Гетьман втік в польський обоз, що стояв під Білою Церквою, і вкупі з польським коронним обозним Андрієм Потоцьким поїхав до Білої Церкви. Стовпище козаків рушили за ним навздогінці і стало станом на Взінні, недалеко од Білої Церкви. Тут зібралася нова козацька рада. На цій раді Виговського скинули з гетьманства і обібрали за гетьмана Юрія Хмельницького.
До Виговського в Білу Церкву прибули козацькі посланці і вимагали, щоб він сам приїхав на раду і поклав булаву. Виговський не згодився на це і не поїхав. Тоді козаки послали до його канівського полковника Лизогуба та миргородськського полковника Лісницького і домагались, щоб Виговський принаймі прислав бунчук та булаву, коли сам не хоче прибути. Довго Виговський противився, але побачив, що непереливки і промовив: "Я вертаю бунчук і булаву, але з такою умовою, щоб козацьке військо зосталось в підданстві польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву своєму братові Данилові і вкупі з посланцями одіслав його на раду. Данило оддав бунчук та булаву, оповістив, що Виговський зрікається гетьманства, але з такою умовою, щоб Україна зосталась при Польщі і щоб Юрій випустив жінку Виговського з сином з Чигирина, давши передніше в заклад кілька козаків для певності слова. Козаки згодились й оповістили Юрія гетьманом радісними криками. Юрія підняли, поставили на стіл і прикрили його знаменами. Данило подав йому булаву. Після ради обозний Носач, полковники Гуляницький та Дорошенко прибули до Білої Церкви і дали Виговському підписку Юрія і старшини, що вони видадуть йому жінку з сином та з деякими поляками, що пробували в полоні в Чигирині. Але не швидко Юрій випустив жінку Виговського з полону. Трохи не рік довелося їй прожити в Суботові під сторожею. Юрієві Хмельницькому не було часу думати про неї. Од Білої Церкви козацьке військо рушило до Канева. Зібрали нову раду в Жердеві, коло Канева, куди прибуло чимало полковників з-за Дніпра, прихильників Москви. На цій раді затвердили вибір Юрія на гетьмана і постановили знов піддатись московському цареві.
За втрачене гетьманство король Ян-Казимір щедро обдарував Івана Остаповича Виговського. Наставив його київським воєводою і сенатором і подарував двоє староств: Любомиль в Холмщині і Бар на Подолі. В першому старостві було до 25 сіл і 200 тисяч моргів землі, в другому було 80 сіл і З5 тисяч квадратних миль землі. Окрім того, король подарував Виговському маєтність в Галичині, коло Жидачева: Руду на Стриї, Волицю й Кохавину.
Олена Виговська довідалася про цей щедрий королівський подарунок і втішилася тим, що вона — воєводша й сенаторша, хоч і не гетьманша, та велика княгиня.
Юрій зараз звелів випустити з полону свою сестру Катерину, але вона не мала пристановища і зосталась жити в Суботові при Олені Виговській.
Вже аж зимою, після Різдва 1660 року, в Переяславі зібралась нова козацька рада, на котрій затвердили Юрія на гетьманстві і постановили знов вернути Україну в підданство цареві Олексієві, але багато полковників на Правобережній Україні не присягли цареві і зостались вірними королеві. Данило Виговський задумав одібрати свою маєтність Смілу та Лисянку, маєтність Богданової меншої дочки Олени Нечаєвої. Він рвався в похід, щоб визволити з полону Олесю Виговську і свою жінку Катерину. Але корсунський полковник Петренко розбив Данилових козаків коло Лисянки і самого Данила взяв в полон і видав московським воєводам. Данила повезли в Москву, але він помер в Калузі, і його тіло привезли в Чигирин і оддали жінці. Катерина звеліла поховати Данила Виговського в суботівській церкві рядом з могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездітною удовою.
Незабаром після того Павло Тетеря прибув в Чигирин і пробував там довгенько вкупі з паном Беньовським. В Суботові він стрівся з удовою Катериною і в кінці 1660 року Юрій дозволив сестрі повінчатись з Тетерею. Восени Юрій випустив Олесю Виговську з полону і одіслав з певною приставленою сторожею до Івана Виговського.
Іван Виговський, тепер вже київський воєвода проживав в Галичині, в своїй маєтності Руді, де був просторний старинний палац, де можна було проживати в мирі і спокої, куди не заходили ніякі козацькі загони. Виговський поновив, побільшив старий замок і зажив з своєю Олесею та сином в спокої. Але йому не сиділось вдалині й од України в Руді. Його тягло на Україну, йому хотілося брати суспіл в українських ділах, хотілося грати роль діяча в історичних українських подіях. Він перейшов в свою маєтність Бар на Подолі, щоб назирати за живим рухом подій на Україні. Виговський полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнізоном і настановив брата своєї жінки Юрія Стеткевича комендантом замку. Коло Виговської завсіди проживала Раїна, жінка Костянтина Виговського, та дочка її брата Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерській лаврі, і уся сім'я Юрія Стеткевича.
