«Пересадка серця» Всеволод Нестайко

Читати онлайн п’єсу Всеволода Нестайка «Пересадка серця»

A- A+ A A1 A2 A3

Алла. Хочеш, я з тобою поїду?.. Мені тільки одним оком на неї глянути, і я тобі одразу скажу… Я таких баб — з ходу… Мені просто жаль, якщо… У мене ж теж батечка забрала одна… не будемо говорити… Я таких спритнячок у-у-у!.. Гуляй-гуляй, але сім’ї, де діти, не чіпай!.. Хочеш, поїду?

Юрко. А… ти можеш?

Алла. В елементі. У мене три відгули за свята. Хоч зараз. Піду до нашого Павла Петровича… Він на мене давно око поклав. "Подзвонили… терміново треба їхати, захворіла тітка у Вінниці…" Ще й квитки дістати поможе… Він, він такий… У нього всюди… Ну?

Юрко (непевно). Я знаю… А… а мати?

Алла. Записку залишиш: так і так, буду через два дні, не хвилюйся, приїду — розкажу… А потім щось придумаємо…

Юрко. Я знаю… Якось… Я ніколи…

Алла. Ну, ти ж і лопух!.. Ну!.. Воно мені треба!

Юрко. Та ні… просто… якось…

Алла. От теля!.. Якось… якось!.. Вирішується доля твоєї сім’ї… Може, без батька лишишся… А ти…

Юрко. Ну, добре, добре… А… а гроші?.. Це ж…

Алла. Та є в мене гроші, цуцику. Я ж працівник торгівлі.

Юрко. Ні! Ні! Що ти?!

Алла. От же ж!.. Та віддаси ж потім. Шмотку якусь продаси і… Слава богу, навалом…

Юрко. Ну, гаразд. Я з господарчих поки що візьму. А то мати ще більше хвилюватиметься. Поїхав на два дні кудись і — без грошей…

Алла. Ну, давай!

Юрко (бере з серванта гроші, роззирається по кімнаті). З речей що взяти? У дипломат, мабуть?

Алла. Ану тебе! Теж мені — Амундсен! Великий мандрівник! Не треба нічого. Зубну щіточку в кишеню сунь. І досить. Ну й шкарпеток пару. На два ж дні всього. Пиши записку.

Юрко (пише записку). Перший раз у житті брешу матері.

Алла. Вітаю з прем'єрою!.. Але це не брехня… Це просто недомовка… А взагалі всю правду кажуть лише дурні. Ходімо.

Юрко. Ходімо. (Зітхає.)

Юрко і Алла виходять. Чути, як у передпокої хряскають двері. Деякий час сцена порожня. Потім виходить Кудринький.

Кудрицький. Двері хряснули… Прийшов хтось… Чи пішов… (Кличе.) Юрку… Де ти, старий?.. Пішов… (Дзвонить телефон, Кудрицький знімає трубку.) Аллоу!.. Тамари Іванівни… здрастуйте… нема… Не знаю… ні, це не чоловік… на жаль… Близький друг… чоловіка… Що?.. Завтра?.. О четвертій? Дуже приємно… Передам, дівчино. Обов’язково!.. Всього найкращого… (Кладе трубку.) Гм… Голова — як трамвай… Дзвенить, кудись мчить і хитається… (Сідає в крісло, дивиться на портрет.) Цариця Тамара!.. Дивна жінка! (Декламує.) "Нам не судилося з тобою разом в життя у парі йти, і горе й радощі нести важкою й світлою порою"… Ех-хе-хе! Королева моєї мрії! Ну чому, чому ти дружина мого друга Олекси Колчанова? І не смію я навіть думати про тебе… "Для мене дружина друга — не жінка", — сказав якийсь мудрець… Або дурень… Чорт його батька зна… Ти ж для мене — принадніша від усіх жінок світу… Нічого не можу з собою вдіяти… (Дзвонить телефон, Кудрицький знімає трубку.) Аллоу!.. Ні, нє можна. Бо її немає вдома… Не скажу-с… Хто?. Студент-дипломник Колупаєв? Добре, передам, товаришу Колупаєв. Бувайте здорові! (Кладе трубку.) Дідько візьми! Виявляється, окрім мене, ти ще потрібна десяткам якихось мужиків. У тому числі проректору по науці і студенту-дипломнику Колупаєву. На певне, двієчник і йолоп. І таємно закоханий у професора Колчанову. Негідник! Як і проректор по науці… Тому що в тебе неможливо не закохатися. Ти з тих жінок… В тобі якось особливо відчувається ота споконвічна загадка жінки…

У передпокої хряскають двері. Входить Колчанова.

Колчанова. Боря?.. Здрастуй… А… а де Юрко?

Кудрицький. Здрастуй, царице! Здрастуйте, Ваша Величність!.. Принц Юрко кудись вийшли… Так, одразу, щоб не забути: дзвонили… студент-дипломник Колупаєв і з ректорату. Завтра нарада у проректора по науці. О четвертій.

Колчанова. Ах, як це не до речі. В мене завтра такий божевільний день… (Помічає Юркову записку на столі, на яку не звернув уваги Кудрицький, читає.) Що? Що це значить?.. Борю! Куди він поїхав? Що сталося? Борисе!

Кудрицький. Пробач!.. Я не хотів тобі говори пі… Але раз… раз він поїхав, він усе владнає…

Колчанова. Що?.. Що трапилось?

