ряст манячів поміж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала прогалину, неначе хто розкидав по траві зірки. Остапко й весела дочка Юрія Стеткевича Христина кинулись бігати по траві та рвати ряст і заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила їх і заборонила говорити голосно. Усі притихли й ущухли і говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрій лежав покійник.
Настав вечір. Вже й надворі смерклось. Виговська не звеліла розкладати багаття, щоб часом жовніри Маховського не вгляділи диму та огню і не догадались, де вона ховається. Вітер жалібно гув між голим гіллям. Ліс коливався на взгір’ях зверху донизу, неначе море на вітрі, а в долині в затишку було тихо. Чорна ніч впала на чорний ліс і неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нікому не йшла на думку. Усі полягали в шарабанах і поснули міцним сном. Спали й погоничі на соломі на возах. Тільки коні, поприв’язувані коло возів, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.
Одна Виговська не спала. Сон втік од її очей і неначе сховався в густому лісі. Вона сиділа в здоровому шарабані коло сонного Остапка, і важкі, сумні думи низько похилили її голову, як важкий сніг похиляє гілля зеленої сосни. Зійшов місяць і блимнув через тонкі хмари, що гнались одна за другою, неначе бігли навипередки. Блиснув місяць, і вирнула з чорної темряви постать Олесі, вся закутана в сумний чорний убір, виглянуло її повне зблідле лице, смутне чоло та заплакані очі. Вона згадувала свої дівочі літа молоді, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкі мрії, котрі Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала і його самого, як угляділа його колись на баскому коні в Києві, всього в оксамиті, в кармазинах, в золоті, пишного й гарного, як намальованого на картині. І сльоза за сльозою покотилась з її очей і впала на її повні білі руки...
— За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За які мої провини? — тихо промовила Виговська і підвела свої смутні очі вгору.
А над лісом пишно блищав місяць і неначе летів назустріч швидким хмарам. Ліс шумів на горах, аж гілля гнув і не дав одповіді. Виговська пригадала звірячий вид Маховського. Коло неї в ногах стояла рушниця, набита набоєм. Помста закипіла в її серці, як окріп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю і була б рада, якби Маховський в той час напав на табір, всадити йому кулю в самісіньке серце.
Три дні й три ночі ховалась Виговська з приятельками в лісах. Виговська, Грушова і всі женщини держали напоготові набиті набоями рушниці провсякчас. До Бара дійшла звістка, що Маховський повернув на Черкаси і не має на думці вчинити напад на житло Виговського. Тоді Виговська вернулась в замок і послала вірного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб він вернув їй тіло Виговського.
Виговська спостерегла, що на Україні починається велика Руїна, що пробувати в Барі неспокійно й небезпечно од усякого нападу і поляків, і козаків. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили ні польські, ні німецькі загони. Брат Виговської Юрій зараз-таки, не гаючи часу, перевіз все її добро в Руду.
Виговській вдалося таки випросити в поляків тіло свого чоловіка і вона поховала його в скиті коло Гніздичевської Руди в склепі Хрестовоздвиженської церкви.
Недовго після тієї страшної події жила Виговська. Переполох в Барі, блукання по барських лісах та пущах в негоду, переїзд до Руди ранньою весною в сльоту та холоди порушили її здоров'я. Почуваючи близьку смерть, вона написала духівницю, в котрій одписала свої скарби і спадщину своїм родичам, близьким і далеким, і всім своїм слугам, згадала навіть про княгиню Любецьку та пані Суходольську, котрі колись ставали на дорозі до шлюбу з Виговським. Багато скарбів та маєтностей свого мужа і усі свої маєтності в Могилівщині, коло Орші, вона записала на церкви та монастирі, а свою французьку карету та ридван одписала єпископові львівському на спомин душі.
Померла Олеся Виговська в маї 1664 року. Про свого сина Остапка, котрого сам Виговський ще за свого живоття оддав в опіку Константинові Виговському, вона чомусь і словом не згадала в духівниці. Певно, тоді вже його не було на світі.
