— Та бачу, що не лопата... А нащо?
— Як нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі "Більшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда... "На старт!" — потім: "Увага!" — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою...
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-ишо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, — сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого... тільки.. — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте...
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив ("Ще сусіди позбігаються!").
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
Переделать!!!
ніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява по-
""м^о8 їроіову^гт ^-"лу^т^.
"ро те то тре?" я^ось, не брешу.." ("і в "кому разЧ), ви-
-Тто^6 КлТйУ^о —д"я ^ Й-^й^їГ^ІТпГ^зГ^о^Ї
Е1=^^^^^^^^^^^^^^^
""Д^кїї^. заперечу."... коли , сказав про театр, тільки роздумливо промовив:
^^І^^^^ — —
———^^^^^^ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи ні, але він усміх-
"увся: А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо
чнову десь загубитеся — завтра ж додому.
Уядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хруміли-ві сорочки0, випрасувані штани, лискучі, ще невзувані жод-
""нГзЇаю^я^и^аГ^коли на мені все нове, відчуваю
гебе начеголпй Здається, що на мене всі дивляться, і со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися від людських очей.
Йнч"а% я за^ди тїм що я або тернуся рукавом об^стін-к1 ^пб Іамаза^ися або пляму на штани посаджу, аоо че-5зикНосаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. ТоТм^ легше От і зараз, як ми вийшли на сходи, я од-їа^ піо хавЇ ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпі брудну смугу,— і тільки після того ми вийшли
їя в^цю Та7 все одно у новому було незручно і мулько:
на вулицю і.й ^лодках, а комірець шию тре, мов
^ "-Щоб повернут'и голову, треба всім тілом.повертав тися І чо^о це У театр не можна ходити в звичайній одежі? Утеатрїе Їд/ть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе пя^лися^ Я якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, наказ, Щ"" У ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми'сілТна^й^^^ на вулицю Червоноар-мійсьїу Театр —музкомедії Ми почали з нього бо мені чо їусь здаУся що той симпатичний кругловидий артист пра-
185
цює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися —відчини ються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п'ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
—Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Вія сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи... — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак... не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба... В одній справі... поговорити...
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге... — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього...
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав "еге" на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися.
Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай шалабани — і я оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:
— Треба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба спершу той... як його... репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічиго такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався на Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
(Продовження на наступній сторінці)