"Спаси мене, сине божий! Завівся нечистий у моїй келії. А все через того купця. Доки його не було, доти я жив собі тихо, в мирі, молився богу, не знав ніякої спокуси. А тепер... Ох, як неспокійно стало, важко на душі! Спокою мій, де ти дівся? Молитво моя, де ти поділась? Мабуть, янгол мій оступився од мене..."
Єремія вмився, вбрався, вийшов на алею. Свіже здорове повітря обвіяло його гаряче лице. Він став бадьористий, кремезний. Думки пішли спокійніше, помірніше. Увійшов він у церкву, став на своєму місці у формі і зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було. Вже й утреня йшла до кінця, а купець не прийшов. Єремія сливе усю утреню тільки й думав за купця; молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось і замерло для молитви.
"Шкода, що не прийшов... Жаль! — думав Єремія. — Може, вже більше й не прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би забагатів. Посипались би тисячі за тисячами. Само щастя лізло у руки. А тепер..."
Єремія незчувся, як скінчилася утреня.
Задзвонили в дзвін на службу божу. Копронідос знов не прийшов до церкви. Єремія поглядав на порожнє купцеве місце, скривився й трохи не заплакав. Того, що правилось у церкві, він не чув і слова.
"Сили небесні! Архангели й янголи! Що це діється в моєму серці? Але чом не прийшов до церкви купець?" — думав Єремія й трохи вже не плакав... за купцем... Єремія вертався до келії й усе оглядався, чи не йде за ним слідком купець. Але купця не було видно. На вечерні Єремія углядів у церкві Копронідоса й почутив у серці, що зрадів, і справді, після вечерні Копронідос зайшов у келію до Єремії. Під пахвою від держав щось чимале, загорнуте в хустку.
Посідали вони. Келійник подав чай і вийшов. Чернець почував, що в його серце швидко кидалось, і вагання найшло на душу.
— Що ж, отче Єреміє, як буде з грішми? Чи позичите, чи ні? Рішимо це діло зараз, коли ви вже наважилися позичить? — спитав Копронідос і втирив очі в ченця.
— Хто його зна! І сам не знаю, що робити, як вчинить, — якось повагом обізвався отець Єремія і схилив голову та все дивився на стіл, все думав, трохи не ймучи віри та вагаючись.
"Будуть гроші в моїй кишені... Вже в ченця інший тон... Треба лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в мої руки".
— А я от приніс, — почав Копронідос і розв'язав хустку, розгорнув шматок квітчастої вовняної матерії, а всередині в матерії лежали загорнуті дві пляшки доброї горілки.
— Що це? Чи не жертва да божий дім? — спитав Єремія.
— Ні, горілка не для божого дому, а так... на монастир для благочестивих і поважних ченців на гостинець, — сказав Копронідос і поставив на стіл пляшки з горілкою. — А це, як позичите мені гроші, то дарую вам дарунок на рясу, — сказав Копронідос і подав Єремії матерію. Єремія схопився як опечений, ухопив у руки матерію та й побіг швиденько до вікна.
— Добряща матерія! Десять рік поспіль рясу носитиму, то не подереться, — сказав Єремія ще й цмакнув язиком.
— П'ятнадцять год видержить! Цупка та міцна, мов дротяна! Не бгається, насилу гнеться! Істинно, наче шовк! Носіть та за мене бога моліть, — сказав Копронідос.
— А це ром? Та, певно, ще й дорогий! Цц... — цмакнув Єремія й підняв пляшку проти вікна.
— Це дорога горілочка. Патока й полинь! Усе вкупі! І солоднеча і гіркість! — сказав Копронідос. — А що? Давайте гроші! Я й векселі приніс; а як сподобите мене довір'я, то цей дар прийміть, і проценти за перший місяць ось нате, та ще й червінцями!
Копронідос витяг червінці й дзенькнув ними по столі. Червінці делікатно дзенькнули, неначе арфа заграла.
"Мов небесна музика дзвенить!" — подумав Єремія й почув, що його серце пом'якшало й подобрішало. Він кинувся до скрині, витяг тисячу карбованців, двічі перелічив гроші і, спершу перечитавши вексель, однією рукою подав гроші, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну мить замкнув її. Забравши гроші, спокусник, наче веселий дідько, виплигнув з келії, забувши навіть попрощатись і поцілувати отця Єремію в руку.
Він не йшов, а ніби на крилах летів по алеї, наче злодій, що вкрав та тікає з краденим добром, щоб швидше його сховать.
Після того Копронідос підступив до отця Ісакія. Три дні ходив він до ченця, запобігав у його ласки й віри, тупцяв коло його, дратував червінцями, приніс в дар матерії на рясу, три пляшки рому. Ісакій був твердий, як кремінь: не взяв ні матерії, ні рому, і грошей не дав. Він у мирі був шевцем і дуже зневірився в людях, бо добре знав їх.