* * *
Неспокійне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.
Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні й національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за усіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.
Не любив він Москви за її непросвіченість і постеріг, що Москва не додержить свого слова, одніме привілеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, піддержувала Польщу на погибель Україні. Але його польська і шляхетська політика була несвоєчасна й антинародна.
Гадяцькі пункти — це найвищий акт автономії України за усю її козацьку історію. Але Виговський не спромігся його здійснити, і цей акт зостався тільки актом на папері, як "Наказ" цариці Катерини ІІ, що вдивив Європу і зостався мертвим для Росії.
Виговський не був невідомий тому, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщі, мав на думці силою зломити маси і силою прилучити їх до Польщі, як Петро Великий силою заводив свої реформи в Росії. Але Виговського зломила сила темних мас, котрих лякала ідея украінсько-козацької шляхетчини, підхожої до польської на Подніпрянщиш, що так далася їм взнаки. Не можна сказати. що маси не втямили й не тямили його політики в ті бурливі часи загального політичного усенародного руху, [коли] політику тямили й прості, коли й молодицям доводилось вою-ватись з ляхами. Нещасна голота та чорнота як тільки розчовпла польсько-шляхетську політику Виговського, тікала в Полтаву і приставала до полковника Мартина Пушкаря, котрий добувався гетьманської булави і, може, й дурив голоту, щоб через неї дістати булаву.
Уклад України за Богдана був національно-прогресивний і демократичний, уклад уділової Русі, але Україна його часів була схожа на уклад сьогочасної Швейцарії, Америки або Норвегіі, де нема привілейної верстви дворян та дідичів. За Богдана не було верствового поділу в суспільстві за привілеями, були військові, городяни та селяни з однаковими правами. Козаки не зачіпали навіть українських православних дідичів, але не дали їм великих привілеїв польської шляхти. Виговський заводив на Україні уклад старої Польщі або старої аристократичної Англії та феодальної Європи з привілейним панством. Його політика була регресивна, не національна, аристократична. Маси духом почули, чим тхне цей не поступовий середньовіковий старопольський дух, духом вгадали наслідки його, з панщиною в перспективі, які стались потім на Західній Україні, і Виговський впав.
1895 року, 6 юля, Київ
СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ
Аналой — високий церковний столик, на який кладуть ікони чи
богослужебні книги.
Бакаюватий — вибоїстий.
Баніція — оголошення людини поза законом.
Баскак — збирач податків на Русі за часів
татаро-монгольської неволі.
Блаватний — шовковий.
Бунчук — булава з металевою кулькою на кінці і китицею — прикрасою з кінського волосу.
Бург — місто.
Бурянуть — збуритись.
Бусурман,
бусурмен — людина іншої віри; лайка.
Валасатись — байдикувати.
Вантага — вантаж.
Варенуха — горілка.
Вивід — димар.
Визубень — щербина.
Вишахрувати — розпустити.
Віртути — печиво.
Вістовик — посильний.
Войдуватись — змагатись.
Волохи — жителі Придунайських князівств і
Трансільванії (на території нинішньої
Румунії).
Ворушкий — меткий.
Гаківниця — гармата.
Галаган — поплавок на рибальській сіті.
Герольд — оповісник при дворах
європейських монархів.
Гільце — обрядове дерево українського весілля, обвите квітами, ягодами, колосками.
Дідизна — батьківщина.
Довбиш — барабанщик.
Доходжалий — підстаркуватий.
Дреколій — кілок.
Заломити — тут: переважити.
Заметитись — заразитись.
Заскалубина — щілина.
Затяжець — гетьманський козак із
чужоземців.
Зачевріти — зісохнути.
Кабиця —— яма, пристосована для варіння їжі в казані
Кав'яр — ікра.
Каплун — півень.
Келеп — ручна зброя у вигляді молота із дов'гим держаком.
Клейноди —— знаки влади.
Кликун — той, хто оповіщає.
