— Я знаю, що твій батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч і православної віри. Не прийме твій батько мене за невістку.
— Або добути, або дома не бути, — обізвався до Маринки Зінько словами приказки. — Буду благати батька, щоб він поблагословив мені тебе сватати; без його благословення не буде нам в житті щастя-долі. Треба мені доконечне випрохати в його благословення.
Несподівано Маринчине лице неначе затінила чорна хмара, її журливі очі стали ще сумніші. Знов дві сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волі Зінько не насмілиться слати до неї старостів. Вона чула вже про старого Демка, чула, що він завзятий, запеклий чоловік.
— Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька і не знаю, що він мені скаже. На що тобі заздалегідь надаремно сльози лити? Може, наша справа обійдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй і себе, й мене. Ще не час сльози лити, — втішав Зінько Маринку.
За кущами та густими яблунями почувся гомін: наближались дівчата, гуляючи по садку. Зінько неначе пірнув в кущі і сховався в зелених гілках. Маринка побігла стежечкою, обійшла квітник і пристала до дівчат.
Гетьманша сиділа на лавці з гістьми і мовчала. Катерина говорила за неї і забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сіла й собі на лавці і завела розмову з своєю братовою, жінкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думці, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з півдня. Лютаїсі хотілось їсти. І полковниці були вже голодні після раннього снідання. Розмова не йшла. Всі сиділи мовчки, неначе потомились після важкої роботи: всі ждали обіду, неначе рідного батька. Одна говорюча Катерина говорила і за себе, і за гетьманшу, неначе й про обід забула.
"Ну, правда, що в гетьманші панські обіди! — думала голодна Лютаїха. — Не дай, Боже, як в гетьманші обід буде аж під полудень... А я, хапаючись в дорогу, з'їла тільки п'ять пирогів. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала і все поглядала на ганок та на двері, чи не вийде хто просити на обід.
З дверей на ганок вийшов гетьман, рівний станом, як стріла, в малиновому кунтуші. Слідком за ним вийшов пан Беньовський, білявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убранні, в зеленому оксамитовому кунтуші, в жовтих сап'янцях з срібними підковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщі й приятелі Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкішними кучерями на голові; за ним виступав вже пристаркуватий Тиміш Носач, далі йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертівся коло гетьмана і все сипав словами, неначе брав їх десь з мішка цілими пригорщами.
Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничі.
— А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обід? — гукнув з ганку гетьман.
— Мабуть, вже готовий! Прошу вас всіх до столу! — промовила гетьманша до полковниць.
"Слава тобі. Господи! аж на серці стало легше! — подумала Лютаїха. — Я звикла рано обідати, а тут на тобі в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне".
— А! пані осавулиха в нас в гостях! — крикнув гетьман і він не пішов, а побіг до Лютаїхи, вхопив її за плечі й поцілував в плече. — А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.
— Демко все нездужає, старіється. Важко йому їздити. Я приїхала з сином, — сказала Лютаїха.
— О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не приїхав до нас. Шкода! Так йому й скажіть. Він Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсім одцурався. Шкода, шкода! А от і ваш Зінько! Здоров був, молодий козаче! Спасибі, що хоч ти приїхав до нас, коли батько полінувався, — гукнув гетьман до Зінька ласкаво й привітно.
— Батько все нездужає: старий став, — обізвався Зінько, скинувши шапку і поклонившись гетьманові.
— Прошу ж, Зіньку, до столу! Проси й своїх товаришів. Гей, панни! йдіть обідати! годі вам цвірінькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в світлицю та посип їм сім'я або проса...
З садка виринули панни, неначе райські птиці вилетіли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зінько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зінька, спинивши його на ганку, і все розпитував про батька, неначе запобігав ласки в старого осавула.
В світлиці стояли столи довгими рядами, вже понакривані. Усі ввійшли в світлицю.
"Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?" — подумала Лютаїха і зирнула на гетьманшу.
— Моя дорога осавулихо! сідайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! — сказала гетьманша.
— Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! Є тут старші за мене.
Осавулиха все одмагалась сідати поруч з гетьманшею, просила її садовити на пошановних місцях полковниць.
— Сідайте, сідайте, пані осавулихо! Ви ж між нами найстаріша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, — обізвався гетьман, — а от в нашому чоловічому рядку за столом велика дірка без старого Демка. Шкода, що не приїхав! шкода! Сідайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усіх. Я люблю старого осавула, як любив його і гетьман Богдан. Так йому й скажіть, осавулихо!
Осавулиха ще трохи покомизилась і таки сіла між гетьманшею та Катериною. Вона запишалась і спустила очі додолу, неначе соромилась такої великої честі. За довгий ряд столів сіли старші. По один бік сів гетьман і посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посідали полковники та сотники. Проти їх сіли рядочком полковниці. За меншими столами сіли рядками молоді козаки та панни, одні проти других. Зінько сів проти Маринки та Христини. Молоді панни й козаки сиділи мовчки, неначе їх і в хаті не було. Полковниці говорили нишком, неначе когось боялись. Навіть полковники не насмілювались говорити голосно. Всім неначе було ніяково сидіти за столом, де сиділа молода гетьманша в парчевому золотистому кунтуші, в намисті з перлів і з брильянтовою діадемою на розкішних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всім заціпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина сміливо й голосно говорили неначе за всіх, неначе накупились говорити за всіх.
Несподівано двері одчинились. В світлицю увійшов гетьманів батько, Остап, старий, сивий, аж білий, трохи згорблений, в темному кунтуші, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий ціпок. Всі встали. Остап Виговський поклонився разом до всіх, сів в кінці стола поруч з гетьманшею та гетьманом і закашлявся. Гетьман попросив усіх сідати і спитав батька про здоров'я. Старий тільки рукою махнув і ледве одкашлявся. Недавно він перейшов з Києва на життя до сина в Суботів: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого діда на той світ.
Усі сіли і замовкли. Замовк навіть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити своєю веселою голосною розмовою старого Виговського. В світлиці знов стало так тихо, неначе усі повиходили з дому в садок. Тільки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гості ще не зразу заговорили, неначе боялись своїм голосом роздратувати старечий кашель та старечі стиски в грудях в гетьманового батька.
Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставлені од краю до краю. На столах лисніли ряди срібних тарілок, полумисків, срібних позолочених здорових кубків та пугарів, срібних пляшок та невеликих бутлів з горілкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучні, але чудернацькі форми. Кругом з усіх боків краї столів були застелені білими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальці. Столи аж лисніли од срібла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрі запопав в свої руки гетьман Виговський.
Гетьман налив чарку горілки, поздоровкався з усіма і випив. Срібна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не літала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарівниця заворожила її крила. Гетьманша тільки пригубила чарку і не випила й півчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотілось випити й по другій, й по третій. Сам гетьман, хоч не любив пити і ніколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його і неначе говорила очима: "І сам не пий другої чарки, і не смій частувати більше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесі, не посмів сам пити і других не посмів частувати.
Почали подавати страву. Гості трохи розохотились, повеселішали і почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тільки двоє: пан Беньовський, як королівський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманші. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом і більше мовчала. За другим столом, де сиділи молоді гості, панни та молоді козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сиділа дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архієреї. Та особа, перед котрою не насмілювались дуже голосно говорити і кричати усі гості, була молода гетьманша-шляхтянка. Після другої потрави невеличка чарка знов пішла кругом стола і вернулась до гетьманші. Гетьманша і в руки не взяла чарки і посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсім-таки не козацька чарка тільки дражнила навіть стару осавулиху Лютаїху.
(Продовження на наступній сторінці)