— І здоров був, Демку, і прощай навіки, вірний товаришу! — крикнув Сірко, здійнявши шапку і кланяючись до Демка. — Так он де довелося тобі полягти головою! Не впав ти од ляської кулі, не йняла тебе куля татарська, пройняла твої козацькі груди шабля недовірка козака-зрадника. Прощай, Демку, навіки!
Старі козаки й наймити дістали в одній хаті драбину, встелили її впоперек плискованими частоколинами і поклали Демка на ті носилки. Дванадцять чоловіка вхопили носилки на плечі і тихою ходою понесли Демка на хутір. Ще зовсім тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах, ноги ворушились то на один бік, то на другий. Здорові довгі вуси гойдались на вітрі, як живі. Здавалось, ніби несуть живого чоловіка, але облитий кров'ю жупан, патьоки крові на частоколинах, криваві краплі, що поливали стежку, все це показувало, що вже настав вічний спокій для невтомного оборонця України.
Запорожці та Юрієві козаки перейшли через міст і кинулись слідком за виговцями та найнятими німцями. Юрій Хмельницький позад усіх з'їхав на міст на степовому коні. Усей міст був залитий кров'ю. З поваленими подекуди поренчатами міст здавався шутим, пощербленим, покаліченим, як повбивані козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризкані кров'ю. Усей міст червонів, неначе підплив людською кров'ю. Подекуди чорніли кров'яні калюжі, припечені гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась. На мосту валялись трупи суспіль, як зрубане колоддя в лісі, валялись одтяті по плече руки, валялись стяті голови, як гарбузи на баштані, валялись одсічені вуха, носи, шматки м'яса, неначе тріски на дровітні. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклі пальці держали шаблю так міцно, неначе п'явками впились в держално. Уся міць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулакові. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова теліпалась на шкурці і звісилась вниз над воду, неначе заглядала в річку, а з шиї дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду і закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самій бистрині. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стікала кров в воду і довгими смугами червоніла на бистрині.
Юрій з'їхав на міст. Кінь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрій торкнув в боки коня острогами. Баский кінь пішов по трупах, але все хропів і прихкав ніздрями, неначе боявся тієї страшної картини людської звірючості. Юрій спинив коня серед мосту і оглядав картину свіжого кровавого бойовища. Ні один пружок його молодого лиця не здригнувся, ні один пружок жалю та смутку не набіг на його чоло, на його вид. Він з презирством дивився на трупи, на кров оборонців свого ворога, ненависного гетьмана.
З води виринали козацькі трупи, що позачіплювались одежею об стовпи під мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрізану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кілок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тіло, як вітер гойдає дуба. Червоні сап'янці то мріли над водою, то виринали поверх води і лисніли на сонці, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрій воді, метлялась на всі боки, неначе жменя конопель на бительні. Вода в Тясмині почервоніла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою братами козаками. Річка несла трупи, несла чорні шапки з червоними верхами. Шапки позачіплювались за кущі затопленого верболозу та високої осоки. Здавалось, ніби вода вкрилась червоними квітками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетілись і обсіли верби, вкрили кущі. Хижі орли та яструби шугали високо в небі над річкою, зачувши дух крові.
Юрій задивився на ту картину смерті, котра недавно витала над мостом, над річкою, і осміхнувся злим осміхом. В гоструватому лиці з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвітилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли він кидається на здобуток.
Дух людської, ще теплої крові парував під гарячим промінням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в різницях. Сам шляхетний кінь неначе спахнув гнівом на ту людську звірючість, заіржав і став бити копитами. Копита захлюпали в крові, як у калюжі, і червоні бризки людської крові пороснули навкруги, як коралові намистини порваного намиста. Кінь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась і впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в воді крутився волоський темно-зелений гарбуз, зірваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в своїй чуприні, як в куширі. Юрій задивився на ту картину й зареготався. Кінь скочив вперед. На кінці мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русяві кучері вилися хмелем кругом голови. Незвичайної краси лице, ніби виточене з мармуру, неначе задрімало, очі закрились прозорими віками, довгими віями. Кучері потонули до половини голови в крові. Сам кінь неначе пожалував топтати копитами ті кучері і обминув трупа, ніби живого чоловіка.