Клобук — високий головний убір із покривалом у православних ченців.
Кляштор — католицький монастир.
Кмітити — стежити.
Кружало — круг; тут: клумба.
Кунтуш — верхній розпашний одяг заможного
польського і українського люду XVІ—XVІІІ ст.
Левенець — високий, дужий юнак.
Літник — старовинний жіночий одяг із легкої матерії.
Лучаний — луговий.
Лягома — під час сну.
Льокай — лакей.
Льотр — розбійник.
Мазка — кров, сукровиця.
Манускрипт — рукопис.
Ментор — наставник.
Моругий
(муругий) — темно-сірий із темними смугами.
Метка — низка.
Мнишики
(мнишки) — варені коржики із сиру з борошном.
Мокрач — болото.
Мурза — титул феодальної знаті у татар.
Навистрічки — навипередки.
Навиглядач — спостерігач.
Навратливий — нав'язливий.
Надимитись — дутися.
Надісь — очевидно.
Напелехати — нарвати.
Настиратись — набридати.
Насторочитись — наміритись.
Нечля — зась.
Носатка — посудина з довгим носиком,
що нагадує чайник.
Облапувати — володіти.
Обляги
(в обляги) — час, коли лягають спати.
Одникуватись — відмовлятись.
Одсипне — один із видів феодального податку.
Оповістка — повідомлення.
Осада — поселення.
Осадчий — засновник населеного пункту.
Пальовий — блідо-жовтий з рожевим відтінком.
Парка
парити — діяти поспіхом.
Партячити — готувати.
Патер — католицький священик.
Перебаранчати — перебивати.
Пернач — булава, у якій навколо стержня розташовані
металеві дощечки (пера): знак влади полковника.
Перун — блискавка.
Перша
Пречиста — християнське свято на честь Богоматері.
Підкоморій — урядовець при королівському дворі.
Плачинда — виріб плескатої форми із прісного тіста із
начинкою чи без неї.
Плебс — народ.
Побідник — переможець.
Повісмо — пучок оброблених конопель або льону, готовий для пряжі.
Позир — погляд.
Покладати — тут: думати.
Покоїк — кімнатка.
Попар — дух.
Посесія — переданий в аренду державний маєток.
Притичина — заковика.
Префект — тут: особа, що обіймала адміністрацію
єзуїтської колегії.
Пригічний — наглядач у панській економії.
Прикалабок — невелика прибудова.
Присок — жар.
Прімас
(примас) — вища духовна особа у католицькій церкві.
Промашка — прогулянка.
Пугар —— кубок.
Ридван — карета для далеких подорожей, запряжена
6—12 кіньми.
Розмякинитись — обм'якнути.
Розпитки — розпитування.
Розчовпити — збагнути щось.
Садукей — представник релігійно-політичної течії у
стародавній Іудеї.
Саєт (саєта) — сорт тонкого англійського сукна.
Сапатий — хворий на сап.
Сириця — тут: ремінь із невидубленої шкіри.
Свінути — розсвітати.
Скривати
молодих — надягати на голову молодої убір заміжньої жінки.
Сливе — власне.
Слих — чутка.
Соб — вигук до волів і коней при повороті ліворуч.
Сотати — тут: вкривати.
Спис — список.
Спіл — угода.
Спотання — зопалу.
Станівний
(станівкий) — змужнілий, повнолітній.
Стійчик — вартовий.
Стовпише — натовп.
Сугорб — пагорб.
Сукмана — суконний верхній одяг.
Сутінок — тут: відтінок.
Сутніти — існувати.
Таволга — чагарникова рослина з колючими пагонами;
турки били нею своїх полонених.
Тлінний — тут: виснажений, знесилений.
Тривний — поживний.
Уповносилений —— уповноважений.
Фалендиш — сорт тонкого сукна.
Фарисей — представник одної із релігійно-політичних сект в Іудеї.
Фацеиія — гумористично-сатиричне оповідання.
Фольварк
(фільварок) — комплекс земельних угідь, де поміщик вів
своє господарство
.
