Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились.
А що вийшло?
Вийшло, що він мені сказав "іди геть", як найлютішому ворогові.
І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар'яльській ущелині, реве й нуртує річка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тієї грудки їй у спідницю, як вона "дурня" мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лічу, що дев'ять разів пройшов.. А він тепер чортбатьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть.
А день який!
То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.
А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дід Салимон завжди каже: "От погода! Ті, що вмерли, каються".
А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.
Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: "Хоч би швидше скінчився тон похорон та піти б малювати її портрет".
А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно и нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.
Невже це справді привиди витають тільки на кладовищі?
Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: "щоб вас черва сточила", і враз "синку" — голос медом точиться.
— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого...
Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.
Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... І хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по біблії йде. От ти не читав же, синку, біблії? Не читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, не те що біблію.
— От бачиш, а кричиш— "Передайте привіт Варварі-великомучениці!" Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла.. Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний грунт, на якому я стояв усе своє свідоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те, що я одразу повірив у бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.
Я відчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене, і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий.
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо... А скажіть-но мені, бабо, будь ласка...
— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці.
— А скажіть.. а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-є!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, біжи, біжи, — хитнула баба головою. — І приходь до мене Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу...
— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Я так од привида не тікав, як од баби Мокрини. Дід Варава зустрів мене непривітно:
— Де бігаєш, не снідавши, вітрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
— Та, діду!.. Та слово честі!.. — І я, захлинаючись розказав дідові все, як було.
Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:
— Нащот фізики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидів — юринда... Не вірю. Бо сам колись у дитинстві... з хлопцями...
— Ну-у?! І ви?! І що?!
— Та що ж... Нічого. І не один раз — тричі ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть щось там у пльонці засвітилося... Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю...
— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене — засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дід. — Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило і вже, бач... Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювались на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.
— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я. — І сам не хочу, але ж.
РОЗДІЛ IX
Отець Гога
І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була у Дідівщині, за чотири кілометри від нас. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала бабів на збори тощо.
Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш...
Дід Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелігійні розмови. Він тоді каже: "Поїду з Гогою побалакаю... Хай мені Гога розкаже про бога". Бере пляшку, сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.
Отець Гога випивки не цурався і антирелігійних розмов не уникав. Випити він міг, як добрий молотник, і не п'янів. Після тих диспутів дід Салимон казав:
— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!
"Должность" у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі "Запорожца", тоді "Запорожца" поміняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули".
З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.
І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.
Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:
— А розкажи, що там було і як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.
І почалося...
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип...
Хвіртка наша не зачинялась.
Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
(Продовження на наступній сторінці)