"Ну, з цього кременю, мабуть, не викрешу огню. Дурнісінько втрачався на подарунки. Але... треба братись на хитрощі".
Копронідос довідався, що отець Ісакій в мирі був шевцем. У шевців є прилюбність до гарних чобіт: вони усі поважають чоботи більше од усього на світі. "Уплету я в свою мережу прегарні дорогі чоботи... Чи не впіймаю на гак отого коропа", — подумав Копронідос.
Він приніс ще раз Ісакієві матерії на рясу, дві пляшки рому й виросткові чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були добрящі, широкі, як корито, ще й повишивані та помережані зверху скраю на цілу долоню. Отець Ісакій, хоч і був дерзкий на вдачу, але вхопив чоботи, і як почув дух юхти та сириці, як побачив чудові повишивані взорці, то й не встояв; так і розімлів і таки дався в руки пройдисвітові. Він вийняв з скрині тисячу карбованців, узяв вексель і оддав гроші Копронідосові.
"Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час при-метикуватися до вдачі красуня отця Тарасія... Але це... москаль добрий, і треба іншої принади на гачок, безпремінно живої рибки на цю зубату щуку, а то ще проб'є мою мережу і випустить у дірки дрібнішу рибку... і... ще й... накоїть мені багато лиха", — думав Копронідос, вертаючись додому, неначе на крилах вітру. Він не йшов, а його ніби самі ноги несли.
"Пройшов я і Туреччину, і Грузію, і Грецію, і Балкани, і Дунай, а таких дурнів ще не бачив: таки так самі в руки й даються! Добрі, то ймуть мені віри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й велика! Буде на харч на старості літ... Але Тарасій..." — і Копронідос задумався, схиливши голову набік і погладжуючи густу чорну бороду.
Другого дня Копронідос зустрів у монастирі отця Тарасія.
— Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасію? Моя Мелетія все питає про вас: нудьгує за вами, — сказав Копронідос.
— Стара вже ваша Мелетія, — сказав Тарасій і не засміявся, а якось загерготав, як індик.
— Післязавтра ввечері приїде до мене з Одеси в гості моя далека родичка... гм... зовиця... От так краля! Приходьте лиш, побачите! — сказав Копронідос і хитро кліпнув одним оком.
Отець Тарасій знов загерготав по-індичій.
— Добре! Прийду! — сказав отець Тарасій і попрощався з Копронідосом.
Діждавшись часу запросин, отець Тарасій зайшов до Копронідоса. Переступивши через поріг кімнати, отець Тарасій кинув очима в куток і стовпом став. Він задер голову, так що послушницька чорна скуфійка з'їхала аж на тім'я. Він зняв швиденько скуфійку й з дива аж витріщив здорові очі.
В кутку коло стола сиділа молода дівчина, здорова, огрядна, з східним типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неї було лице біле, неначе обмазане крейдою; чорні товсті брови чорніли, як ужі; повні губи червоніли, неначе помальовані червоною фарбою. На дівчині червоніла, аж горіла, як жар, суконна куртка, обшита синіми та золотими шнурками. На важких косах червоніла феска з синьою китицею. На шиї висіли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок позолочених круглих бляшок, неначе червінців. З-під білої куцої сукні висовувались ніжки в червоних черевиках. Дівчина аж сяла на усей куток, неначе в світлицю влетіла жар-птиця. Убрання її було схоже на ті квітчасті азійські убори, в яких виходять на сцену актриси й танцюристки.
— От і... зовиця приїхала до мене в гості! — сказав Копронідос.
Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасія й не попросила благословення. Отця Тарасія так засліпила та райська птаха, що він на це й не звернув уваги.
— Правда, гарно вбираються в нас, у Греції? — сказав Копронідос.
— Гарно! Дивно! Благоліпно! — сказав отець Тарасій швидко й голосно, неначе гупав довбнею.
— А правда, наша фустанела краща, ніж ваша плахта? — сказав Копронідос.
— І фустанела гарна, і плахта непогана... Аби гарна дівчина або панія, — сказав отець Тарасій одрубчасто, неначе цілі галушки ковтав, і зареготався на усю кімнату.
— А наша феска! Ож придивіться, лишень, отче Тарасію! Правда, краща, ніж стрічки та квітки на ваших дівчатах? — спитав Копронідос.
— Усе гарно! Усе на славу божу! Усе ліпота: і феска, і стрічки, аби дівчина гарна, — обізвався Тарасій.
— Як же ваше святе ймення? — спитав отець Тарасій у дівчини.
— Гликерія! — перебив Копронідос похапцем.
— Еге, Гликерія... — промовила дівчина, неначе засоромившись, і кокетно нахилила голову й спустила очі.
Вона засміялась. З-під товстих губів блиснули білі широкі зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому і неначе промовляв: "Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченців!"
— Чи ви пак вмієте по-нашому говорить, чи тільки говорите по-своєму? — спитав Тарасій.
(Продовження на наступній сторінці)