То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! — і будь здоров. І у "Вечірньому Києві" на другий день заголовок: "Юні герої з Васюківки".
— З "Вечірнього Києва" якраз цікавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.
— Все розпитували про роль царя, — вів далі кругловидий — Ні, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.
— Правильно, — підтримав "гачкуватий". — Ніколи не можна розказувати зарані. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов'язання, а потім… пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями… Будинок я пам'ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть "ні пуху ні пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися. — І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.
— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
— Де?
— Де? — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалі… ну, одним словом, утопленика.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого утопленика не було видно.
Тоді ми кинулись навкарачки і — між ногами, між ногами — як собачата… Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разі Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
— Давайте тепер я, — змінив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він відчував себе дуже ніяково, що не він врятував утопленика, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний…
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було "виколото" серце, пробите стрілою, і під ним текст: "С юных лет счастья нет"…
Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпі гомоніли:
— Такий молодий'
— От горе!
— А як же це сталося?
— Кажуть, заплив за буйок і там його чи то корчі схопили, чи що!
— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!
І раптом утопленик розплющив очі… У натовпі збуджено загули.
Утопленик підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому, втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:
— Та він же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
— Авжеж! Тхне, як з бочки!
— Ах ти ж чорт!
— Ну й сучий син!
— І полізло, п'яне, у воду, щоб йому!..
— В таку спеку пити — то смерть!
— Ото тобі й корчі.
— Такий молодий! — чулося звідусіль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утопленикові", дивився-дивився на нього, а тоді звів руку та — ляп, ляп! — його по лиці долонею, аж задзвеніло.
— Правильно!
— Так його!
— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
— Думали, що він нещасна жертва, а він!..
— Ще йому, ще!
— І ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через "утопленика" і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручії "утопленика" під пахви і ведучи до човна.
— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!
— Хоч би прізвище дізнався.
— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! — гукали люди вслід "утопленику". Але той тільки дур нувато витріщався — видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплий. Люди почали розходитися.
— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше… І там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здаеться не тут… Далі… Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед!.. Ні, я тобі кажу, назад… А може, справді вперед? Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побігаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у річку.
А я берегом бігаю. Далеко одбігагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю…
Через півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема…
— Може, він… втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанів же нема… А поплив він без штанів, — переконує мене Ява. — Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.
— Що ж робить?
— А хіба я знаю?
Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловік дав мені годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити "
А я… друг називається! Забрав годинника і — фьюіть! — шукай вітра в полі…
— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Ніколи в житті я не був собі такий противний, як зараз. Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку у сусідки баби Насті, у Книшихи. Так там же тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Так то ж у рідної тітки і то ж пиріжок! А це в чужої людини і не пиріжок, а годинник — дорогу річ.
А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!
Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:
"Товариші міліціонери! Беріть мене за "шкірки" і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!"
Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, товариша Валігуру, міліціонера, що в нашому селі живе, наш сільський п'яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде, в чім був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!
(Продовження на наступній сторінці)