"Ех! — подумав я.— От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку".
Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад.
Я полетів за ними.
Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
— Ну, де тут ваше "дерево смерті"? — спитав колишній клоун.
— У яру,— сказав Чак.
— Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з'явлюсь. Не бійтеся.
— Я не боюсь,— почервонів Чак і пішов уперед.
Я, пам'ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр.
З хащів чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Як сказав мені потім Чак, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Житомирське шосе, де він міститься й тепер.
Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр ще таємничішим і страшнішим,
Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним, з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак!
Гімназист побачив Чака,
— Ну?!
Чак стенув плечима.
— Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! — Слимаков засичав від злості.
І тут... Стороженко так несподівано з'явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам'яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, "мрець" заговорив. Незрозуміле, звідки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися.
— Як ти посмів ворушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті й печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимакові Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік із собою... Геть звідси! І забудь сюди дорогу!
Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.
Кущі враз зімкнулися, і колишній клоун зник так само раптово, як і з'явився.
— А-а-а!..— здавлено закричав Слимаков і, спотикаючись, кинувся навтіки.
Коли все стихло, кущі знову розсунулися і вийшов усміхнений Стороженко.
— Ну як?
— Ой! Я й сам так злякався, що...— Чак перевів подих.— А як... як ви це робите? Як ви говорили?
— Дуже просто. Це так зване "чревовіщання". Колись виступав з таким номером... Слимаков вас більше не чіпатиме, будьте певні. Ну, гаразд, ходімте.
— Спасибі. Спасибі вам,— вдячно закивав Чак.
— Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людині, яка, мені здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
— Авжеж. Авжеж.
— Взагалі, поважаю юних і дружу з ними.— Колишній клоун якось особливо, сонячно усміхнувся (від очей запромінилися зморшки).— Молодші школярі, яких чомусь називають дітьми,— найщиріші друзі цирку. Вони ніколи не освистують артистів.— Усміх враз погас на його обличчі, наче на сонце найшла хмара, але він одігнав її.— А ще поважаю тих, хто вміє щось робити, майстрів поважаю. Ці теж ніколи не освистують артистів, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
— Хочу. Я теж дуже поважаю майстрів,— Чак чомусь затнувся і повторив: — Дуже.
— Ходімте. Це недалеко. На Дмитрівській.
Вони вийшли з Ботанічного саду, перейшли Безаківську і повернули бульваром униз до базару.
Я летів над ними між двома рядами тополь, і очам моїм одкривалася манлива святошинська далечінь, куди вело рівне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсінькі іграшкові трамвайчики.
Вони вийшли на Дмитрівську вулицю, забудовану внизу одно— й двоповерховими будинками (тільки далі вгорі, де ковбасна фабрика, здіймалося кілька високих кам'яниць).
Біля відчинених навстіж дверей, що прямо з хідників вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кімнат, сиділи на стільчиках
і ослонах сиві бабусі та примружені, в чорних круглих шапочках дідусі, перемовляючись одне з одним через вулицю.
Біля порогів джмелями гули мідні лискучі примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях і шкварчало на чорних, закіптюжених сковорідках.
Біля шостого номера Стороженко спинився.
— Трохи зачекайте, я гляну, чи є і чи можна. Я миттю.— І закульгав у двір.
Чак лишився біля порожньої вітрини замкненої на великий висячий замок крамниці.
Зсередини вітрини до скла була приліплена рекламна об'ява:
"ЧАЙНО-КОЛОНІАЛЬНИЙ МАГАЗИН
В. М. Бублик-Погорільський
(фірма існує з 1888 року).
Сповіщаю шановних панів покупців, що в магазині завжди свіжі товари, як-то: чай різних фірм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелі, варення, мармелад, печиво, цукор-рафінад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пісок.
Усі товари беруться мною з перших рук у найкращих фірм.
Хто купує чай, тому робиться знижка і видається премія.
Важливо любителям — кофе мелеться електрикою.
З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорільський".
У вітрині, крім брудного кота, що грівся на сонечку, та купки сміття, не було нічогісінько. Полиці магазину теж були порожні.
"Бач,— подумав я.— Не допомогла ні премія, ні перші руки, ні електрика. Видно, знову погорів Бублик. От що таке приватна власність".
З двору визирнув Стороженко.
— Ходімо.
Чак, а за ним і я пішли у двір, захаращений ящиками, бочками та різним мотлохом.
Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
— От по цих камінчиках ступайте, по камінчиках,— підказував Стороженко.
Але хоч як старався Чак, він усе-таки тричі ступив у калюжу.
"А добре бути нематеріальним",— подумав я, легко пролітаючи над калюжею.
Потім Чак і я спустилися за колишнім клоуном по крутих східцях у підвал, де шумів примус і чувся залізний передзвін.
— А-а, заходьте, заходьте, пане гімназист, прошу, як ваша ласка, ввічливо пролунало з темного кутка.
І назустріч Чакові підвівся згорблений головань у дротяних окулярах.
З-під закіптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярів примружені лупаті очі.
— Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзі П'єра наші друзі. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гімназиста. Бачите, які чорні.
— Не чорні, Йосипе, не чорні! Золоті! — з піднесенням сказав Стороженко.
— Ай, що ви, П'єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хліба й цибулі з олійкою. Щоб ви знали, пане гімназист, робота золота не дає. Золото дає тільки комерція. А тих, хто щось робить руками, наші комерсанти зневажливо називають балмалухе. І для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете — золото! Де ви бачили золото? Покажіть!
— Не те золото, що блищить,— сказав Стороженко.
— О! — підняв угору палець Йосип.— Мудро сказано! Золоті слова! Подивіться, пане гімназист, на цього добродія! — він широким жестом показав Чакові на Стороженка.— Ви його бачите, і ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на арені. На арені це був бог!
— Оце вже зайве. Цього не треба,— заперечливо підняв руку Стороженко.
— Я ніколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П'єр. Який він був на арені! "Три години безперервного реготу", — писалося на афіші. І правильно писалося. Публіка просто верещала й плакала від захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумієте, пане гімназист, сім років тому (ви були ще зовсім дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирілл. Він стрибав з-під самісінького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смерті. Дам виносили із залу на руках. Навіть деякі чоловіки непритомніли. І от одного разу Саша стрибнув невдало і розбився. Не до смерті, але... Це було в неділю, на ранковій виставі, в залі було повно дітей. І коли Сашу винесли, наш П'єр, щоб заспокоїти публіку, вирішив показати, що все це жарт, нічого страшного не сталося. Сам виліз під купол і, пародіюючи Сашу Цирілла, повторив його стрибок. І... зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, ніби кульгає навмисне, зробив коло по арені і лише за форгангом упав і втратив свідомість. Отакий-то він, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном він більше не зміг. Але...— Йосип приклав руку до рота і, таємниче стишивши голос, підморгнув Чаку.— Скажу вам по секрету, він незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
У цей час двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і звідти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
— Ну, показуйте вже ваші фокуси, ну! — прошамкотіла вона беззубо, відштовхуючи Йосипа і сідаючи на його стілець.
(Продовження на наступній сторінці)