«Незнайомець з тринадцятої квартири» Всеволод Нестайко

Читати онлайн пригодницьку повість Всеволода Нестайка «Незнайомець з тринадцятої квартири»

A- A+ A A1 A2 A3

Бум-бум-бум! .. Раз! — І воно вдарило по ногах "кінозірку". Та не встояла і впала в корито. І воно, тепер вже з пасажиром, загриміло далі.

Ми оторопіли.

Сліпуче красива, як лялька нафарбована, "кінозірка" сиділа в кориті і, тримаючись за нього обома руками, мчала вниз по ескалатору.

Мовчки, без крику, без єдиного слова. Чи то вона була вже така мужня, чи то, навпаки, оніміла від переляку і несподіванки — їй адже і зміркувати-то було колись, в чому справа.

Ще мить — і міліціонер, який ще не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий з ніг, впав на ескалатор. А "зірка", не змінюючи пози, пронеслася повз.

Товстун тут же рвонувся за своїм коритом, навіть не глянувши на нас з Явою. Він важко тупав по ескалатору з усією своєю поклажею, раз у раз заклопотано покрикуючи: "Побережися! По-бережися! ", Як візник на базарі, якому не дають проїхати, — тільки от батогом не плескав.

"Зірка", збивши з ніг ще кілька людей, вилетіла з ескалатора, прокотилася через весь зал і зупинилася.

Якийсь інтелігентний дедуньо, прямо під ноги якому вона під'їхала, з подивом глянув на неї і сказав суворо:

— Що це ви, мадам, розважаєтесь, як дитина!

Товстун все ще важко тупав по ескалатору, хрипло і якось не дуже стривожено бурмочучи:

— Моє корито! .. Моє корито! ..

Збитий міліціонер (тепер ми вже бачили, що це ніякий не Паляничка) поспішав за товстуном, на ходу обтрушуючи кітель, і, невідомо до кого звертаючись, гукав:

— Хвилиночку! Стійте! Хвилиночку! ..

Ми продовжували бігти за міліціонером. Іншого виходу у нас не було. Адже ескалатори в метро зроблені так, що по них можна їхати тільки в одну сторону, — це тобі не звичайна сходи!

На наше щастя, міліціонер ще не зрозумів, хто справжній винуватець цього скандального події. Він переслідував товстуна і на нас не звертав уваги. Але скоро він дізнається. Ще кілька секунд ... Він наздожене товстуна, і той йому ... У мене слабнуть ноги ... Але ось ми вже внизу.

"Кінозірка", яка тільки тепер, напевно, прийшла до тями, посміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

— Політ пройшов нормально. Відчуваю себе добре. Невагомість та перевантаження перенесла задовільно.

Навколо сміються.

Як приймали "зірку-космонавта" міліціонер і решта пасажирів метро, які веселою юрбою оточили її, ми вже не бачили. Прожогом вскочили ми в вагон. Двері за нами зачинилися, і поїзд рушив.

На наступній станції — "арсенальській" — ми вискочили і дременули вгору по ескалатору. Ми так поспішали, що серце з грудей ледь не вискакувало. А там адже два ескалатори, і такі довгі ...

Коли, вибігши з метро, ми згорнули у двір великого сірого будинку і повалилися на землю в кущах, весь дух з нас, як кажуть, вийшов геть ... В очах темно, ні рукою, ні ногою не рушиш. Не те що говорити — ми дихати-то не могли. Ротом тільки хапали повітря, як риба без води. Трирічна дівчинка і та могла б з нами впоратися — брати за п'яти, кидати в торбу і нести на базар продавати по дві копійки за штуку. Така нам була тоді ціпа.

І тільки хвилин через десять ...

— Ух! — Ледве видихнув Ява.

— Ага, — підтакнув я.

— Тю, — сказав Ява.

— Тьфу, — відгукнувся я.

І це вся розмова, на якій ми були здатні. І лише хвилин через двадцять ми нарешті прийшли до тями і змогли обговорити те, що трапилося.

— Так ... — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені всю справу. А що?!

Хто ж мене тепер у міліціонери візьме? ..

— Та йди ти! При чому тут я? — Пробував я виправдатися. — Ніхто ж не бачив. І головне, все обійшлося ... Чого ти?

— Ну да, не бачив! І дядько бачив, і міліціонер. Коли ми за ним бігли, він скоса глянув у наш бік ... А у міліціонера пам'ять будь здоров!

Професійна.

— А-а! — Махнув я рукою.

— Ось тобі й "а-а"! Може, нас за його словесним портретом уже й розшукують. Словесний портрет — це, брат, така штука ... — Ява підняв над головою кулак, що могло означати, яка сильна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява наслухався, коли готував себе в прикордонники.

