— От же ж! — з досадою крикнув Грайлик. — Ну чого він такий уредний, той чаклун Нетреба!
Але — кричи не кричи, ділу не поможеш.
Сів Грайлик, задумався. Що робити?
І раптом згадав крота Копайла… О! Як не можна перелізти, то підкоп треба зробити. Ідея!
Але голими руками підкоп не зробиш. Треба лопату. Не може бути, щоб у такому господарстві, де є і сад, і город, та не було лопати.
Пішов Грайлик шукати. Шукав-шукав, нишпорив. Не видно щось. Ні в хаті, ні в сараї, ні надворі. Мабуть, пан Зачепило передбачливо поховав увесь садово-городній реманент.
І все-таки Грайлик знайшов. Під ганком лежала стара іржава лопата без держака. Видно, пан Зачепило забув про неї.
Відшукав Грайлик суху пряму гілляку, заходився стругати своїм складаним ножиком держално. Вистругав, настромив. Нічогенька вийшла лопата.
Копати Грайликові не вперше. Копав він і в попередніх своїх пригодах. Та й взагалі копати починають люди з найжовторотішого віку. Совочки, лопатки — улюблені перші інструменти малечі.
Грайлик почав підкоп негайно і орудував лопатою дуже енергійно. Та все-таки рити совком у пісочниці ямки й печерки — то одне, а копати підземний хід під кам’яним муром — то зовсім інше. Та ще й іржавою тупою лопатою.
Почало сутеніти. Надходив вечір.
Грайлик ледь-ледь підкопався під фундамент муру, як зробилося зовсім темно.
— Хе-хе-хе-хе-хе!
Грайлик здригнувся, почувши сміх. Він одразу догадався, хто це.
— Ну що? Як ся маєш? Як поживаєш? — нічний чаклун Жартун-Реготун стояв на краю ями, в якій порпався Грайлик.
Грайлик не відповів. Тільки втягнув голову в плечі.
— Ображаєшся! Ну й даремно. Уже й пожартувати не можна. Наче ти не жартував ніколи. Я ж знав, що тебе страус Еміль знайде. А здорово ти здивувався, коли побачив, куди тебе верблюд Експрес-Мерседес привіз. Га-га-га!
Грайлик мовчав.
— Ну давай миритися. А то мені скучно. Хочеш, я тебе на той бік перенесу? А то ще тобі ритися півночі.
— Все одно обдурите, — озвався Грайлик.
— Ні. Чесне чаклунське. От дивись. Алле-оп! — він схопив Грайлика за руку і підкинув угору.
Грайлик перелетів через мур і гепнувся сідалом прямісінько на спину верблюда Експреса-Мерседеса, на оте тролейбусне сидіння між горбами. І одразу ж поряд з ним гепнувся на сидіння Жартун-Реготун.
— Га-га-га! Здорово? Правда? Ну, поїхали!
— Куди? — спитав Грайлик.
— Як — куди? У Куматенегу. Вчора не доїхали, сьогодні доїдемо. Га-га-га-га-га!
— Обманюєте.
— Чого б це я обманював? Дуже мені треба. Сам побачиш. Газуй! — останнє стосувалося верблюда. Експрес-Мерседес зрушив з місця і почав набирати швидкість.
Оскільки шоломів цього разу чомусь не було, Грайлик міг бачити, куди вони їдуть. Хоча й ніч, але місяць світить, усе видно.
Їхали вони не пустелею, а сосновим лісом, що починався за хутором, між стовбурів височенних щоглових сосон. Стовбури мелькали перед очима. Верблюд Експрес-Мерседес набирав швидкість.
Та от ліс закінчився, почалися гори. Не знижуючи швидкості, верблюд біг вузькими гірськими стежками над жахливими урвищами-проваллями. Грайлик намагався не дивитися вниз, бо паморочилося в голові і хололо в животі.
Та от і гори закінчилися. Верблюд біг уздовж широченної ріки з стрімкими берегами. Знайшов улоговину, спустився до води, кинувся і поплив. Переплив річку, знову побіг берегом.
І знову гори були, і пустеля була, і ліс.
І от нарешті вибіг верблюд Експрес-Мерседес з лісу і спинився перед великою золотою брамою, над якою знову ж таки золотими літерами було написано — "Куматенега".
— Ну, що я тобі казав! — мовив Жартун-Реготун. — Злазь! Бо он уже сонце сходить. Мені вертатися час.
РОЗДІЛ VII
Вартовий Макар Телятник.
От тобі й раз!
"Неправдою не проживеш"
Ізліз Грайлик з верблюда, підійшов до золотої брами, постукав.
Одчинилася хвіртка у брамі, вийшов дядько здоровенний — у брилі, у постолах, з батогом у руці:
— Вартовий Куматенеги Макар Телятник слухає. Ти хто?
— Грайлик.
— Що тобі треба?
— Тут десь мої друзі. З Дитиндії.
— З Дитиндії? Є такі.
— Пустіть, будь ласка, до них.
— Еге! Чого захотів! У Куматенегу через золоту браму тільки тих пускають, хто сам, без сторонньої допомоги прийшов. А ти ондо на Мерседесі приїхав.
