— Гм... Чудо, та й годі! Ніякого векселя я ніколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселі не моєю рукою підписано... Це, певно, вам сатана накрутив вексель, підібрався під мою руку й дав його вам! — тоном безвинної дитини сказав грек.
— Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торік увечері, в десятій годині, в мене в келії... Пам'ятаєте, як ви мені принесли дарунок: матерії на рясу, дві пляшки рому, п'ять червінців...
— Свят, свят, свят! — сказав Копронідос і собі перехрестився. — Я вам ніколи не приносив ні матерії на рясу, ні рому, ні червінців. Відома річ, хто потаєнці носить чорноризцям червінці...
— З нами сили небесні: янголи, архангели, архістратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорніший од сатани, — говорив і хрестився Єремія і знов оступився далі на два ступені.
— Може, й сатана приносив вам ті подарунки... Може, й сатана гроші у вас позичав — для спокуси ченцеві, тільки не я, — сказав Копронідос.
Єремія зблід, як смерть, аж пополотнів, і дивився переляканими очима на Копронідоса. Він почутив, що в голові у його зашуміло, в вухах загуло, в очах потуманіло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронідос, схожий на ту мару з рогами, що він бачив не раз у сні колись і торік бачив уявки в своїй келії...
— Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог і розточаться вразі його! — молився й хрестився Єремія й дивився на Копронідоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронідос пробував на Афоні, пробував і в інших монастирях і добре знав душу і вдачу містиків-чорноризців...
"Ще ума тронеться або збожеволіє... Якийсь навіжений... Цей з тих, що бачать чортів. Треба повернути діло інакше", — подумав Копронідос. Він приступив до Єремії й узяв його за руку.
— Отче Єреміє! То я пожартував; сідайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.
— Жартував?! Жартував?! Може... може... — ледве промовив Єремія, задихаючись і ледве одсапуючи. Його губи стали білі, як крейда. В очах виявлявся переляк і важка болість душі. Копронідос вийняв портмоне й викинув два червінці на стіл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах і полили їх ніби цілющою водою.
— От і червінці! А бачите, я жартував!
Єремія зирнув на червінці, і його думки прояснились. Копронідос почав балакать то про се, то про те, поки Єремія зовсім опам'ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремія вп'явся очима в червінці, мов п'явками, і неначе витягав з їх поглядом живущу та цілющу силу. Губи стали рум'яніші, як у живої людини, в очах засві— тилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвіявся й зник. Він підвів очі й став дивиться на Копронідоса.
"Чоловік... Копронідос... не сатана. Це мені, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мій розум, навело полуду на очі. Спаси нас, сине божий, і помилуй нас. грішних!" — почав нишком молитись Єремія. Чотки тихо зашелестіли в його руках.
Копронідос думав, що Єремія помолиться, пошелестить трохи чотками та й піде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але він помилився. Помовчавши й помолившись, Єремія не забув за червінці.
— Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Гріх вам буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволі, то час вам і приступить до діла:
заплатіть проценти, та ще й червінцями, а мою тисячу верніть мені зараз. Я не хочу більше позичать грошей людям, що так гріховно жартують. В святому письмі сказано: що взяв, те оддай! — промовив отець Єремія в моральнім тоні для напутіння цього грішного грека.
— Отче Єреміє! Чи ваша болість в серці спинилась? Нащо вам, калугерам, ті гроші? Гроші призначені самим богом нам, купцям, людям комерції, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам подобає спасаться та й за нас, грішних, молитись, а не гроші збирать та держать їх під спудом, в скринях. Гроші повинні обертаться, як земля обертається кругом сонця, — говорив далі Копронідос.
Він знав, що Єремія — чоловік з м'яким серцем, плохенький, полохливий, ще й до того містик, прилюбний до грошей.
— Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хліб їсти і про одежу дбати, про завтрашній день піклуваться.
— Але ж ви одопрічнились од людей, дали обітницю в монастирі. В святому письмі сказано: шукайте передніше од усього царствія небесного; не піклуйтесь земним, не дбайте про завтрашній день... — перебив його Копронідос.
— Гм! Не дбайте, не піклуйтесь... А гроші все-таки мені вертайте! Ось вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.
