«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

— У вас що — всі такі, на вашій Землі?

— Які?

— Товстошкірі. Нетямущі… Але все одно, я дуже рада, що познайомилася з тобою. Мені так нудно. У всьому будинку або немовлята, або вже зовсім дорослі… А нормального школярського віку хлопців, з якими можна було б пограти у футбола, — жодного… Крім тебе.

— Ти — граєш у футбол? — здивувався Дениско.

— Аякже. У нас всі грають у футбол. І моя бабуся грає.

— Та ти що?! — Дениско аж підскочив, так йому це сподобалося.

— До речі, це ж я влупила м’ячем у поштову скриньку. Щоб вона розкрилася. І щоб випав лист із тим "Цілком секретно"… Щоб ми познайомилися… — Зірка дивилася йому просто у вічі і усміхалася так загадково, як можуть усміхатися дівчатка лише уві сні…

5. СУТИЧКА З ПІРАТОМ

Дениско прокинувся з почуттям радості. І хоча він одразу збагнув, що все те йому наснилося, радість не зникла. Навіть навпаки. То було почуття радісного чекання.

Він побачить сьогодні Зірку! Побачить і познайомиться. Просто підійде і скаже: "Давай познайомимось. Я твій сусіда з другого поверху, з п’ятої квартири. Мене звуть Дениско".

Доведеться їй простягати руку. Нікуди вона не дінеться. Вона ж не дика якась. Нормальна дівчинка. І всміхалася так приязно. Все буде добре! Звичайно, ніяка вона не інопланетянка. То тільки вві сні може таке примаритись. Але секрет у них якийсь є. Це точно.

І те, що руденька була втаємничена у загадковий секрет, робило її ще привабливішою, а знайомство з нею ще цікавішим. Дениско був певен: варто познайомитися з нею — і секрет розкриється сам собою. Дівчатка — вони балакучі. Секретів берегти не вміють. Дениско добре це знав.

Він рвучко підхопився з ліжка.

Мами вже не було.

Мама рано вирушала на роботу. Вона ще працювала у лікарні того району, де вони колись жили, і їй доводилось трьома видами транспорту (автобусом, метро і трамваєм) їхати у протилежний кінець міста. Правда, її обіцяли перевести ближче, але, як ви знаєте, це робиться не одразу.

На столі, накритий рушником, стояв сніданок і, як завжди, лежала записка:

"Дениску! Доброго ранку! Гуляй, дивись телевізор. Обід у термосах. Будь обережний. Я сьогодні трохи затримаюся. Піду домовлятися відносно роботи. Не сумуй, любий. Цілую.

Мама".

Обід мама завжди залишала йому у двох великих термосах. Хоч Дениско й був самостійною людиною і ще з дитсадка навчився давати собі раду, часто залишаючись сам удома, але до газової плити мама підпускати його ще боялася. Дениско, правда, вважав, що це зайві перестороги — він прекрасно міг би розігрівати собі обід, — але з мамою не сперечався. Коли їй так спокійніше, хай буде.

Дениско так поспішав, що, п’ючи чай, захлинувся й закашлявся. Йому нетерпеливилося швидше побачити Зірку.

І він побачив її відразу, тільки-но вибіг у двір.

Вона сиділа навпочіпки біля гори піску й будувала для малечі казковий замок. Коло неї стояли троє дошкільнят — хлопчик і дві дівчинки. Вони захоплено дивилися, роззявивши ротики.

Підходити й знайомитися було незручно.

Дениско спинився віддалік і теж став дивитися.

Зірка так захопилася будівництвом, що нічого не помічала і Дениска не бачила.

Нарешті вона підвелася. Одійшла і схилила набік голову, милуючись своєю роботою. Замок справді вийшов ловкенький — з вікнами-бійницями, з зубчастими стінами, шпилястою вежею (за неї правила дитяча піраміда) і червоним дахом (з пластмасового візочка).

— Хай замок поправить свою шапку. Набік з’їхала! — зауважив хлопчик.

— Не шапку, а дах, — усміхнулася Зірка, поправляючи візок.

— Ні — шапку! — вперто повторив малюк.

Дениско вже збирався підійти: це був чудовий привід для знайомства — похвалити замок, завести розмову.

Але не встиг…

Звідки він узявся, той Пірат на велосипеді, — хто його зна. Враз він з’їхав з асфальтової доріжки, на повному ходу промчав повз гору піску, зруйнував колесами замок і, щосили накручуючи педалі, зник за рогом.

Що вже казати про дошкільнят і Зірку! Навіть Дениско зойкнув од несподіванки.

Якусь хвилю Зірка стояла, завмерши від розпачу. А тоді, побачивши, як двоє дівчаток-дошкільняток одночасно уголос заревли, а за мить до них приєднався й хлопчик, сплеснула в долоні:

— От Карабас Барабас! Ну, нічого, не плачте! Ми зараз новий збудуємо.

Але до них уже бігли дві бабусі й мама, що сиділи й балакали на лавці біля під’їзду.

