— Тоді звичайно! Я згоден. Що може бути цікавішого, ніж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
— Ні. Зараз уже пізно. Тобі треба додому. Ти без обіду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Після школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
— Авжеж. Годині... годині о третій.
— Ну, о третій, може, ти не встигнеш. Давай о четвертій. Я тебе чекатиму біля цирку. Домовились?
— Домовились.
— Бувай здоровий, Стьопо!
— До побачення, Чак!
Ми попрощалися на Бессарабці. Він пішов назад. А я побіг на п'ятнадцятий тролейбус.
Я був збуджений, наче в моєму житті відбулося щось дуже значне й важливе.
Тієї ночі снилося мені рідне село. Левада, на ній кінь, білий-білий як сніг. А на коні дід Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмі. Кудись мене кличе і таємничо підморгує. І мені радісно, і я біжу йому назустріч легко-легко, ледь торкаючись землі.
З отим радісним настроєм я й прокинувся. Відразу згадав Чака і нашу сьогоднішню зустріч.
У школі ніхто мене сьогодні чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. І п'ятірку я одержав з літератури. І двадцять копійок на вулиці знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навіть трошечки збентежився — чи не готує мені доля якоїсь капості. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобі зненацька підніжку — раз! — і ти прямісінько носом у калюжу.
Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворів, може... Такий же старенький! І я його більше не побачу. І ніколи не дізнаюся про оту велику загадку, якої він не міг розгадати впродовж усього свого життя. І вже здавалося мені, що тепер мов власне життя без тієї загадки втратить увесь сенс.
Серце моє калатало в грудях, як шкільний дзвоник, коли я наближався до цирку.
Прийде чи не прийде?
Прийде чи не прийде?..
Я здаля побачив його.
Він сидів на лавочці у скверику біля цирку.
— Здрастуйте! — підбіг я до нього.
— А, здоров-здоров, Степане! — привітно усміхнувся мені Чак.— Спасибі, що прийшов. Сідай.
Я сів поряд з ним. Він по-особливому усміхався — наче одразу усіма своїми зморшками.
— Уроки поробив?
— Поробив.
— Значить, не поспішаєш?
— Ні.
— Ну, гаразд.— Чак знову якось загадково усміхнувся.— Тоді почнемо... Спочатку я мушу розказати тобі трохи про себе. Народивсь я і все своє життя прожив у Києві. На оцій от вулиці.— Він показав рукою.— Кінотеатр "Перемога" бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потім Столипінська. Після того як у 1911 році у Київському оперному театрі вбили прем'єр-міністра Росії, кривавого Столипіна. Його везли ще живого по нашій вулиці у лікарню Маковського, яка була там угорі. Всю вулицю соломою вистелили.
Столипін прибув до Києва разом з царем і з його "августійшою", як тоді говорили, родиною на відкриття пам'ятника Олександру ІІ. Та не про це мова... Батько мій працював дрібним чиновником в Управлінні Південно-Західної залізниці. Я вчився в гімназії. Це я тобі розказую про той час, коли я вперше дізнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все із зустрічі отут, на цьому самому місці, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долі саме тут побудували потім цирк. Тоді, сімдесят років тому, тут був базар. Офіційно вів називався Галицький, але всі називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрівській, Златоустівській, Бульварно-Кудрявській у підвалах і халупах жила єврейська біднота, якій не дозволялося жити в центрі міста. Це була так звана "черта оседлости". Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирській). Базар був грандіозний. Посередині — церква святого Іоанна Златоуста, так звана Залізна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навісами, без навісів, а головне — розкладки просто на землі, під ногами, на якійсь ряднині, газеті чи й просто так... Чого там тільки не було! Від новенького сяючого міддю гасового примуса, якими тоді широко користувалися, до поламаного гребінця. Але мене найбільше цікавили книжкові розкладки, де продавалися випуски серій "сищицької", як тоді казали, літератури: "Пещера Лейхтвейса", пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вільсона, російського сищика Івана Путиліна та багато інших. Всі гімназисти захоплювалися тоді "сищицькою" літературою. Всім хотілося подвигів, небезпек, погонь і взагалі захоплюючих пригод. Учивсь я тоді в третьому класі Сьомої київської гімназії, на Тимофіївській вулиці (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розі Бібіковського бульвару (так тоді називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гімназії був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прізвище. Дуже пихатий і неприємний. Але ще неприємнішою була його дружина, "попечительша". З бридливим виразом обличчя вона обходила стрій гімназистів в актовому залі і, де побачила у кого якусь плямку на рукаві, абощо, тикала пальцем і цідила крізь зуби: "Що це? Фе!" І учня лишали без обіду. Ми прозвали її Фея (від слова "фе"). А попечителя прозвали Фей (теж від слова "фе").
