— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гриші сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене... Так...
— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим. — Він своє голучив. Більше не клепатиме.
Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!).
Он воно що! Он звідки тая гуля на Карафольчнному лобі!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощиків.
І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.
— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як, — сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.
Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала у мішок траву для кролів. Вася одразу підбіг до неї і випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.
— Святі Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог... Свята Варваро-великомученице, спаси і сохрани...
— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і взявши в Бардадима знімок, показав бабі. Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді торжествуюче сказала:
— Правильно! Він! Привиді Конєшно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.
— Нарешті! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувать і знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної, божеської... Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудше. Благослови тебе матір божа!
Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.
Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало! Щоб мене до попів на службу вербували. Щоб я навертав піонерів і комсомольців у лоно церкви! Дзуськи!
— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.
— Атож, атож це ти, синку, не розумієш, — лагідно усміхнулась баба Мокрина. — Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая-чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай-чудотворець теж милий буде...
Хтось із хлопців хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та... — махнув я рукою. — Нам ніколи. Зверніться в інститут кібернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напівпровідникового Миколая-чудотворця на транзисторах...
Знову хтось із хлопців хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кінчати дискусію, поки баба не набрала вирішальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі-великомучениці!
— Привіт Миколі на транзисторах! — тоненько підгавк-нув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).
Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву.
— Ах ви ж гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із'іла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна, ні покришки! Щоб...
Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:
— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?
— Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі...
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свій я ручаюсь, він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
РОЗДІЛ VIII
"Два кольори мої..." "Геть звідси!" — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло... Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешчі розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.
О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.
Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.
Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад.
Вона не бачила мене.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.
Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.
Вона однак не чула.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос співав пісню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що—не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!
Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:
— Ти чого?
— Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогодні вночі на кладовищі був... — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?
І тут раптом позаду почув:
— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кілька кроків від мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний — то любов..." Дев'ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає!
І ще — "червоний — то любов..." Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима.
Він уже, мабуть, думає...
Та потрібна вона мені!
Та триста лєт!
— Та я ж... Я ж хотів...
— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.
— Я... я можу піти... Такі.. Але ти. . ти... — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував... От! Уперше в історії... От! А ти... ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик!
Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.
Я йшов, не помічаючи дороги.
Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в пій глуму, скільки сорому і ганьби.
(Продовження на наступній сторінці)