В той час події на Україні не йшли рівною ходою, а бігли швидким конем. Юрій Хмельницький, після битви під Чудновом, де поляки розбили московське військо і взяли воєводу Шереметьєва в полон, знов оддав Україну Польщі, а потім зрікся гетьманства і постригся в ченці. На Правобережній Україні козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимір виступив з військом на Україну, перейшов за Дніпро, щоб добути собі і Лівобережну Україну, де полковники зосталися вірними Москві і вибрали собі за гетьмана Брюховецького.
Івану Виговському захотілося знов добути собі гетьманську булаву. В той час, як король брав городи за Дніпром, в Київщині стало неспокійно. Київський воєвода сидів в Барі і пальцем не поворушив, щоб заспокоювати край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому виною". В той час Іван Сірко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти Правобережну Україну од Польщі і послав вперед загін під приводом Сулимки. Сулимка дійшов до Білої Церкви, де його розбили польські жовніри під приводом Чарнецького і полковника Себастіана Маховського, здичілого й жорстокого чоловіка. Виговський, певно, хотів знов взяти гетьманську булаву і часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду".
Тетеря і Маховський обвинуватили Виговського, що він хоче зрадити Польщу і пристати до Москви, що він накликав запорожців з Сулимкою. Ця чутка дійшла до Бара. Виговський видав 1 марця в Фастові протест проти такого заздрівання його в зраді, а сам поспішив до Білої Церкви, щоб виправдати себе перед Маховським, котрому король дав право втихомирити край хоч би найстрашнішими карами. Виговський не застав Маховського й Тетері в Білій Церкві, поїхав в Рокитну, але й там їх вже не було. Тетеря й Маховський рушили на Корсун.
Маховський запрошував Виговського в Корсун. Не заздріваючи нічого, Виговський прибув до Корсуна і став на кватирі в одного міщанина. До його зараз прийшов Маховський і оповістив, що він засудив його за зраду Польщі на смерть. Оповістивши Виговському свій присуд, Маховський вийшов з хати і поставив сторожу з польських жовнірів коло сінешних дверей.
Виговський стояв серед хати як непритомний. Він почував, що попався в руки свого ворога, що неминуча смерть жде його за порогом. Усе його тривожне життя, усі події його віку майнули перед ним, неначе ряд взорців на довгій паперовій смузі, майнули події все криваві, неспокійні: і полон в татар, і битви гетьмана Богдана, і його служба в Богданових походах, і страшна битва під Конотопом, де він одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського війська, і Гадяцька умова, і ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вітру шелестіли... От він сам вступає на місце великого Богдана, він сам гетьман і великий князь України, надарований великими маєтностями, багатий і славний на всю Україну; от він воєвода і сенатор, а може, й знов гетьман і великий князь... І якийсь нікчемний полковник Маховський перетне нитку його життя, поверне в порох його мрії, потопче ногами його палкі бажання й його мертве тіло.
В хатині було тихо, як в домовині. Був ранок 9 марця. Сонце пишно зійшло і осяяло усю хатину, підживило мертвоту тиші. Виговському стало невимовно важко на серці. Йому забажалося жити і добуватись слави. Він опам'ятувався і пожалів, що не взяв з собою козацької сторожі.
"Піду скажу Маховському, щоб дозволив мені покликати священика, щоб дозволив висповідатись і запричаститись перед смертю, а через священика я дам знати, що мене хотять зараз згубити з світа... Може, обізвуться міщани, стануть за мене, заступляться за мене козаки..."— подумав Виговський і раптом одчинив двері і вийшов надвір.
— Дай мені, полковнику, священика! Дай мені хоч висповідатись та заприча...
Здичілий і звірюкуватий Маховський скомандував жовнірам. Жовніри випалили з рушниць, і Виговський звалився і, як сніп, впав на одвологлу землю.
— Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? — промовив Виговський і вхопився за серце. Жмені його були повні крові. Він махнув рукою і забризкав кров'ю лице й очі Маховському... — Олесю моя дорога! Сину мій! — ледве промовив Виговський, і його голова впала на землю.
Збіглися міщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського і поклали на лаві. Хоч Виговського не любили за його прихильність до Польщі, але лиходійний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвів покарав смертю сенатора і воєводу, цей розбійницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсун і підняв усіх проти Маховського. Маховський мусив тікати з Корсуна.
Звістка про убійництво Виговського швидко дійшла до Бара. В Барі добре знали Маховського, знали звірячі норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як сніп, на руки своєї приятельки Грушової та невістки Стеткевичевої.
(Продовження на наступній сторінці)