І тут на кормі за спиною отого втілення раптом з'явився хлопчик. Женя й Вітасик із таким захопленням дивилися на капітана, що навіть не встежили, як і звідки хлопчик з'явився. Побачили його вже тоді, коли він підходив до капітана ззаду. Хлопчик був такого ж віку, як і вони, мабуть, теж шестикласник. Худий, гостроносий, капловухий, із рудим настовбурченим чубчиком. Він обійшов капітана, глянув на нього ззаду і сказав:
– Пилипей? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
Женя й Вітасик почули слово в слово те, що він сказав. Хоча коли капітан говорив з Платошею, не чули анічогісінько. Теж річ дивна…
Але те, що відбулося потім, було просто фантастично. Капітан вирячився на хлопчика з таким жахом, який буває тільки в кіно. Щелепа його одвисла, очі мало не вилізли на лоб.
– Ципа? – прохрипів капітан. Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.
– Я! – весело сказав хлопчик.
– Ні! Ні! Ні! – капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками… шубовснув у воду.
Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.
– Людина за бортом! – дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.
І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували:
– Га?
– Де?
– Хто?
– Що?
– Потонув!
– Скинули!
– Та ні! Щось украв і тікає!
– Держи!
– Лови!
– Хапай!
– Он-он! Виринув!
І звідки вони тільки беруться, ті цікаві?
Щойно нікого не було – мить! – і вже цілий натовп.
Капітан, мокрий як хлющ, одфоркуючись, вилазив на гранітні сходи.
За ним, переможно тримаючи в руках капітанський кашкет, вигулькнув із води Платоша.
– Семене Івановичу! Що таке? Як же це ви? – Платоша намагався говорити співчутливо, але губи мимохіть розтягалися у посмішку.
– Та хай йому біс! Перечепився… ненароком… Тьху! – ніяково одмахувався капітан і нервово крутив головою. Хлопці теж роззирнулися. Та ні на кормі, ні серед людей на набережній Ципи не було. Ципа зник.
Платоша, закинувши назад голову, замахав нагору до цікавих, що позвішувалися з парапету:
– Ну чого? Чого? Розходьтеся! Видовище влаштували! Цирк вам, чи що? Чуєте – перечепився капітан ненароком. Виробнича травма. Розходьтеся! Ну! От безсовісні! Ідіть-ідіть!
Та натовп розходитися не поспішав.
– Ха-ха! Капітан!
– Шубовснув! Ха-ха-ха!
– Оце капітан!
– З власного корабля падає!
– Ха-ха-ха!
Безжальний народ цікаві. Особливо у натовпі, в гурті. Батька рідного не пожаліють – засміють.
І тільки тоді, як Платоша з капітаном сховалися на кораблі, люди почали розходитися. Та й то неквапом, жваво обговорюючи кумедну подію.
Чи їм робити нічого? Чи вони ніде не працюють? Наче немає в них ні обов'язків, ні інтересів ніяких. Тільки й блукають по місту, чекаючи, поки щось десь станеться, щоб одразу збігтися і загаласувати збуджено…
Набережна вже порожніла, а Женя й Вітасикусе ще не йшли, сподіваючись, що Платоша вийде до них, як обіцяв. І таки дочекалися.
Платоша збіг по трапу сухий, чистенький, молодецький – у новій тільняшці і напрасованих, видно, святкових кльошах.
Підбіг до хлопців:
– Братва! Вибачайте, сьогодні нічого не вийде… Ви ж, мабуть, бачили… – і усміхнувся багатозначно.
– Бачили, – одночасно сказали обидва.
І тут же розказали все, що бачили й чули.
– Ципа? Гм… Інтересно! – Платоша підняв брови і схилив голову набік. – Мені теж здалося, наче на корму шмигнув якийсь хлопець, як я вийшов. А капітан запевняє, що на кормі нікого не було, що він просто прикурюючи позадкував, перечепився об фальшборт і… Інтересно!
– А що за людина ваш капітан? – спитав Женя Кисіль.
– Питаєте! Молоток! – Платоша підніс догори великий палець. – Вища кляса!
– Не боягуз? – спитав Вітасик Дорошенко.
– Та ви що?! Як то кажуть, пройшов вогонь, воду й мідні труби. І пожежі на кораблі гасив, і тонув, і виринав, і з піратами бився… Всього було! Дай Боже вам бути такими боягузами, як він.
– А чого ж він так злякався? – здвигнув плечима Женя.
– То вам здалося. Не злякався, а просто… хто його зна…
– Обом одразу здалося? Так не буває, – сказав Вітасик.
– Ну… не знаю, – розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав: – Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо… Ви ж розумієте…
– А де його шукати? – непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.
– Ну, ви артисти! – пхикнув Платоша. – Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Як то кажуть, шукайте і знайдете.
– Ну… ми спробуємо… – Женя знову перезирнувся з Вітасиком.
– Спробуємо, – кивнув Вітасик.
Розділ II
До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка
Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки та гнав на Дніпро.
Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина "відпускалася" лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п'ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався "Квітка-Основ'яненко", бачив лише натовп цікавих.
І вгледівши знайомих хлопців Женю Киселя й Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:
– Привіт, хлопці! Що там таке сталося?
Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:
– По-моєму, це варте уваги слідчих органів.
– Так-так, – мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після однієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці. Попенко поблажливо усміхнувся:
– Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа – то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.
– Обом одне й те саме? – недовірливо скривився Женя.
– Не виключено. Вірні добрі друзі і думають, і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув. – А чого ж капітан запевняв Платошу що ніякого хлопчика взагалі не було? – спитав Вітасик.
– Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.
– Що?
– Ну, честь мундира капітанського.
Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.
Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.
Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.
Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.
Вдома, біля дверей ліфта, він зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.
– О! Ну, як улов?
– Ні хвоста! – махнув рукою Попенко.
– То заходь до нас. Жінка якраз борщу наварила й ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не готувала. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.
Попенко спробував відмовлятися ("Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую"), але Горбатюк і слухати не захотів:
– Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками, не пускають. Без розмов!
І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.
– Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.
Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:
(Продовження на наступній сторінці)