По обіді Юрій звелів одвезти гетьманшу й Катерину в Суботів і поставити коло їх сторожу. Одначе він швидко після того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рік держав в Суботові під сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботові і вкупі з приятелькою гетьманші Грушовою, жінкою генерального писаря Груші, розважали її в самотині та в горі.
Тим часом пораненого Зінька привезли в двір. Маринка заголосила, як угляділа стару Демчиху, і кинулась їй на плечі, неначе жалілась на свою лиху долю. Демчиха заплакала і почала втішати Маринку. Чоловіки внесли Зінька в хату й і поклали на ліжку в кімнаті. Плач і хлипання стривожили Зінька. Він одслонив віка, глянув каламутними очима і не міг опамятатись, де він тепер знаходиться. Незвичайні передніші події, швидко міняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затінили пам'ять. Жовті пружки літали перед його очима по білих стінах, по шибках вікна. Він знов заплющив очі, і жовті кружки замиготіли, стали червоні, як кров, потім забігали, задрижали, заворушились, як пшениця на решеті тоді, коли її точать; потім усе позеленіло в Зінькових очах. Зелений прозорий світ залиснів в очах, і йому все здавалось, що він потопає в воді і бачить під собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрібною ряскою, а в тому зеленому світі мигали блискучі іскри, неначе лисніли шаблі та списи. І в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його...
Зінько опам'ятався, пригадав і битву на мосту, і дядька Носача, і як він впав з мосту в воду, як вода заклекотіла на бистирі і покотила його по залитих зелених лугах. Думки пішли одна за другою рівно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною.
Зінько одслонив віка, втямив, де він лежить, впізнав Маринку, впізнав матір, впізнав свою хату. Він почував, як боліла в його голова, як нили роз'ятрені рани на плечах та сині попруги. І ні один стогін не вирвався з міцних козацьких персів. Спокійно дивились Зінькові тихі сині очі на Маринку і неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий і буду жити..."
— А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? — спитала Демчиха.
Тільки що вона промовила те запитання, за ворітьми почувся гомін. Демчиха вибігла на ганок.
— Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гість, в останній раз! — гукав старий козак з-за воріт.
Демчиха побігла одчиняти ворота, вгляділа ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрій несли Демка, і зразу зауважила, що вже Демко не встане з тієї козацької домовини по віки вічні.
— Лежить твій Демко, буцім живий, але вже йому не вставати! — сказав старий козак. — Винеси, осавулихо, води в садок; ми обмиємо на йому кров отам, на причілку, причепуримо, одягнемо, та вже тоді внесемо до господи.
Стара осавулиха впала на ноги Демкові, припала до носилок, неначе вплила до його, і довго-довго плакала, побиваючись. Старі козаки та сірома стояли на одному місці з носилками, поздіймавши шапки, і дали волю Демчисі виплакати горе, вилити сльози.
Старі Демкові товариші козаки обмили Демкове тіло, одягли в козацький жупан, обули в червоні сап’янці, внесли в хату і поклали в світлиці. В той час гуркнула гармата раз, потім другий: запорожці, пообідавши всмак після важкої праці на мосту, облягли твердиню, огорнули її з двох боків, окопались валом, поставили гармати і почали вибивати виговців та німців з замку. Саме тоді набігла на небі чорна хмара. Вдарив грім раз, другий. Гуркіт грому злився докупи з гуком гармат. Надворі задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з відра і змив міст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котрої наточили козаки з своїх таки братів козаків. З того бойовища пішла на дальніші часи неначе страшна пошесть на проливання братньої крові, на велику руїну України.
Прийшов і отаман Іван Сірко на останні одвідини. Він перехрестився, поцілував у руку мерця і став, опустивши руки; потім заклав пальці одної руки за пальці другої, вивернувши руки долонями вниз. Здорові чорні пальці хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сірко, високий та плечистий, такий як і покійник Демко, стояв, похиливши голову і втупивши очі в поміст. Думи за думами линули в його голові: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де він бився з ворогами попліч з Демком ще за молодих літ. В хаті усі мовчали неначе боялись стривожити той рій споминок, котрий обсів сиву Сіркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сірко зітхнув. Високі та широкі перси підвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Він підвів голову, підвів карі блискучі очі і зирнув на Демчиху.
— Я думала, що Демко вже вмре своєю смертю, доживши свій вік, — тихо заговорила Демчиха.
— Не козакам помирати в своїй хаті. Наша смерть на чистому полі, наше тіло на поталу орлам та вовкам-сіроманцям, — сказав Сірко і похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожців, до замку.
