– Ой! Я зараз зомлію.
– Ти ж не тенор, – засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.
Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:
– А що – твої тенори вже й умлівають?
Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, насипаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.
– Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, – засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.
– Що таке? – звів на неї очі Горбатюк.
– Ні, нічого, – знітилася Ніна Олександрівна.
– Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… – усміхнувся Горбатюк.
– Нам усе відомо! Зізнавайся! – жартівливо нахмурив брови Попенко.
– Я обіцяла не говорити, – почервоніла Ніна Олександрівна.
– Кому? Сокирку?
– Яка різниця, – зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.
– Ой дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.
– Нічого не вийде. Він щойно відчалив.
– Куди?
– В Одесу. А потім навколо Європи.
– Звісно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.
– Це… це просто неймовірно, – тихо промовила Ніна Олександрівна.
– Ну хоч не інтригуй нас далі.
– Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…
І Ніна Олександрівна почала розповідати.
Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.
Розділ III
"Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!"
Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.
Багато було у філармонії артистів – і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.
Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може.
І коли співав Сокирко "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю", погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали крила, ще мить – і злетить Іван Романович над сценою, випурхне крізь відчинені на гальорці двері у вікно і шугоне у надхмарні висоти. І шанувальниці його таланту, стиснувши кулачки, із завмиранням серця молили Бога, щоб цього не сталося, бо хто ж тоді на "біс" виконає "O sole mio", "Yesterday" та "Ой не світи, місяченьку".
Ніна Олександрівна, як і вся адміністрація, була гарячою прихильницею тенора Івана Романовича Сокирка. З свого боку Іван Романович виділяв Ніну Олександрівну з усієї адміністрації і саме їй раз у раз дарував то квіти, якими його обсипали після концерту, то цукерки, а то й плитку шоколаду, спеціально куплену для неї у буфеті філармонії.
Решта адміністрації ту особливу симпатію тенора до Ніни Олександрівни давно помітила й дозволяла собі хихикати і робити різні прозорі натяки.
Проте Ніна Олександрівна була вище тих натяків, не ображалася і сама підсміювалася, бо щиро любила свого капітана міліції Горбатюка і ніколи в світі не зрадила б його. Капітан Горбатюк це чудово знав, вірив своїй дружині, хоча іноді жартома казав: "Ой, дивись, заарештую я твого Сокирка за зловживання службовим становищем!" Сьогодні, зайшовши до адміністраторської, Ніна Олександрівна виявила на своєму столі не одну, як завжди, а три плитки шоколаду і коротеньку записочку: "До побачення. Не забувайте вірного Вам С."
"Ну, це вже занадто! – спалахнула Ніна Олександрівна. – Скоро він мені весь буфет перетягне. Одну залишу, а дві поверну", – і, схопивши дві плитки, вона рішуче попрямувала до артистичної, звідки чулися рулади Івана Романовича. Через півгодини мав початися останній у цьому сезоні його сольний концерт. Завтра він вирушав пароплавом до Одеси, а звідти у закордонний круїз по країнах Європи. Він давно мріяв про цю поїздку і майже всім працівникам філармонії наобіцяв сувенірів, не кажучи вже про Ніну Олександрівну. Рік видався для Івана Романовича дуже важкий, він багато концертував по всій Україні і мав цілковите право на відпочинок.
По коридору попереду Ніни Олександрівни до артистичної швидко йшов якийсь хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. Обличчя їй не було видно, лише відстовбурчені вуха, кумедний рудий їжачок і тоненьку шийку.
Ніна Олександрівна ще подумала: "Що це за хлопчик? Концерт вечірній, дорослий. І ні на кого з дітей працівників не схожий. Треба спитати". Але не встигла. Хлопець уже одчинив двері артистичної і ступив крок уперед.
Іван Романович стояв обличчям до дверей і саме брав верхнє "ля", коли побачив хлопчика. І так і застиг із роззявленим ротом, замовкнувши.
Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:
– Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
І тут Ніна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…
Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.
Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула – дихає. Вона схопила карафку з водою і тільки тут побачила, що кімната порожня – хлопчик зник.
Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже всю карафку):
– Га? Що?… Ох!.. – Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?
Обличчя Івана Романовича враз закам'яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:
– Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!
– Як?! Він вам сказав: "Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!" Я сама чула.
– Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… просто я співав, узяв верхнє "ля". І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом і… більше нічого не пам'ятаю. Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.
Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:
– Ну… що ж… Гаразд…
Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.
Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.
Розділ IV
Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва
– Мда… – сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.
– Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, – сказав капітан Попенко.
– Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!
– Перше, що спливає на думку: і Пилипей, і Сокирко злякалися не хлопця, а його слів. Отого привіту від Вороного.
– Я теж так думаю. Чогось одразу згадалася ота "чорна мітка" піратська з "Острова скарбів".
– Можливо, знову маємо справу зі зловмисниками.
– Але чого вони вплутують у цю справу хлопчика?
– Якщо цей Вороний – карний злочинець, то чекати від нього високої моральності й педагогічного такту годі.
– Стривай, – Горбатюк запитально глянув на дружину. – Ти сказала, що твій Сокирко щойно відчалив… – Так… Ой! – Ніна Олександрівна завмерла. – На теплоході "Квітка-Основ'яненко"! Уявляєте?
– Де капітаном пан Пилипей! – Горбатюк виразно глянув на Попенка.
– Ін-те-рес-но! – Попенко схилив голову набік, замислюючись.
– Збіг? Випадковість? Чи… – роздумливо мовив Горбатюк. – Ти казала, що він вирушає в круїз навколо Європи?
– Так… З Одеси…
– Але "Квітка-Основ'яненко" не рейсовий, а екскурсійний. До Одеси і назад. А назад йому не треба. Який сенс платити зайві гроші? Удвічі більші, – Горбатюк знизав плечима. – Не розумію.
– А мене якраз це не дивує, – сказала Ніна Олександрівна. – Люди мистецтва іноді роблять учинки, незбагненні для звичайних людей. Він, до речі, казав, що давно мріяв проїхатися по Дніпру. Спокійно. Не "Метеором" чи "Ракетою", а саме теплоходом. Рейсові теплоходи на таку відстань давно відмінили. Сім'ї в нього нема. Гроші є. З дружиною розлучився, дітей у них не було.
– Цікаво, чи знайомі вони між собою – Пилипей і Сокирко?
(Продовження на наступній сторінці)