Вони дружно підхопили на руки своїх малят і, щось їм примовляючи, кудись понесли.

Зірка лишилася сама.

Вона обернулася й зустрілась поглядом з Дениском.

Треба було щось говорити.

— От Карабас Барабас! — повторив Дениско її слова і, не задумуючись, додав: — Ну, я йому! Він у мене знатиме!

Зірка всміхнулась, хотіла щось сказати, аж раптом пролунало:

— Зірко! Зірко!

З балкона третього поверху гукала бабуся:

— Біжи, серденько, додому! Ти мені потрібна!

Зірка так нічого й не сказала, тільки махнула рукою і побігла. А Дениско лише тепер усвідомив, що він сказав.

"Я йому! Він у мене знатиме!"

Яке безглуздя!

Що може зробити він, другокласник, здоровенному, на голову вищому за нього п’ятикласнику?..

"Цирк поїхав, клоуни лишились!"

Справедливі слова.

Кров кинулася Денискові в обличчя.

От уже справді — сам зробив із себе посміховисько. Познайомився, називається!

Нічого собі знайомство. Хоч на очі не показуйся.

Дениско побіг додому переживати.

Немає, мабуть, нічого гіршого, як відчувати, що сам себе пошив у дурні.

Препогане почуття!

Хоч лікті кусай, хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе.

Два дні відсиджувався Дениско дома. Не наважувався вийти у двір.

Які то були важкі довжелезні дні!

Крізь вікно він бачив, як катався на велосипеді Пірат. Як знову будувала Зірка дошкільнятам замки з піску. Як стрибала вона через скакалку в самотині. Їй теж ні з ким було гратися.

Звичайно, жили в будинку їхнього віку діти, але час був канікулярний. Всі десь відпочивали, гостювали. І доводилось нудитися.

Як картав себе Дениско за ті необережні свої слова! Але що поробиш. Слово не горобець, вилетить — не впіймаєш.

Вперше, відтоді, як вони поселилися, квартира здалася Денискові тісною…

А на третій день надвечір несподівано у двері подзвонили.

Дениско відчинив і побачив, як на підлогу впала застромлена у щілину записка.

На площадці не було нікого. Тільки відлунювали на сходах чиїсь швидкі кроки.

Дениско підняв папірець, розгорнув.

На аркуші із зошита у клітинку дівчачим почерком було написано:

"Проспект Вернадського 15, кв. 210.

Івашенко. Завтра, не пізніше — післязавтра.

Дуже потрібна допомога!

Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер з 16 до 18.

Тільки на мене не посилайся!"

В кінці записки була намальована маленька зірочка.

У Дениска закалатало серце. Вона! Звичайно, — вона!

Але що це за адреса? І чому треба дзвонити депутату? І що за дивні слова— "Тільки на мене не посилайся!"

Знову загадки.

Але що б там не було — вона написала йому записку! Сама написала! Значить, він їй не зовсім байдужий. Значить, вона думала про нього.

"Дуже потрібна допомога!"

Значить, вона вірить у нього! Вірить, що він може допомогти, здатен допомогти. Вірить, що він справжній мужчина (як каже іноді тато)!

Дениско кілька разів перечитав записку і, склавши її вчетверо, ховав у кишеньку сорочки. І, здається, саме від цього радісно залоскотало у грудях. Вперше у житті він одержав записку, та ще від дівчинки, та ще з якоюсь таємницею. Хто не знає зараз, що таке вагомість! Всі знають. З наймолодшого віку. Як починають щось розуміти і дізнаються про космос, про ракети, про космонавтів. Всі знають.

В цю мить Денискові здалося, що він відчуває саме невагомість. Наче перебував у космосі — таким легким зробилося його тіло.

Дениско не міг більше сидіти вдома.

Її записка наче звільняла його з добровільного домашнього в'язнення.

Правда, вона написала чогось "Завтра, не пізніше — післязавтра". Значить, не сьогодні. Але все одно, перш ніж іти, треба переговорити з нею. Аякже!.. Зірка написала записку, бо вони, власне, ще й не знайомі як слід. Вона не певна, чи згодиться Дениско допомагати, чи ні. А на словах вона, мабуть, розкаже, що там з тим чи тією Івашенко і яка допомога потрібна. Аякже!

Вона побігла вниз. Значить, він знайде її у дворі.

В такому піднесеному настрої Дениско вибіг у двір. Озирнувся праворуч, ліворуч. Зірки поки що не видно.

І тут… він побачив Пірата.

Прихиливши до стіни велосипед, Пірат стояв і гриз яблуко.

Відступати було пізно. Зірка могла вже бачити Дениска…

Якби не ота невагомість, може, Дениско і не одважився б. Але невагомість — то велика річ.

Дениско рішуче рвонувся до Пірата.

— Гей ти, Пірате, чого ображаєш малюків?! — Голос Дениска затремтів.

(Продовження на наступній сторінці)