«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

Звичайно, кохання у другому класі зовсім не те, що кохання доросле, про яке складають вірші, пишуть романи, ставлять п’єси й знімають кінофільми, котрі до шістнадцяти дивитися не можна. У другому класі, звичайно., не одружуються і заміж не виходять. Але як же назвати оте щемливе почуття, коли від одного погляду на кирпатеньку дівчинку з бантиком ви або червонієте, як помідор, або бліднете, як сметана, коли для того, щоб дочекатися, поки вона вийде гуляти у двір, ви відмовляєтесь від морозива, від зоопарку, від мультика по телевізору? Як назвати оте незбагненне почуття, що охоплює вас, коли ви піднімаєте з землі загублену нею перебивну картинку і з трепетом ховаєте в кишеню?

Цього весняно-літнього сезону Дениско закохувався уже двічі.

По-перше, у чорнявеньку реготушку, яка сиділа навпроти нього у вагоні метро і щось шепотіла на вухо своїй товстенькій подрузі, раз у раз зиркаючи на Дениска і захлинаючись від сміху. По-друге, у білявеньку мрійницю (так він її подумки назвав), що стояла біля вікна в універмазі і чекала на свою маму, яка приміряла у кабінці плаття. А Дениско ішов у цей час із своєю мамою купувати м’яч…

Але і те й те кохання було хвилинне, миттєве, без надії на продовження, і тому швидко минуло. Коли руденька визирнула із сьомої квартири, серце його було абсолютно вільне…

Дениско прогуркотів сходами і, гарматно грюкнувши дверима, кулею вилетів у двір. Голуби, що походжали на асфальті перед під’їздом, панічно захлопали крилами і знялися в небо.

Двір біля будинку ще не був до кінця впорядкований. Будівельне сміття, правда, вивезли, ями позакидали, доріжки заасфальтували… Але ще височіла посеред двору гора піску (видно, залишена для майбутнього дитячого майданчика).

Дениско перебіг двір і сховався за тією горою. Звідси добре було видно увесь будинок — білий, з оздобленими червоним гофрованим пластиком балконами. Оно, на другому поверсі, їхній — стоять прихилені до стіни Денискові лижі. А якраз над ним на третьому — отієї сьомої, звідки визирнула руденька. Це ж треба — та квартира якраз над ними! Як піднятися сходами на площадку, — перша ліворуч. Це ж треба!

Щось аж надто багато незвичайного. І "Цілком секретно", і дві сьомих квартири, і… і руденька. Такого вогненно — рудого волосся Дениско, здається, зроду не бачив. І таких променистих голубих очей… І такої усмішки… І… і взагалі…

— Зірко! — пролунало раптом так несподівано, що Дениско здригнувся.

Якась бабуся, що швидко підійшла, майже підбігла під балкони, дзвінко гукнула, закинувши голову.

— Зірко!

На балконі третього поверху — на отому, що над Денисковим, з’явилася руденька. Дениско навіть не здивувався. Він міг би заприсягтися, що навіть чекав цього.

— Зірко! — гукнула бабуся. — А кинь-но мені, сонечко, біле пластмасове відерце. Я морозива хочу купити на обід. Воно у другій кухні на шафці. Я підійду зараз під той балкон.

— Єсть! — гукнула руденька і зникла.

А бабуся подріботіла чогось за ріг будинку.

Здивований Дениско гайнув поза горою піску, щоб побачити, куди це вона.

І побачив: на балкон третього поверху за рогом будинку вибігла руденька Зірка, тримаючи досить величеньке біле пластмасове відерце. Простягнувши руку через бильця, кинула відерце униз. Бабуся одразу підняла його, привітно помахала Зірці і кудись побігла.

Тільки тепер Дениско збагнув усю незвичайність того, що він побачив і почув.

Яким чином руденька, що була на балконі, котрий прямо над їхнім, так швидко опинилася за рогом будинку, на балконі зовсім іншої квартири? Що означають бабусині слова "воно у другій кухні"? І невже руденьку звуть Зірка? Що це за ім’я?

Сьогодні все було таке дивне…

3. ОХ, ОТІ МАМИ!.

Ох, оті мами!..

Як важко щось від них приховати!

Все вони бачать. Все вони помічають. Все вони відчувають — будь-яку зміну у вашому настрої, навіть найменшеньку, зовсім незначну. А коли вас по-справжньому щось схвилювало, коли відбулося таке, що має неабияке значення, — критися годі й думати.

Але хіба розкажеш кому-небудь (навіть мамі рідній) про… про те, які променисті очі, яка незвичайна усмішка в руденької дівчинки?

Або про— "Цілком секретно"? Адже зазирати в чужі листи, навіть конверти, — це все одно, що читати їх, все одно, що підглядати, підслуховувати, нишпорити у чужій кишені. Це — ганьба! Мама говорила не раз. Тут вона тверда, як гірський кришталь, непохитна, невблаганна. Цього їй казати не можна. Цього вона не пробачить.

