"Ну, не вп'юся я за обідом такою чарочкою! — думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. — Не встигнеш притулити чарку до губів, а вже й дно видко. Правду казав мій Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!"
Одначе за обідом осавулиха примітила, що потрави були смачні й непрості, бо їх готував варшавський кухар. В кінці обіду сам гетьман поналивав для усіх гостей кубки венгерським міцним вином. Кубки були чималі, але не ті здоровецькі, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.
Потрав подавали багато, але гості не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак і апетит в гостей, а гетьманша мовчала і не дуже припрошувала гостей їсти й пити.
В кінці обіду на столі поставили плачинди. Осавулиха помітила, що на тому кінці стола, де вона сиділа, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили більшу, але гіршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрізала шматок плачинди, поклала на срібний полумисок і подала гетьмановому батькові, а другий шматок поклала на тарілочку і поставила перед осавулихою, а потім вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.
"Честь мені оддає... це недурно... Гетьманша запобігає в мене, піддобрюється до мене... Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синові старостів слати до Маринки", — подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примітила навіть подірявлені Маринчиними пальцями тонісінькі коржі.
Ще подали дві солодкі потрави на меду. Гості ще випили по одному пугареві вина. Розмова пішла голосніша. Навіть молоді козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всі неначе шепотіли і говорили нишком: в здоровій світлиці неначе шелестіло листя на тихому вітрі. Тільки принизуватий різкий голос Беньовського розносився по хаті, неначе різкий свист вітру в шумі та шелесті листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польські давні порядки, нарікав на московських воєвод та бояр і доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигідніша спілка з Польщею та з польською шляхтою.
Якось дуже тихо й нешумливо гості встали з-за столу, перехрестились до образів, подякували гетьманові й гетьманші за обід. По всьому було знать, що обід був невеселий для гостей, хоч і смачний. Всі неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрізь нудьгою, і похапцем насторочились тікати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столів. Панни перші прожогом побігли з світлиці в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затінок під вербами над водою в важку літню спеку. За ними хапком рушили молоді козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слідком за ними вийшли й полковниці та полковники. Гості розсипались по садку, посідали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущені з клітки на волю. Усі почували, що їм у саду під вольним небом стало легше на душі. — Але старі козаки й козачки були, очевидячки, незадоволені, бо встали з-за столів, хоч не голодні, та не п'яні.
— Не те, не те, що було колись в гетьманському дворі! Не ті веселі п'яні бенкети, які справляв колись старий Богдан! — гомоніли нишком старі полковники.
Незабаром винесли в садок стіл, а на столі поставили срібні жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горілки і дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срібні кубки та кухлики, здорові й маленькі. Гетьманша запросила гостей до варенухи і своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисі. Медовий та винний дух з кубків та кухликів розлився попід грушами і змішався з важкими пахощами квіток, васильків, м'яти, рути та гвоздиків. Гості кинулись до столу, як бджоли до меду, і обступили стіл. Солодкий і наркотичний дух варенухи в гарячому повітрі приманив навіть паннів з садка, приманив і бджіл з великих пасік. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.
— Цього добра можна дати й паннам, тільки не по кухлику, а по чарці, — сказав гетьман. — Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарці цього добра.
Принесли чарки, і Катерина поналивала і роздала паннам.
— Мені дайте не чарочку, а кухлик! — крикнула Христина.
— А то навіщо? Ти ж панна, — обізвалась гетьманша.
— Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться мені знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, — сказала Христина.
— Почнеш співати, а потім, може, підеш і танцювати, та ще й без музик, — сказала Катерина. — Але я тобі не дам здорового кухлика.
— Та дай-бо, Катерино! Мені хочеться спробувати, яка я буду п'яна, — говорила Христина і вхопила кухлик з варенухою.
Катерина одняла од неї кухлик і подала їй невеличку чарку.
— Та дайте, пані полковнице, і паннам по кухликові! то, може, вони нам і заспівають якої веселої. От і нам, старим, буде веселіше, — сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик і подавши його Маринці.
Маринка подякувала і не схотіла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.
— Я не хочу бути п'яною і нецікава знати, який то буває чоловік п'яний, — сказала Маринка.
Гості розговорились. Розмова пішла голосна й шумлива. Міцна пахуча варенуха зразу вдарила усім в голову і забила памороки. На чистому повітрі, під гіллястими грушами гості забули і про гетьманшу, і про її шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрі з гостей не церемонились: приступали до столу і самі наливали собі по другому кухликові. Гаряче повітря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетіли бджоли з ближчих Богданових пасік і вкрили стіл, падали в порожні кухлі, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлів: дзижчали і билися, неначе й вони стали п'яні од вина та меду, змішаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджіл хусточкою. Полковниці скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, їм хотілося випити ще по одному кухликові, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.
Випивши по чарці варенухи, панни і справді повеселішали і стали жвавіші й сміливіші; вони почали бігати по стежках і доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна і розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша і не думала просити її.
"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? — думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. — Це диво та й годі! Я знаю добре, що й шляхтичі, й князі скрізь добре кружляють горілку й вина, добре п'ють і впиваються незгірше козаків. Але ж і добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! І з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горілку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться мені отієї варенухи! — Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша і не думала частувати її вдруге. — Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носі отой солодкий та перцевий дух! — думала осавулиха, але таки не насмілилась просити в гетьманші другого кухлика. — Ця гетьманша не частує, а тільки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер світ настав! Ох-ох!" — І осавулиха глянула жалібними очима на жбан варенухи і трохи не заплакала.
Панни бігали й пустували. Трохи запаморочені матері не дуже наглядали за ними. Молоді козаки бігали з паннами і ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сільськими дівчатами. Солодкий дух варенухи, свіже повітря, і світ ясного дня, і пишний садок, і Маринчині очі, розворушили серце молодого Зінька, неначе залоскотали його. Зінькові забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка і напитись з її гарячих рожевих уст розкоші, щастя, кохання.
— Панни, а давайте грати наввипередки! — гукнув Зінько. В його була думка догнати Маринку і хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.
— Ми не граємо наввипередки з хлопцями! — обізвались панни.
— А я буду грати! Ану, Зіньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? — крикнула Христина.
Зінько став вряд з Христиною, і вони обоє покатали по траві. Христина покатала, неначе полетіла стріла, кинута з тугого та цупкого лука, і випередила Зінька.
— Зіньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечірньому прузі! — гукнула з-за кущів осавулиха.
— Потривайте, мамо! Ми ще трохи побігаємо по садку, — обізвався Зінько.
— Ти б, мабуть, і до світа бігав з дівчатами, але в мене од сидіння вже й спина заболіла.
Осавулиха наблизилась до купи панні в і пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матір і просила передати од неї поклін, як вона поїде до Києва і побачиться з своєю матір'ю.
— Прощайте, панни! Прощай, Маринко! — сказала осавулиха дуже ласкаво і поцілувалась з Маринкою. Маринка поцілувала осавулиху в руки.
— Запрягай сину, коні, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гістьми, — сказала осавулиха.
(Продовження на наступній сторінці)