— Так що ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — Не стільки Яву, скільки самого себе заспокоював я. — Ненароком зачепили корито ... Адже не навмисне ж ...

— Піди доведи, що не навмисно. Дядько перший скаже, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, може, за всю історію метро не було. А ти кажеш ...

— Не щастить нам у метро, — зітхнув я. — І в минулий раз, пам'ятаєш, скандал був, і тепер ...

— Закон парності, — зітхнув Ява.

А може, він і справді існує, цей "закон парності", про який не то всерйоз, чи то жартома говорив мій батько і який нібито полягає в тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай іншого . Недарма ж у народі кажуть: "І так горе, і так удвічі".

— Це такий клятий закон ... Дивись, щоб з нами сьогодні ще який-небудь капості не сталося, — сказав Ява і несподівано посміхнувся.

— А все-таки здорово шпарить вона в кориті ...

— А що! Як в ракеті — фіть! — І будь здоров! Я б і сам не відмовився, а?! — Заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.

Ява піднявся з землі:

— Ну, так куди тепер підемо? Я знизав плечима:

— А куди хочеш! Хоч в веселе містечко, хоч у стерео, хоч в зоо ...

— Це можна, от тільки ... — І Ява замовк.

— Що?

— Та якби ... — І знову замовк.

— Ну що?

— Так одним йти якось ... От якщо б розшукати цих ... київських ... Ігоря, Сашку-штурмана ... Вони ж такі хлопці класні ... — і в небо дивиться, щоб очі від мене сховати.

Дивлюсь я на нього і про себе посміхаюся. Ну і Ява! Ось вже лис-хитрюга ... Хлопці, бач, йому знадобилися! Ну як же! Та я тебе наскрізь бачу. Ти ж для мене як скельце! Я не київський мисливець, якого за ніс водити можна. Адже що було! Мисливці з Києва, які приїжджали до нас в Васюківки на полювання і риболовлю, часто просили нас коників для наживки ловити. Сірникова коробка коників — п'ятачок. Так от я собі ловлю і ловлю в поті чола: найнявся — як продався. А Ява сіна в коробок накладе, зверху кілька коників суне і вже біжить міняти на п'ятак. А спіймають його на цій справі, він тільки очима невинно кліпає: "Адже треба ж було їм корму підкинути ..." Але я-то тобі не київський мисливець!

— Воно б, звичайно, здорово, — кажу, — тільки де ж їх знайдеш? Адрес адже ми не знаємо ... Правда, давала тобі Валька свою адресу. Але ж ти його, звичайно, не зберіг. Так воно і смішно було б — берегти адресу якоїсь Вальки. Ух ти! У Яви щоки так і спалахнули, як від ляпасів. І що ж це таке буває іноді з людьми? Дивишся — геройський хлопець стає бог знає чим, бадиллям бурякової ... І через кого? Через якийсь чаплі у спідниці Тьху!

У той раз, коли були у нас пригоди з Книшем і Бурмилом і коли Ява був Робінзоном Кукурудзо і втік до річкові плавні на безлюдний острів імені Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими піонерами-юннатами. І була серед них одна така Валька, худа, довгонога і, по-моєму, зовсім некрасива. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разів краще!) Але це я так вважав. А Ява ... Ява в присутності Вальки через дві хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли юннати поверталися до Києва, Валька залишила Яві свою адресу, щоб ми написали, чим скінчиться наша історія з Книшем і Бурмилом, — її, бач, це страшно зацікавило.

Історія з Книшем і Бурмилом закінчилася нашою перемогою. Ми ходили героями, і Ява кілька разів напівжартома, напівсерйозно закидав вудку — написати Вальці лист. "Тьху! — Сказав я. — Та ти що, здурів?! Я от, коли в таборі, додому-то пишу рідко, а ти хочеш ... "Один Ява написати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменування-то у нього була як раз з мови. Так з листом нічого і не вийшло. Але адресу Ява зберіг. Він ховав його на горищі, і я одного разу бачив — він перечитував його як якесь письмо. Тільки я йому нічого не сказав ...

А коли ми їхали до Києва, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. І якби не моя провина в пригоді з коритом, я б, напевно, так швидко не здався. Але тепер я зрадів, що Ява забув про словесний портрет і міліцію, і вирішив поступитися.

— Чого скис? — Кажу — Дивись веселіше! Звичайно, цікаво було б зустрітися і з Ігорем і з Сашком-штурманом, і з Валькою. Вони б нам Київ знаєш як показали! Який там у Вальки адресу? Я раніше пам'ятав ... Вулиця якогось повстання? ..

— Січневого ... — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона і є! Тут біля метро починається і тягнеться туди, де Лавра. Гайда! Ява криво посміхнувся.

Глава III. Ява поспішає на побачення. Вухо.

(Продовження на наступній сторінці)