Юрій свиснув на коня. Кінь став дибки і застукотів копитами. Юрій поскакав доганяти своє військо. Тим часом Сірко з запорожцями погнався за втікачами. Добре бились виговці, але нічого не вдіяли і мусили втікати. Вони кинулись втікати врозтіч, а потім скупчились, побігли на гору, вбігли в одчинену браму і сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговці і німці поцілились на запорожців і смальнули з однієї гармати, потім з другої. Юрій і Сірко з військом оступились назад і подались в місто. Чигирин ще не був взятий.
— Не тепер, то в четвер, а Чигирин і твердиня будуть в наших руках! — обізвався Сірко до Юрія. — Попоробили, попопрацювали ми оце на містку, а тепер час би і за добрий обід сісти, але, мабуть, гетьманша не нагодує смачним обідом за цю криваву справу.
— Що не нагодує, то не нагодує! Вона рада б теперечки нагодувати нас залізним бобом, — обізвався Юрій. — Тепер вона й Катерина сидять в батьківському палаці та, мабуть, од злості кусають свої пальці. Зате ж почастує нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманші десь у сусіди готує нам пишний обід.
Юрій і Сірко з деякою старшиною в'їхали в гетьманський двір. В одчинених дверях на порозі стояла Ганна Хмельницька і держала в руках на срібному полумиску хліб та сіль. Юрій, Сірко й козаки скочили з коней і приступили до Ганни, поздіймавши шапки.
— Вітаю тебе, сину, в батьківському дворі, як господаря й гетьмана України! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував і пробував в цьому палаці до кінця своєї жизності!
— Спасибі, мамо, спасибі! — сказав Юрій і, поцілувавши Ганну в руку, хотів взяти хліб.
— Дам тобі, сину, святий хліб тільки тоді, як даси обіцянку, що не вчиниш ніякого лиха твоїй сестрі Катерині, гетьманші Виговській і її дитині. Скажи мені певне слово, що ти випустиш їх на волю, не вчинивши їм ніякого лиха. Мій брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував і спалив її оселю в Смілі. Вона тепер не має ні житла, ні пристановища.
— Добре, мамо! даю своє гетьманське слово і додержу його. Катерина нехай живе в Суботові тим часом, — сказав Юрій.
— А чи нема, Ганно, в тебе чого попоїсти? Ми голодні, як вовки-сіроманці. Ото б тернули, якби оце нам добрий обід? Аж за вухами б лящало! — промовив Сірко.
— Є обід! є, та ще й добрий! Я вгадувала, чиє буде зверху, а чиє насподі, як ви підступали під Чигирин, і потай од Олесі Виговської звеліла і понаварювати, і понапікати.
Юрій вступив в покої і пішов шукати своєї сестри Катерини та гетьманші. Катерина і гетьманша сиділи в одному маленькому покоїкові. Маленький син гетьманші качався долі на килимі і грався з кошеням.
— Добридень вам в хату! Вітайте гостей, хоч непроханих і нежаданих! — сказав Юрій.
Катерина мовчала, і гетьманша мовчала. Вони обидві понадувались й одвернулись од Юрія. Ні одна не підвела очей, не глянула на Юрія.
— Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мій, а ви мої полонянки. Вас одвезуть в Суботів і будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави і батьківських скарбів, — говорив Юрій.
Запекла та завзята, як і її батько Богдан, Катерина встала і, гордо підвівши голову, вийшла до другої кімнати. Олеся сиділа мовчки і не глянула на Юрія.
— Ось подивись, який у мене гарний котик! Це мені бабуня дістала. Але котика не посилай в Суботів. Я зроду не дам! — говорив Остапчик і втік у куток та й сховав котика за скриню.
Ганна посадила гостей за столи і звеліла подавати обід. Юрій пішов просити Катерину та гетьманшу на обід. Катерина й Олеся і словом не обізвались, і не глянули на його.
— Не до обіду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, — сказала Ганна і звеліла подати обід гетьманші та Катерині в окромну кімнатку. Обидві вони сиділи за столом і ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжі. Гетьманша нагодувала тільки Остапчика. Остапко та кошеня пообідали всмак за їх обох.
— Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палаці і будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, — сказав Юрій.
(Продовження на наступній сторінці)