І от за готелем "Континенталь", там, де тепер кінотеатр "Україна", побачив я нарешті цирк, або "Гіппо-палас", як назвав його відомий київський дресирувальник коней ІІ. С. Крутиков, який побудував його (гіппос по-грецькому кінь).
Півколом здиблювався угорі фасад з шістьма величезними вікнами і кількома дверима.
Ще йдучи Хрещатиком, коли минали вулицю Фундуклеївську, Стороженко зітхнув і, вказавши на будинок по Фундуклеївській метрів за сто від рогу, промовив:
— Отут я починав своє циркове життя. Акробатом. У цирку Соббота. Тепер тут театр Бергоньє.
Я з цікавістю глянув на непоказний будинок і згадав, що нині на цьому місці — Київський театр російської драми імені Лесі Українки.
— Скільки я пережив тут щасливих хвилин,— вів далі Стороженко.— Перші успіхи, перші оплески, перше визнання публіки... І перші циркові пригоди. Пам'ятаю, у фокусника Маргаретті зіпсувався реквізит,— у шафі, де мала зникати асистентка, задня стінка одвалилася, і всі побачили, як там сидить, зігнувшися, бідна дівчина... А втім, у "Гіппо-паласі" теж нещодавно, тижнів три тому, сталася пригода під час гастролей Володимира Дурова, коли він показував велику циркову виставу "Війна гусей, качок, півнів і мавп зі свиньми", у якій брали участь понад чотириста тварин. Там був штурм і бомбардування фортеці, вибух поїзда та інше. Так от, під час репетиції о п'ятій годині дня мавпи вибігли з арени в коридор, сходами спустилися на перший поверх, де було кондитерське відділення Ферахзаде. Прикажчик, перелякавшись, утік, а мавпи почали таке виробляти у кондитерській, що й переказати не можна; геть порозкидали тістечка, печиво, а тоді заходилися бити й трощити пляшки з лимонадом. Дуров ледве-ледве їх угамував.
Все це Стороженко весело розповідав Чакові по дорозі, а тепер, підійшовши до "Гіппо-паласу", враз чогось спохмурнів, знітився, нерішуче затупцяв на місці.
Мені здалося, що він чогось не наважувався зайти в цирк, чогось вагався.
— О! — раптом сказав він, наче йому несподівано спала на думку геніальна ідея.— Ви знаєте, друже мій дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?
— Правда,— охоче погодився Чак. Він розумів хвилювання колишнього клоуна і співчував йому.
— Це зовсім близько. На Лютеранській, унизу. Пройдемо трохи Мерингівеькою і все,— Стороженко наче вибачився перед Чаком.
Вони звернули на вулицю проти цирку.
Я її одразу впізнав. Це ж вулиця імені Заньковецької! Майже всі будинки ті ж самі, що були й тоді. Хіба що крім одного, у глибині, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто імені Івана Франка).
Саме на цей будинок і вказав Стороженко Чакові, коли вони минали його.
— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрі "Аполло". У трупі Марморіні. "Живі скульптури". Зевсом був, Громовержцем,— гірко усміхнувся він. — А потім хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бідну дівчинку з кордебалету, яку він переслідував. "І полетів божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес..."
Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) і, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це відомий тепер у Києві будинок. На ньому прикріплена меморіальна дошка, бо тут жив у 1914 році великий пролетарський письменник Максим Горький.
А тоді у розцяцькованій вітрині першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит:
"Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова.
Кращі в Росії фейєрверки.
Перше в Росії виробництво витончених паперових виробів для котильйону.
Ордени, тури, шапочки, віяла, паперові квіти, конфетті, серпантин, гірлянди для прикрашання залів і т. д. і т. п.
Моделі всіх новинок, що з'являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво ніколи не відстає від закордонних фабрик.
Ціни поза всякою конкуренцією, оскільки все робиться на місці".
Поки я читав цю рекламу, Стороженко і Чак уже відчинили двері і зайшли в лабораторію. Я ледве встиг ускочити, щоб двері не зачинилися зовсім.
Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зі стелі звисали барвисті різноколірні паперові гірлянди, всі стіни були завішані найрізноманітнішими паперовими квітами й дуже схожими на живі, і якимись казковими, яких, мабуть, і в природі нема.