ЕПІЛОГ
Саме в той час, як Юрій та Сірко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькі полки на раду під Германівкою. Полки зійшлися недалеко од Германівки на долині, де протікав невеличкий потік; ховаючись в осоці, в рогозі та в очеретах. По один бік долину перетинав старий дубовий та грабовий ліс. По обидва боки долини стриміли рядами круті горби. Полки зійшлися на широкій долині і стали лавами з трьох боків. Козацька старшина скупчилась серед полків на чималому пустому просторі. Серед того простору стояв стіл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами генеральний писар Груша. Червоні знамена маяли на вітрі, тріпались, неначе птиці. Уся зелена долина неначе маком зацвіла: скрізь червоніли на ясному сонці червоні кунтуші, лисніли червоні верхи шапок: Кругом стола червоні сап'янці на полковниках та сотниках аж горіли, неначе вони стояли по коліна в жару Навкруги долини усі горби обсипали селяни з Германівки та з близьких сіл. Довгі ряди селян в чорних свитах чорніли по горах, неначе насовувались чорні хмари. Усі полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли в здоровій пасіці.
З-за гори лісом з'явився гетьман Виговський на коні в червоному оксамитовому жупані, в шапці з двома перами над лобом, обсипаними діамантами. Пера засяли, заблищали на сонці. Військо і народ впізнали по тих перах гетьмана. За гетьманом їхав на коні обозний Носач та кілька полковників, а за ними слідком виступав з-за гори полк шляхтичів та найнятих польських жовнірів. Гетьман не йняв віри своїм козакам і найняв в польського коронного обозного Андрія Потоцького, що стояв в Білій Церкві, тисячу польських жовнірів на всякий час. Той полк жовнірів став під лісом напоготові до оборони гетьмана.
Гетьман з старшиною в'їхав на коні в середину козацькому круга. Вид його був спокійний на взір і гордий, але в очах виявлялася тривожність і непевність. Душа його була неспокійна: він не був певний, що рада прийме радо й з прихильністю угоду з Польщею. Козацькі полки, стовпища селян на горах затихли, неначе замерли. Лави козаків стояли, неначе скам'яніли. Тільки знамена шелестіли та лупотіли на вітрі.
— Шановні полковники й сотники! Ви вже знаєте, які пункти Гадяцької умови з Польщею ми постановили і які затвердив король і варшавський сейм. Тепер треба оповістити ті пункти усім козакам, щоб у нас була певна згода по всіх полках, — почав говорити гетьман.
Старшина вислухала ті слова гетьмана і заворушилась стиха. Ті полковники та сотники, що не дістали од короля права шляхетства, почали тихо гомоніти й нарікати. Гетьман послав Верещаку й Судиму між полки, щоб вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцької умови. Козаки вислухали грамоти і закричали:
— То це нас знов оддають Польщі! Десять років тільки минуло, як ми вирвались з ляської неволі, а гетьман знов оддає нас польським свавольним панам в пекло! Не треба нам Польщі! Не хочемо до Польщі! Бий виговців на смерть! Поляжемо головами, а Польщі не піддамось! Пани нас дурять своїми обіцянками. Вони знов наїдуть на Україну, загадають нам робити собі панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не попустимо цього! Гетьмане! Клади на стіл булаву!
В одну мить усі полки заворушились, зашуміли, як роздратовані бджоли в улику. Стовпище селян по горах заворушилось і закричало. Усі козаки загули, як бір у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не раз великі битви. Але він почував, що переполох підступає йому під груди. Його здушило в грудях, здушило коло серця; він боявся за своє життя. Тривожними гострими очима поглядав він на ті купи війська, котрі згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали, залисніли шаблі поверх козацьких шапок. Гетьман вглядів, як рука в Верещаки, піднята вгору з паперами, одскочила по лікоть і полетіла вгору. Замигали, заблискали шаблі над головами Сулими та Верещаки. Судиму й Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались, захилитались, як хвилі на морі, і рушили до столу, до того простору, де стояв гетьман.
Тоді Виговський втямив, що його замір не вдався, що козацькі шаблі готові пошматувати й його. Він почував, що смерть вже замахнулась на його своєю замашною косою, він неначе почував хвоський свист тієї коси над своєю головою. Страх напав на його в одну мить, і мороз пішов по всьому тілі. Гетьман повернув коня назад і з старшиною бігцем подався до лісу. Полки рушили за ним навздогінці. Тоді тисяча найнятих польських жовнірів виступила з лісу і закрила його й заступила од козаків. "І втікав він, — як каже український літописець, — як втікає обсмалений з пожежі".
(Продовження на наступній сторінці)