— Скучно тобі, Зінько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас і приємнішу для себе раду, — сказала Катерина.
Зінько взяв шапку і пішов в садок. Там гуляло кілька паннів-козачок, котрі поприходили з матерями в гості до гетьманші. Маринки і в садку не було видко. Молоді козачки приставали до його, зачіпали, але він гуляв з ними по садку і тільки світом нудив. Йому так хотілось спитати в їх, де ділася Маринка, та він не смів спитати.
Стара Ольга все ждала, що в світлицю ввійде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотілось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядіти, щоб довідатись хоч трохи, яка вона людина.
— Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дім, чи приставляли нові кімнати? — спитала в гетьманші Ольга Лютаїха.
— Ні, не пересипали, а тільки трохи поновили та приставили кілька кімнат, щоб були в запасі для гостей або для чужоземських посланців; та й гетьманів батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кімнати, — сказала гетьманша.
— Піду я подивлюся на нові покої! — сказала Ольга і встала з місця.
Ольгу цікавили не покої: їй забажалось знайти Маринку і побалакати з нею та ще й на самоті.
Ольга сміливо пішла вандрувати по великому палаці, заглядаючи в усякі кімнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгі сінці і одчинила одні двері: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печі з кількома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вгляділа Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальці з двох боків.
Маринка вгляділа осавулиху і почервоніла, як маківка:
Їй здавалось, що двері от-от одчиняться вдруге і ввійде в пекарню Зінько, бо догадувалась, що він прибув в гості з матір'ю. Христина зирнула на рум'яні Маринчині щоки і осміхнулась.
— Добридень тобі, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? —сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.
— Доброго здоров'я, тітко, — сказала Христина. — А йдіть до нас до помочі!
— Доброго здоров'я, тітко! — обізвалась і Маринка. — Але ж, Христино, тітка прибула до нас в гості задля того, щоб їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржі, — сказала Маринка.
"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тоді, як в домі повно гостей та ще й панянок", — подумала стара, і зраділа.
— Бувши, Маринко, на твоєму місці, я б зроду не пристала на те, щоб смикати оті коржі на плачинду в пекарні, а пішла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, — говорила, підступаючи з хитрощами, стара Ольга.
— Коли, тітко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду і віртути, — сказала Маринка.
"Чи ти ба! — подумала Ольга. — Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гості. — Добра дитина! Їй-богу добра!"
— От і спасибі тобі, Маринко, що й про мене пам'ятаєш, — промовила голосно Лютаїха.
— Я матері догоджу! біду постіль постелю! А ти, серце, ходи! мене вірно люби! — почала тихесенько співати, неначе через зуби, жартівлива Христина, але голосно промовила-тільки перші слова пісні і потім схаменулась і останні слова неначе проковтнула.
Маринка й Христина розтягли корж і розстелили його на здоровій сковороді, котра стояла на столі. Потім Маринка помазала увесь корж пірцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржі печені терті яблука. Маринка одірвала шматочок тіста, трохи розкачала його качалкою. І знов чотири маленькі біленькі ручки вхопили той коржик і почали проворно розтягувати його на всі боки. Корж все ширшав і став тонісінький, аж світився наскрізь. Дрібні пальчики бігали на коржі, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на іграшку.
Маринка зирнула набік на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сіни. Маринка побачила, що кухар вийшов, і промовила до осавулихи:
— Моя мама сказала мені, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякі потрави, такі, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує мені, та не все, як я дізналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мішу тісто на мнишики, або перетираю печені яблука та збиваю білки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякі печені, як він січе начинку до поросят або до курчат. А я ніби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примічаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все він мені розказує.
— Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одіб'єш в його хліб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманші за кухаря, — жартувала Христина.
— За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вміє готувати усякі потрави, вміє зварити такий борщ, вміє спекти такі паляниці, що, було, як прийдуть до нас в гості князі Любецькі та Соломирецькі, то хвалять та уплітають страву на всі заставки, — говорила Маринка.
— Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобі в пригоді, — сказала стара осавулиха. — І я й тепер дякую своїй матері, що мене добре навчила і пекти, й варити. Вчися, серце! На старість буде як нахідка, як приказують люди.
Маринка, думаючи про Зінька, ставала неспокійна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерівно, пробивали наскрізь. Під її пальцями корж почав світитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вікно, що виходило в садок, і вгляділа Зінька. Корж вийшов з-під її рук подірявлений, неначе кулями прострелений.
— Але мені вже остогидло смикати оці коржі! — сказала жвава Христина. — Давай ще будемо їх рвати, як рвуть драні галушки!
І Христина смикнула корж так, що він перервався пополовині. В Маринчиних руках теліпався тільки дірявий шматок коржа, неначе шматок дірявої хусточки.
— Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржі та вже й завершимо плачинду, — говорила сердито Маринка і розстелила на плачинді обидві тоненькі половинки коржа.
Молоді дівчата ще розтягли пальчиками два коржі, розмазали по них м'яті яблука і потрусили плачинду зверху січеними зернами з волоських горіхів, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола і всунув в піч. Маринка і Христина помили руки і заглянули в піч, щоб подивитись, чи добре загнітилась плачинда. Кухар розіклав в челюстях сухі тріски на гніт, щоб плачинда зверху загнітилась і була рум'яна.
Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молоді панни. Осторонь стояло кілька молодих козаків. Зінько сидів на лавці під старою грушею і розмовляв з товаришами. Несподівано він углядів Маринку й Христину. Вони вибігли в садок рум'яні, аж червоні. Полум'я в печі розпекло їм щоки.
Зінько схопився з місця, привітався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмілився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дівчата і неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зінько не насмілився і приступити до неї. Молоді дівчата гуляли й бавились окремо: молоді козаки стояли осторонь і не приставали до паннів, як і тепер поводиться у селян. Зінько тільки здалеку милувався рум'яним личком своєї милої.
Несподівано, двері в ганок одчинились і в дверях з'явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчі приятельки гетьманшині, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жінок полковників та сотників в парчевих та оксамитових кунтушах. Молоді козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попід грушами посідали старі. Молоді дівчата й козаки подалися в садок і розсипалися по доріжках. Маринка одбилась од гурту і пішла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущі збоку коло неї зашелестіли, і Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землі виріс Зінько, виступивши з-за густих кущів.
— Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись і побалакати. Чого це ти розчервонілась, неначе півонія?
— Та це я з Христиною робила в пекарні плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печі. Твоя мати заходила в пекарню і застукала там мене й Христину.
— Чи говорила ж з тобою мати? — спитав Зінько.
— Говорила, ще й дуже ласкаво.
— Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, — сказав Зінько.
— А батько? — спитала тихенько Маринка.
— Про батька не скажу... з батьком буде мені багато тяганини та клопоту. Батько — чоловік завзятий, — сказав Зінько і опустив віка на свої ясні очі. Маринка важко зітхнула і втупила очі в землю. — Але чи так, чи інак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: він хоч завзятий, але добрий.
— Він не любить гетьмана й гетьманші. Я про це чула од самої гетьманші. А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, — сказала Маринка, і по її щоках покотились дві сльози.
Зінькові стало жаль молодої дівчини. Він взяв її за руку.
— Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матір. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! — промовив Зінько.
(Продовження на наступній сторінці)