— Це було колись та минуло... А вашого векселя й суд не прийме, бо ченцям не можна брати й давать векселів. На це є закон. Ви в монастирі не повинні мать нічого свого. А вашу тисячу з процентами я краще пожертвую на монастир, нехай піде за спасіння од гріха вашого, а вам я грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дармолежівка, а ченці не ченці, а якісь лежні та дармоїди, ледарі або грошолюби. Ченці повинні тільки животіть на світі. А я чоловік мирський, трудящий; от мені так треба грошей. Мені треба жити, а не тільки животіти, як вам, ченцям, для одного бога.
— Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? — крикнув Єремія, і його неначе щось підкинуло вгору на стільці. Блідота вкрила його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.
— Не оддам. І справи нігде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для монастирів і ченців стане вам на заваді. Буде вам велика притичина в цій справі через закон для монастирів, — сказав Копронідос.
Копронідос довгенько мовчав, і отець Єремія мовчав.
— Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оці святощі: оцей камінець із Віфліємського вертепу і оцю ладанку з свяченим ладаном.
І Копронідос подав Єремії коробочку з камінцем та з ладанкою, котра навіть ніколи й не лежала в церкві.
— Цій коробочці й ціни нема. Дарую це тільки одному вам як святому мужеві, — сказав Копронідос.
Отець Єремія взяв у руку ту коробочку й довго дивився на камінець та на ладанку. Дві сльози цієї сільської простоти покотились по сухих щоках і впали на те східне шарлатанство, — на ту коробочку з апокрифічними святощами.
— Отче Єреміє! Йдіть вже у монастир! Швидко браму зачинять, — обізвався Копронідос.
Отець Єремія сидів, немов мертвий, і не ворухнувся. Рушіння неначе замерло в тілі; ноги заклякли й одубли.
Копронідос підвів його під руку й одвів до монастирської брами: він знав, що Єремія сам не втрапив би до монастиря. Страшна та ніч була для отця Єремії. Келійник сидів коло його цілу ніч і думав, що він тронувся ума. Вранці його однесли до лазарету в монастирі.
Отець Ісакій так само дістав од Копронідоса за свою тисячу карбованців коробочку з камінцем та з ладанкою. Ісакій був міцніший духом. Горе для його не було таке тяжке, як для Єремії. Він легше видержав ваготу несподіваного горя.
— Хоч добрі чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив і не носив таких гарних чобіт! — утішав сам себе отець Ісакій, виставивши з-під ряси обидві ноги й милуючись взорцями.
Настав час платить проценти отцеві Тарасієві. Копронідос почував, що тепер його самого бере тривога.
"З цим жарти небезпечні. Це не калугер, а справдешній москаль на вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушників скубе за коси так, що трохи голови не одірве та не викруте з в'язів, то вже певно, що мені голову зовсім зірве... або скалічить на смерть, а може, і вб'є, як телепне по голові кулачищем або дасть помордаса та поляпаса", — думав Копронідос, сидячи в своїй кімнаті. Він зирнув очима по кімнаті, чи нема часом чого важкого та замашного й цупкого напохваті та на видноті. В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцімто взята з гефсіманського саду. Копронідос узяв камінь і пожбурив його на вулицю, на мостову, де він і був узятий. Коло порога в куточку стояла товста палиця з важким олив'яним держалном, котрою Копронідос колись по селах оборонявся од собак. Він виніс палицю в свою спочивальню й поклав під ліжко.
Але душа в Копронідоса все-таки бентежилась і тривожилась.
"Цей чернець стане мені на заваді... Ой, стане! Він і стільцем проломить мені голову. Страшно! А рука важка... кулаки, як довбні. Він п'є і зо мною, братається і з купцями, п'є і з міщанами, п'є з поліцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди поліцейських, своїх приятелів... Вхоплять... закинуть у тюрму. От отця Тарасія треба тікать... З ним непереливки... Та й роботи вже тут нема ніякої. Виловив в цьому монастирі усю вартнішу рибу; треба заздалегідь вибиратись під другий монастир. Зміню назвище на якогось там Діаболакі або Панбісакоса".
І Копронідос, не гаючись, зараз вибрався з квартири й перебрався в житло під другий монастир.
Отець Тарасій задлявся трохи, але згадав про свої гроші й сорок за проценти й пішов до Копронідоса. Увійшов він у його квартиру, вона стояла пусткою. Хазяйка, простенька, але багатенька міщанка, мила шибки, а наймичка мила підлогу.
— А де ж Копронідос? А де це дляється Копронідос, що його нема вдома? — спитав він у хазяйки.
— Який Копронідос пішов та й десь дляється? — обізвалась хазяйка.
— А той грек, купець, що тут живе? — гукнув отець Тарасій.
(Продовження на наступній сторінці)