Кудрицький. Та не хвилюйся!.. Пусте!.. Просто… Ханиг вони не підбирають. А побачать когось… одразу…

Колчанова. Що?.. Про що це ти?

Кудрицький. Та не хвилюйся ти, чесне слово!.. Подумаєш! Головне вчасно погасити.

Колчанова. Ти можеш нарешті сказати, в чому справа? Я нічого не розумію.

Кудрицький. Ну, прийшла на Олексу "бомага". З вінницького… цього самого… ви… тверезника.

Колчанова. Що?!

Кудрицький. Авжеж, неприємно. Ніхто не каже. Але він все владнає. Не бійся. Тому й поїхав. Оформить їм пару стендів, намалює парочку плакатів. Все буде о’кей! Вони художників люблять.

Колчанова. Яка ганьба! Докотився!.. Боже мій!.. Яка ганьба!

Кудрицький. Ну, не треба… З кожним може трапитися.

Колчанова. А Юрко куди поїхав?.. Я ж тебе про Юрка питала… Записку он лишив. (Показує.) Ти ж був. Ти що — нічого не бачив? Він тобі нічого не казав?

Кудрицький. Юрко?.. Юрко… Стривай… Я чув з кухні якісь голоси… Значить, це не снилося… Юрко і якась дівуля… Вона його вмовляла їхати. Так!.. На дачу, певно…

Колчанова. Дівуля?.. Боже мій!.. Цього ще не вистачало!

Кудрицький. Що таке?.. Я розумію, ти суворих правил. І мати. Але… в десятому класі… Зараз у школах взагалі…

Колчанова (бере трубку). Слухаю… А… Здрастуйте, Ірино Степанівно… Так, я вам дзвонила. Щоб нагадати, що захист у четвер. Так. Ні, нічого… Робота посередня. Описова частина трохи кульгає. Є деякі неточності, неув’язки… Але… я гадаю… будемо рекомендувати… так… так… Це ж тільки внутрішній захист. Він ще попрацює, дотягне, і буде нормально. Красильников ознайомився, так. Він ставиться позитивно… Так, ну, добре… Всього найкращого. Як почуває себе Іван Андрійович?.. Радію за нього. Передавайте йому привіт. До побачення! (Кладе трубку.)

Кудрицький. Ну, знаєш, ти…

Колчанова (опускається в крісло). Як я втомилась!.. Боже мій!.. Як я втомилась!.. За що?.. За що?.. Все життя у такій напрузі. Все життя. І замість того, щоб… І один, і другий… В нього ж такий відповідальний рік!.. Ну чому, чому тільки я повинна про все думати… За все відповідати… Чому? Як я втомилась!..

Кудрицький. І я ніколи не бачив, щоб ти плакала… Потрясаюча жінка!..

Затемнення.

Лине тиха пісня під гітару. У темряву вривається перестук коліс електрички. Праворуч висвітлюється частина вагона. Біля вікна сидять Юрко і Алла.

Юрко. Знаєш, я ще в сьомому класі…

Алла. Не бреши… Це ти вже зараз, коли побачив мене за прилавком… Що робить макіяж!.. А тоді… тоді ви всі за Стелкою Гончарук упадали. Всі!.. І що ви в ній знайшли? Я її недавно зустріла… Котлета по-київськи. Ні талії, ні… А от я… справді… У восьмому ти мені дуже подобався… Я, дурна, плакала навіть колись… Коли ти після уроків пішов проводжати Галку Сліпченко…

Юрко. А ти у вечірню хоч ходиш?

Алла. Та ходжу… зрідка…

Юрко. Гм… Вчився з тобою стільки років і… виявляється… зовсім тебе не знаю… Як не ти враз зірвалася… поїхала…

Алла. А я заводна… Дівчата знають… Я завжди… Якось ми в Ленінград… Ой! Сміхота!.. Відзначали в суботу день народження Анжели з галантереї… Заговорили про Ленінград… Ніхто не був… І я раптом: "А давайте, дівчата, махонем у Пітер! Прямо зараз!" Саме зарплату в той день одержали… і прогрес… Ну, деякі, звичайно: "Та ти що!.. Мама… тато…" А ми утрьох — я, Анжела і Маргарита, касирка, — в елементі… З ходу — в аеропорт. Рейс був якраз о дванадцятій… І… Прилетіли о третій ночі. І одразу — в місто… Невський… Літній… Зимовий… Смольний… Ісаакій… Якраз білі ночі були… Навіть у Петергоф на автобусі швиденько з’їздили… А пізно увечері назад в аеропорт… І в понеділок, як штик, — на роботі. Правда, сонні, як мухи. Не спали ні грама…

Юрко. А як же мати?

Алла. А що?.. Подзвонила, сказала — їду. І все… Що я — маленька? Самостійна людина. Та вона й звична в мене. Ти ж знаєш — я ж була… Особливо вдома. Увесь двір отак колошматила. То у Пущу зривались, то у Святошино, то на Труханів… Дніпро з хлопцями перепливала…

Юрко. Ну, ти…

Алла. А що?.. Життя дається один раз, і прожити його треба так, щоб… А ти тихенький? Кімнатний?

Юрко. Та ні, але…

Алла. А ти взагалі куди збираєшся? Після школи. В інститут?

Юрко. Та мати штовхає, але… не знаю…

(Продовження на наступній сторінці)