За величезним столом, на якому височіли купи кольорового паперу, спіралі дроту і безліч якогось причандалля, сидів дуже гарний сивий чоловік з несподівано чорними бровами і чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у білій накрохмаленій сорочці, з краваткою-метеликом. Він був зовсім не схожий на майстра.
Побачивши Стороженка, Смирнов підхопився, радісно усміхаючись.
— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Він схопив зі столу величезну картонну "цукерку", за щось смикнув, і "цукерка" оглушливо вибухнула, викидаючи в повітря хмару конфетті, яке барвистим снігом посипалося на голови Стороженка і Чака.
Потім Смирнов швидко підійшов до Стороженка і поривчасто обняв його:
— Здрастуй, дорогий П'єр!
— Здрастуй, Федоре Івановичу, здрастуй!
— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з'являвся?.. Ну, як справи? Як...— Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка і враз спохмурнів. — Ех! Ну що ж ти... Ну хіба ж так можна? Ну...
— Все в порядку, Федоре,— густо почервонів невдаха-клоун.— Не хвилюйся. Все гаразд...
— О, проклятий світ, що примушує бідувати таких людей! О, мерзенне суспільство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов і враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумів, що вони не самі.
— Не хвилюйся, Федоре, це свій...— заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його від поліцейського синочка Слимакова.
— А-а! — приязно усміхнувся до Чака Смирнов і простяг йому руку. Радий познайомитися.
Чак ніяково усміхнувся, потискаючи руку цій незвичайній людині.
— Я до тебе, Федоре Івановичу, в одній невеличкій справі...— явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, він був гордий і не любив нічого просити навіть у друзів). Соромлячись Чака, він обняв Смирнова за плечі й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.
— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов і заметушився по лабораторії, вишукуючи якісь картонні коробочки, трубочки, пакунки.
— Оце візьми! Оце...Оце...— приказував він, раз у раз соваючи Стороженкові якусь річ.— 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненні в оцьому місці...
— Спасибі... Спасибі... Спасибі...— кивав головою Стороженко.— Я, Федоре, віддячу тобі колись, повір мені...
— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радість, яку ти дарував мені своїм талантом. Що може бути радіснішого за справжній веселий щирий сміх! Найлюдськіша радість з усіх радостей людських. "Людині підкоривши все і всіх, бог тільки їй одній дозволив сміх",— сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже...
Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чакові:
— Чудова людина! З робітників. На "Арсеналі" працював. А в 1905-му в Шулявській республіці брав участь. Жив він на Шулявці, на Маріїнський. Після того на "Арсенал" уже вороття не було. Захопився піротехнікою і от... Майстер виключний. Ювелір. Віртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд...
Я уважно придивився до Стороженка і чи не вперше побачив, що він досить-таки літній уже, років за сорок, мабуть.
Підійшовши до цирку, він знову нерішуче затупцяв на місці, чи то роздумуючи, чи не наважуючись іти далі. Нарешті зітхнув і сказав Чакові:
— Знаєте... знаєте... я вас от що попрошу. Ви, друже, візьміть оцю коробку, підійдіть до швейцара і скажіть, що ви... що це капелюшок... для мадемуазель Терези... Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезі. Тільки у власні руки, неодмінно у власні руки... тільки... Розумієте?
— А ви? — здивовано звів на нього очі Чак.
— А я... А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсі. Розумієте... — він зітхнув і одвернувся,— мене наказано ні з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас... Ще без нічого — так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракціонами. Розумієте?
— Я розумію, розумію,— ніяковіючи від співчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотів Чак, узяв круглу коробку і пішов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.
Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисі, бакенбардами незворушним ідолом став на порозі, коли Чак відчинив двері.
— Що?
— Мені... от... капелюшок для мадемуазель Терези... мати просила... затинаючись, промовив Чак.
— Давай передам,— басовито долинуло згори.
— Ні-ні.. велено у власні руки... у власні руки тільки!
— Гм!..— невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тільки недовго там.
Чак шмигнув у двері. Я — за ним.
Проминувши напівтемне фойє першого поверху, ми піднялися такими ж напівтемними сходами на другий.
Тут було світліше.
(Продовження на наступній сторінці)