І він обперся ліктем об локітник канапи й насилу підвів своє важке сите тіло. Ченці наче по команді підвелися з місців, перехрестились до образів, подякували хазяїнові та хазяйці, накинули на голови клобуки, забряжчали чотками й хапком вийшли на вулицю. Копронідос ухопив шапку й вибіг випроводжати їх. Він боявся, що ченці не потраплять до брами, часом зіб'ються з дороги й заблудять.
Прийшли до монастиря, до брами в дзвіниці. Треба було виходити на високі сходи.
— Що це таке? Виходили з монастиря — сходи були як сходи, а теперечки стоїть неначе якась гора! — мимрив Палладій. — Як я вийду на цю гору?
— Ой, спаси нас, господи, і помилуй! Не вийду й я: такі великі східці! — сказав Ісакій і без сорому сів на сходах.
— Ой господи, спаси нас, грішних! Не вилізу й я! — сказав Єремія і, ступивши на сходи, спіткнувся та й сів.
Отець Тарасій якось виліз сам на сходи. Копронідос повиводив попід руки на сходи ченців.
— Як же ми тепер посходимо наниз звідсіль? Ще порозкочуємось, як онуки, по сходах, — бідкався отець Палладій.
Не встиг він цього промовить, як Єремія вже спіткнувся на крутих сходах.
— Ого! Отець карлюка вже внизу! Хоч маленький, але спішненький, — обізвався Тарасій.
Копронідос мусив брати кожного ченця під плечі й позводив їх з сходів, а потім повів по алеї, як поводатар водить сліпих старців.
— Як часом заманеться вам, чесні отці, печених єгипетських м'ясів та "говяд" або чого питного, то я вам носитиму в келії; прикрию чим-небудь та й принесу в хустці, — сказав Копронідос.
— Мені печене порося на вечері! — сказав Палладій.
— А мені питного чого... знаєте... спирту, рому, — обізвався Ісакій.
— Добре, добре! Моя Мелетія спече і порося, і індика, і чого схочете, тільки давайте гроші, — сказав Копронідос.
— Добрий ви і богобоящий чоловік, і до монастиря ревнивий, — сказав отець Палладій.
394
— Спаси вас, господи, і помилуй за добре діло! — обізвався Ісакій.
— І не введи нас в іскушення! — молився отець Єремія і хотів перехреститись, але рука його не слухалась і не достала до чола.
— Ой господи! Спаси і помилуй нас, грішних! Дивні діла твої, господи! В голові грають музики, гудуть цимбали та неначе б'ють у бубни, — мимрив отець Ісакій.
Отець Тарасій, коливаючись на ногах, збився з дороги, звернув з алеї на траву. На траві покотом спали прочани, чоловіки й баби. Тарасій, одбившись од поводатара, потрапив на сонних бабів та молодиць.
— Дивні діла твої, господи! Чи я в монастирі, чи на полі брані ходжу по трупах убієнних? — метикував отець Тарасій і наступив на сонну бабу. Баба прокинулась і ойкнула з переляку. Тарасій опам'ятався й повернув цабе на алею. Копронідос порозводив чорноризців по опрічних келіях і вертався додому.
— Заплутались трошки коропи в моїй мережі: час приступати до діла. Заплатять ченці мені і за поросята, і за індики, і за ром, і за пунші... Заплатять щедро, — промовив нишком Копронідос, почуваючи пахощі чернечих тисячок.
Другого дня Копронідос послав на базар Мелетію, звелів їй купити порося та годованого індика, а сам побіг у магазин і купив два покрівці на аналої. Перед пізньою службою божою він прийшов до церкви заздалегідь і, викликавши через послушника отця Палладія, подав йому чудові парчеві покрівці з білим полем, з чудовими дрібненькими квітками. І ченці, і послушники позбігались, щоб подивитись на щедрий дар богобоящого купця.
А після вечерні, того ж таки дня, Копронідос знов з'явився на монастирській алеї. Він ніс у руках уже інший дарунок, зав'язаний у червону велику хустку: печене порося з начинкою для отця Палладія та печеного індика для отця Тарасія. Другого дня знов заманячила на монастирській алеї чорна Копронідосова борода. Він знов ніс у руках здоровий узел.
Через зав'язані кінці хустки виглядала синя шовкова матерія з золотими дрібними квіточками. Тією матерією були прикриті здорові сулії з горілкою та пляшки з ромом та з наливкою: то був дар Копронідоса для отця Ісакія та Єремії, прилюбних до горілки. Копронідос став потайним чернечим агентом для приставки пляшок з усяким добром для чорноризців...
— Та й благочесний же та щедрий на жертви оцей купець-грек! — розмовляли поміж себе послушники та бідніші ієромонахи. — Усім серцем прилип до нашого, а не до іншого монастиря: трохи не що божого дня носить жертви в монастир; наче наш монастир прилюбив його до себе, як прилюблюють чарами дівчата парубків.
Але... ченці не знали, звідкіль ішла та прилюбність.
