— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник — значіть, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-ста-лєт! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а… Пістолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі "Більшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда… "На старт!" — потім: "Увага!" — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-ишо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, — сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого… тільки… — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив ("Ще сусіди позбігаються!").
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.
Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.
А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.
Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:
— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:
— Да разве вам интересно? Там же всё детское! Если бы я был взрослым…
Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:
— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!
Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.
Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?
Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…
Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися —відчини ються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п'ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Він сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В одній справі… поговорити…
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
(Продовження на наступній сторінці)