Хорунжий — особа, що входила до складу генеральної
старшини, інспектувала військо і охороняла
полкові прапори.
Цабе — вигук при повороті коней направо.
Цибатий — з довгими тонкими ногами.
Чепрак (чапрак) — вовняча підстилка під кінське сідло.
Чердак — тут: корма.
Шаг —— дрібна монета.
Шарабан — стародавній чотириколісний екіпаж з попередніми кількарядними сидіннями.
Шарварок — додаткова до панщини повинність по
будівництву мостів, шляхів тощо; напружена праця
Шкуратяний — шкіряний.
Шутлий (шутий) — тут: міст без звичних поручнів.
Янчарка
(яничарка) — особливий вид рушниці.
ПРИМІТКИ
Уперше надруковано у виданні: Гетьман Іван Виговський. Історична повість Івана Левицького. Накладом редакції "Діла". (Львів, 1899.—Т. LХІV; "Бібліотека найзнаменитших повістей", під ред. Івана Белея).
Зберігся автограф твору (ЦНБ АН УРСР. Відділ рукописів, ф. 1, од. зб. 27 835) з численними авторськими правками, скороченнями. Як свідчить титульна сторінка рукопису, Нечуй-Левицький планував здійснити нове видання саме за цим джерелом тексту: "По цьому рукописові треба друкувати друге видання, а не по книжці галицького видання". Справді, у першодрукові видавці зробили чимало редакторських правок, скорочень, замін одних виразів, слів іншими тощо. Проте ця редакторська праця нерідко поліпшувала рукописний текст, де зустрічалися повтори авторської думки, окремі діалоги чи повідомлення розповідача з "надлишковою" у цих місцях інформацією.
Подається за автографом.
Олексій Михайлович (1629 — 1676) — російський цар, за якого зміцнився абсолютизм монархії, проведено закріпачення селянства, здійснено возз'єднання України з Росією.
Виговський Іван Остапович (Луговський О.; ?—1664) — генеральний писар війська Запорозького, потім гетьман (1657— 1659). Прихильник шляхетської Польщі.
Косов Сильвестр (? — 1657) — київський митрополит з 1647 р.; під час Визвольної війни 1648— 1654 рр. виступав проти возз'єднання України з Росією, був противником Брестської унії.
Никон (у миру — Минов Микита; 1605 — 1681) — російський церковний і державний діяч, московський патріарх (1652— 1667, 1681), ініціатор ряду церковних реформ (1653—1656), які викликали розкол у російській православній церкві.
"Київ уже дивно мав магдебурзьке право..." — Це феодальне міське право на самоврядування купців, міщан і ремісників діяло у Києві з поч. XV ст.
"...по зборовському трактатові..." — Йдеться про угоду (18серпня 1649) у м. Зборові між Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казиміром.
Чигирин (Чигрин) — головне місто України за Богдана Хмельницького (на Тясмині, правій притоці Дніпра).
"...подались на нову віру — аріянську..." — Йдеться про єретичну течію у християнстві, яка набула певного поширення у XVІ— XVІІ ст. у Польщі і на Україні. Прихильники цієї течії відкидали церковний догмат про єдність Бога-отця і Бога-сина.
Печорський монастир — цебто Києво-Печерська лавра, заснована 1051 р.
Масниця — обрядове свято, що бере початок у язичництві і знаменує перехід від зими до весни в аграрному календарі.
Михайлівський монастир — тобто Михайлівський Золотоверхий монастир, споруджений внуком Ярослава Мудрого князем Святополком в 1108—1113 рр. Був одним із осередків антиуніатськоЇ боротьби. Зруйновано в 1934 р.
"...вірою кальвін..."— тобто послідовник протестантського віро", вчення, заснованого Жаном Кальвіном (1509—1564). Виникнувши в XVІ ст., в процесі Реформації, це вчення стверджувало ідеї напередвизначеності, Божого невтручання і закономірності, а також обстоювало "мирський аскетизм".