IV
Минуло доволі часу. Копронідос став близьким чоловіком, навіть пристелем ченців. Він усе давав на монастир, як кажуть, для людського ока, дрібні жертви: то ладан, то смирну, то оливу; купив невеличку лампаду й почепив перед одним образом. Ченці запрошували Копронідоса до себе на чай та на закуску й побратались з ним. Копронідос запрошував ченців до себе й ставив для їх багатенькі опрічні трапези: і для "ядущих говяда, і для не ядущих".
Раз Копродоніс запросив до себе самого отця Палладія. За чаєм він почав з ним таку розмову:
— Знаєте що, отче Палладію! От чорноризці мають покладні гроші й держать їх дурнісінько під спудом, в скринях. Гроші дурно лежать, дармують і не дають ніякої користі, ні навіть процентів. Це діло не практичне: треба робити так, щоб гроші плодили гроші.
— Воно й справді так... — обізвався Палладій. — Але де ж нам, чорноризцям, вести мирські грошові справи? Ми в монастирі, а не в мирі...
— То давайте гроші на позичку купцям! Гроші вернуться додому, ще й принесуть у скриню проценти. Хто має корови, той має молоко й телята; а у вас ніби корови недійні, ялівки, без молока й без телят... — сказав Копронідос.
— Гм... це правду ви кажете... непогане діло... — муркнув отець Палладій і задумався.
— А скільки процентів дали б купці, приміром? — спитав отець Палладій.
— Дали б сорок або принаймні тридцять на сто, а може, й більше, — сказав Копронідос, — це, бачте, залежиться од умови та й од купця.
— Непогане діло. Треба б собі і мебіль шовком оббить... і перські килими нові купити... бо почуваю, що в повітрі висить вже архімандрича митра над моєю головою... Та й дочкам треба б послати трохи, бо вони сім'янисті обидві і в їх дітей купа. Та треба грошей на наливки... та на вина... на вітання значних гостей, не таких, як Ісакій швець чи кравець... — сказав отець Палладій, і спокуса заворушилась в його голові.
— Авжеж! Як підете вгору високо, то й гроші повинні йти вгору.
— А чи знайдуться ж такі купці, багаті, чесні й певні позичники? Чи можна їм йняти віри? Гроші — ласа річ, а мир любить гроші. Люди люблять позичать і не люблять оддавать, — сказав отець Палладій.
— Знайдуться певні й благонадійні позичники. От хоч би й я! І я ладен платить вам тридцять п'ять процентів на рік! Дам вам вексель, завірю його в нотаріуса. А коли хочете, запишу в заставу для забезпечності й свій магазин. Банк не дасть вам таких процентів, — сказав Копронідос, — спробуйте на рік, а не сподобається вам, я верну вам капітал з процентами. А гроші вам здадуться. Дасть бог, швидко будете архімандритом... а потім і архієреєм...
Отець Палладій довго думав та міркував, гладячи розкішну бороду. Перспектива архімандричної обстави: дорога мебіль, перські килими, шовкові та оксамитові ряси, золоті дорогі митри, обсипані дорогими діамантами, — все це дуже надило й манило його. Він любив блиск, розкіш і жадав багатої, естетичної церковно-аристократичної обстави.
"За три тисячі в один рік матиму процентів більше тисячі карбованців... Гм... Дадуть архімандричу митру, то справді здадуться... справлю дорогу митру з золотим полем, звелю обсипати дорогими діамантами; хрестик зверху на митрі треба б зробити з брильянтів. Справлю таку митру, якої нема й в архієреїв. Я люблю, як митра сяє... та ще як вдарить сонце в вікно, то блиск по митрі аж переливається, аж бігає смугами, а найбільше тоді, як архімандрити хрестяться та кланяються... Тим-то, мабуть, вони так часто й кланяються... Та й посох треба позолотить, а змія зверху варто б для шику обсипати брильянтами... Гм... на це треба багато грошей... В мене будуть у гостях професори й архімандрити... Та й сам швидко буду архієреєм... Знов треба буде багацько грошей, бо жалування мале — не покріпишся".
Блискуча мрія блискавкою мигнула в голові отця Палладія й розворушила його честолюбність і потяг до слави, до блиску. Отець Палладій раптом перестав гладити свою густу бороду й легенько вдарив долонею по столі. Повна рука з повними, наче налитими пальцями, ніби прилипла до стола.
— Добре! Згода! — сказав він твердим голосом. — За п'ятдесят процентів на рік! — Скільки? — спитав Копронідос, і його чорні очі засвітились, заблискали, неначе в кота, що налагодився кинутись на мишу і знає, що миша вже не втече од його лапок та пазурів.
— Три тисячі! — сказав отець Палладій і подав руку Копронідосові.
Копронідос ляснув його по долоні і велів Мелетії принести пляшку вина. Запили могорич. Написали вексель. Ввечері в своїй келії отець Палладій вийняв з-під спуду гроші й оддав їх Копронідосові. Копронідос неначе на крилах вилетів з келії. Здоровий осятер заплутався в його афонську мережу.
(Продовження на наступній сторінці)