У вересні дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей і Фея мали приїхати в гімназію. Директор і вчителі, чекаючи гостей, стояли у віцмундирах унизу біля під'їзду. Гімназисти, хоч було попереджено до вікон не підходити, визирали з розчинених вікон. І от під'їхав розкішний екіпаж на дутих шинах. У білому, розшитому золотом генеральському кітелі сидів Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках білу з мереживом парасольку.
Тільки-но зупинився екіпаж, тільки-но рушили директор і вчителі до нього, як несподівано з вікна нашого класу вилетіла чорнильниця і... влучила в генеральський еполет. Всі завмерли. Весь кітель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, біле плаття Феї і її мереживна парасолька були оббризкані чорнилом.
Кілька секунд тривала німа сцена, потім Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, і екіпаж, завернувши за ріг, помчав униз по Бібіковському бульвару.
Директор і вчителі кинулися сходами нагору, у наш клас.
— Хто кинув чорнильницю? — білими губами тихо спитав директор.
Ми мовчали.
— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.
— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,— сказав директор, повернувся і зачинив за собою двері. Минула година. Директор зайшов і суворо спитав:
— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.
— Ви мене знаєте! Я не кидаю слів на вітер. Ви не підете додому, поки не скажете.— Директор повернувся і вийшов.
Минуло ще дві години.
До нас заходили вчителі і вмовляли признатися. Ми відповідали, що нічого не знаємо.
Минуло ще дві години. Знову зайшов директор.
— Хто кинув чорнильницю?
Клас мовчав.
Директор повернувся і вийшов.
Наближався вечір.
Ми вже сиділи в класі вісім годин. Дозволялося вийти тільки на дві-три хвилини за крайньою потребою. У супроводі класного наглядача.
Сутеніло.
О десятій годині вечора знову зайшов директор, стомлений, з
запаленими очима. Обвів нас пильним поглядом і востаннє тихо
спитав:
— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.
— Ідіть додому...— якось полегшено зітхнув директор і гордо звів голову.— Я... я пишаюсь вами! — І він швидко вийшов з класу.
Він виявився благородною людиною, наш директор. Справжнім російським інтелігентом. Він не покарав нікого. Ми одержали наочний урок честі й благородства. Не знаю вже, як він там порозумівся з попечительською радою, але Фей і Фея більше в нас не з'являлися. Здається, генерал потім взагалі відмовився від попечительства.
У нас був дружний, хороший клас. За винятком однієї поганої вівці Ореста Слимакова. Це добре, що він застудився і не прийшов того дня в гімназію. Він би неодмінно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмінно. Слимакові завжди на всіх ябедничав класним наглядачам. І "темну" йому влаштовували, і оголошували бойкот — ніщо не діяло. Батько Слимакова працював у міському поліцейському управлінні, це в них було сімейне. Коли Слимакові на третій день після випадку з чорнильницею прийшов у гімназію і про все довідався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося від улесливої запобігливої гримаси.
— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажіть!.. Ну, хто це?... Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився він, перебігаючи від одного до другого. І волосся, завжди прилизане, рівненько розділене на проділ, куйовдилось і падало на очі, що шмигляли, як мишенята.
Але ми були невблаганні. Ми добре знали йому ціну.
Тоді, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої підлості.
Я в класі був найменший і найбідніший. А раз найбідніший, значить, найбільш беззахисний.
Зустрівши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився і сказав:
— От скажу, що це ти кинув чорнильницю... І тебе виженуть з гімназії з вовчим білетом. От скажу!
Я похолов. Сім'я наша жила сутужно. Щоб підробити, батько брав роботу додому. Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, "стану людиною".
(Продовження на наступній сторінці)