І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: "Бідна дитина", — і несподівано ткнула мені у руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирішила, що я старцюю. Отямився я — жінки вже й слід прохолов. Так і лишився я з трьома копійками... До чого я дійшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Підвівся я негайно і, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема
Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що він царя грає.
Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (в Києві якихось п'ять-шість театрів) і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про утопленика і про все інше).
Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.
Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, і на ньому замість цифр — рисочки золоті. І стрілки теж золоті. І тих стрілок не дві, а цілих три. Третя довга і тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бігає — секунди одміряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — наміряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вроді вкрав, то хоч наміряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Іч, який гордий — без хліба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
І він узяв у мене годинник, і начепив на руку, й одразу став ніби на п'ять років старший. Навіть обличчя в нього посоліднішало — строге й серйозне стало. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму й нерухому, як палка, і скоса поглядав на неї. Інколи він згинав її в лікті і підносив до очей — дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, наче мене й на світі не було.
І стало мені прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мій", я всі муки душевні за ньою прийняв... А носить його Ява і ще й хизується, сатана...
Коли ми пройшли всю набережну і підійшли до моста імені Патона, я нарешті не втерпів і сказав:
— Досить! Давай сюди! Знімай! А то ще... зіпсуєш. А мені відповідать.
Зітхнувши, Ява неохоче зняв годинника і знову став на п'ять років молодший і несолідний, такий, як і був.
Я сховав годинника в кишеню і тільки тоді заспокоївся. Потім згадав:
— Я ж забув тобі сказати, на мосту мені якась тітка три копійки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пішки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тітка мені милостиню дала, розумієш, — думала, що я старча!
— Гага! Інтересно! — второпав нарешті Ява. — І що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж і не знаю...
Справді, становище було дурне. Взять собі! Нізащо!.. Викинуть? Гроші тільки пани, капіталісти викидають. Думали ми з Явою, думали і нарешті вирішили — віддать справжньому старцеві, як тільки стрінемо... (Ці три копійки досі лежать у мене вдома, — все ніяк справжнього старця не зустріну. (Примітка Павлуші Завюроднього).)
— Аз годинником це навіть цікаво вийшло! — з запалом сказав Ява, і в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодія ловити! Між іншим дуже важливо те, що ми знаємо, де він живе. У тринадцятій квартирі...
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скільки у Києві тринадцятих квартир? Щоб обійти їх усі — нам життя буде мало...
— І все одно — це дуже цікаво... — не здавався Ява — І схоже — як ловити злодія... Тільки тут навпаки .. Навпаки, розумієш... Злодії ловлять потерпілого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кіно! Скажи!
— Буде зараз нам кіно, побачиш, що нам зараз тітка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання.
Тітка нам нічого не сказала. Вона мовчки лежала на канапі з компресом на голові. Нам сказав дядько... Він сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепі надавав, що ви б у штани завтра не влізли. А оскільки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — і я негайно купую вам квитки і того ж дня одправляю назад у Васюківку. Я через вас вдівцем залишаться не хочу. Тітка трохи не вмерла від хвилювання. Бачите, лежить ондо з мігренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, і щось белькотали про те, як ми були в кіно, а потім каталися на чортовому колесі, а потім... були в гостях у однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от і адреса точна... можете перевірити) і як нас там добре приймали і частували, і показували телевізор, і не хотіли відпускать, і... ми більше не будемо!
Потім ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") і голодні лягли спать.
...Ми лежимо і не можемо поснути.
На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тільки за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, дядькові брехали, навіть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робить? Якщо так, тоді весь той наш героїзм — нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, благородні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко, Покришкін... Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й жуліки...
Ява зітхає і погоджується зі мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися і... взагалі... Давай більше не будем.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров'ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.
— Гаразд, — підхоплює Ява. — Тільки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тоді... тоді другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. І не маєш права ухилятися чи там відбиватися ні в якому разі. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шість, за третю дванадцять і так далі. Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому цими шалабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
І, відчуваючи себе вже майже на сто процентів чесними, ми спокійно поснули.
РОЗДІЛ V
Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якій контррозвідці?
— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник — значіть, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-ста-лєт! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді...
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а... Пістолет.
(Продовження на наступній сторінці)