Ну, а дві сьомих квартири?

Тут, здається, можна не критися. Це факт очевидний, незаперечний. Було б дивно, якби він не вразив Дениска.

І коли надвечір прийшла з роботи мама і, тільки-но глянувши на Дениска, одразу спитала: "Що сталося? Що таке?"— Дениско знизав плечима:

— Не знаю… Дивина якась… Я знічев’я пішов сходами нагору, дивлюсь — а на третьому поверсі дві сьомих квартири. Чи то наплутано щось, чи хто його зна…

— А-а, — всміхнулась мама. — Я не встигла ще тобі розказати. На третьому поверсі живе дуже цікава сім’я. Велика. Складається аж з чотирьох поколінь. Вони, кажуть, жили у передмісті, недалеко звідси, мали власний будинок. Той будинок знесли, як забудовували мікрорайон. І дали їм квартиру в нашому будинку. Власне, не одну, а дві квартири — трикімнатну й чотирикімнатну. Бо їх же багато. І вони попросили будівельників ті квартири об’єднати, прорубати між ними двері. Отже друга сьома — то, власне, восьма. Але вони пригвинтили замість вісімки другу сімку, щоб підкреслити, що живуть однією сім’єю. І вся кореспонденція приходить їм на сьому квартиру.

Так он воно що! Тепер зрозуміло, чому Зірка так швидко опинилася аж на тому балконі за рогом і чому бабуся сказала про другу кухню… Дивна сім’я!

Дві квартири об’єднали в одну.

Неспроста. Мабуть, щось тут є. Ніхто ж цього не робить. А вони зробили.

"Цілком секретно"…

Такі слова просто не напишуть. Якийсь секрет, якась таємниця та є. Що ж воно таке? А може… може, у них там в одній з кімнат хтось замкнений…

— До речі,— сказала мама. — У них, я помітила, дівчинка твого віку. Дуже симпатична. Ти б з нею познайомився. Не так нудився б.

Кров кинулася Денискові в обличчя; воно стало враз червонішим, ніж отой гофрований пластик на балконі.

— Дуже мені треба! От іще!..

— Ну, дивись… Твоя справа, — знизала мама плечима і ледь-ледь усміхнулася.

Ох, оті мами!

4. СОН

Він стояв, як отоді, вдень, перед дверима сьомої квартири і, затамувавши подих, чекав. І двері відчинилися, і вона визирнула, і, як удень, спитала:

— Тобі щось треба?

Блакитно всміхнулася самими очима. А потім раптом сказала:

— А-а… Я знаю… Ти хочеш познайомитися зі мною.

Дениско відчув, як червоніє:

— Дуже мені треба! От іще!..

— Ну, дивись… Твоя справа, — знизала плечима руденька і почала зачиняти двері.

— Та ні… Ні… Я… — схаменувся Дениско.

— Так чого ж ти… Заходь! — і одним рухом вона широко розчинила двері.

Як це часто буває уві сні, він подумав: "Невже це насправді? Невже це не сон?" — і переступив поріг.

— Ну, давай знайомитися, — вона простягнула руку. — Зірка!

— Дениско! — Він потиснув її руку і відчув, що вона якась дивно гаряча.

Зірка всміхнулася загадково. І кивком голови вказала на двері, що вели у кімнату.

Дениско глянув — то були не двері, а величезний поштовий конверт, на якому проступали друковані літери: "Цілком секретно".

І враз літери зникли, і конверт зник. То вже були звичайні двері.

Зірка одчинила їх, і Дениско зайшов у кімнату. Кімната була величезна і зовсім порожня. Тільки у кутку на підлозі стояло пластмасове відерце, наповнене вафельними стаканчиками з морозивом.

— Ходімо! — сказала Зірка.

І вони проминули кімнату і зайшли в другу, таку ж величезну і так само порожню. І знову у кутку стояло пластмасове відерце з морозивом.

Дениско впіймав себе на тому, що йому дуже хочеться морозива. Але він швидше б проковтнув язик, ніж попросив.

Вони перетнули кімнату і зайшли в третю, таку ж порожню, з відерцем морозива у кутку.

— Чому тебе так звуть? — спитав Дениско те, що давно вже хотів спитати.

— А ти не догадався?

— Ні,— сказав Дениско.

— Бо я не дівчинка. Я — зірка. — І вона хихикнула, прикривши рота рукою.

— Як це? — розгубився він.

— Дуже просто, — Зірка вже була серйозна, не всміхалася. — Бо я живу отам, у космосі. — Вона показала вгору.

Дениско звів очі й побачив, що над ними не стеля, а темно-синє небо. І враз догадався:

— Ти — інопланетянка?!

— Авжеж! — усміхнулася вона. — Нарешті! Ну, до тебе доходить, як до жирафи.

— Тому й "Цілком секретно"? — з радістю вигукнув він.

— А як же інакше! От дивак!

— І всі твої родичі — теж?..

— Звичайно.

— А-а… тепер ясно.

(Продовження на наступній сторінці)