— Ну, то як же ж тепер?.. — розгубився Грайлик. — Я ж не знав.
— Вертайся, звідки приїхав, а потім приходь сам, тоді пущу… Час! — На цьому вартовий Макар Телятник батогом цвьохнув, у хвіртку зайшов і щільно її причинив.
— Га-га-га-га-га! — весело зареготав з верблюда Жартун-Реготун. — От сміхота! От кумедія! Га-га-га!
— Ви знали про це? — глянув на нього знизу Грайлик.
— Аякже! От ррзіграв! Але ти ж сам хотів…
— Хоч назад мене у Зачепилівку одвезіть.
— Е-е, ні! Нема часу. Я зникаю. Он уже сонце сходить, а я нічний чаклун, і верблюд мій Мерседес теж нічний верблюд. Ми лише вночі діємо, а вдень у печері спимо, — зареготав на прощання Жартун-Реготун і зник разом з верблюдом.
От тобі й раз!
Задумався Грайлик. Як же ж у Куматенегу пробратися. Хоч подивитися, що там з ними, з друзями-дитиндівцями. Звичайно, з Макаром Телятником битися — справа безнадійна. Здоровущий!.. Тут розум потрібен, хитрість.
Від золотої брами обабіч мур кам’яний тягнеться, такий самий височенний, як і в Зачепилівці.
Пішов Грайлик уздовж муру. Може, десь дірка яка є.
Іде, іде. Навшпиньках, тихенько, пригнувшись.
Аж раптом чує згори докірливе:
— Ну, що ти за людина?
Звів очі. А по мурові йде нагорі Макар Телятник.
— Я ж вартовий, — каже. — Я ж з тебе очей не спускатиму. Ти у мене не проскочиш. Раджу по-доброму — вертайся. Прийдеш сам — пущу. Обіцяю.
Еге! Вертайся!
Звернув Грайлик від муру в ліс. Зайшов за кущі, щоб вартовий його не бачив, очі замружив, прошепотів тихо: "Будь ласка!" А як очі розтулив — чародій уже під деревом стоїть.
— Ну, що таке?
— Таж бачите. Куматенега ось вона, а вартовий не пускає. І друзі мої там — сам Макар сказав. Зробіть так, щоб я міг пройти. Я вас прошу!
— Нема питань! — весело сказав чародій. — Дурний Нетреба думає, що я його не перехитрую. А я все-таки чародій, а не чаклун якийсь зловредний. Він тільки перебаранчати вміє, відміняти мої чари. А сам робити не годен нічого. От я зроблю тебе зараз невидимкою… Він тебе не бачитиме і не знатиме, де й коли махати рукою і кричати своє "не треба!" А через деякий час я нищечком зроблю у мурі проламчик, і ти туди — шасть!
— Правильно! — зрадів Грайлик.
— Ну тоді — будь ласка! — Чародій махнув рукою і… Грайлик глянув униз і побачив, що ноги його раптом зникли, і живіт зник, і плечі, і руки. Грайлик крутив головою і нічого свого не бачив. Хоча відчував і руки, і ноги. Для перевірки ляснув себе по стегну і відчув стегно. І звук удару долоні по стегну почув. Все було на місці, але все було невидиме. Він став невидимкою.
— Ух! Здорово! — вигукнув Грайлик.
— Не кричи, а то почують, — сказав чародій. — Пролам я зроблю з того боку Куматенеги хвилин через десять. Підійдеш тихо, навшпиньках. Якщо не зумієш прошмигнути у пролам непомітно — нарікай на себе. Одразу станеш видимим, і більше я допомогти тобі не зможу. Ти ж знаєш закон чар — одне й те саме двічі не робиться. Ну, бувай!
І чародій Будьласка зник.
Грайлик вийшов з лісу і потихеньку навшпиньках пішов уздовж муру.
То було незвичайне почуття — відчувати себе невидимкою. От сидить на кущі пташка. Грайлик підходить до неї майже впритул, і вона не злітає. Чистить собі дзьобиком крильця, тріпоче хвостиком. І — анітелень, що біля неї хтось стоїть.
А от їжачок дріботить прямо на Грайлика. Носом у ногу його ткнувся, став, дивиться здивовано, нічого не розуміє— що за перешкода невидима. Грайлик убік ступнув, пропустив їжачка.
І раптом Грайлик побачив чаклуна діда Нетребу. Скуйовджений, з незмінними реп’яхами у бороді він підтюпцем біг по узліссю. Обличчя його було заклопотане, очі розгублено моргали, він раз у раз крутив головою, роздивляючись навколо, наче когось виглядав. Проскочив повз Грайлика і побіг далі, тупаючи великими не по зросту чоботами. Зупинився, озирнувся, повернувся і побіг назад. Грайлик тільки усміхнувся: "Бігай-бігай, зловредний чаклуне! Все одно мене не побачиш". І пішов далі. Так само навшпиньках, обережно, намагаючись не наступити на суху гілку.
Поки він обійшов Куматенегу, десять хвилин уже минуло.
Аж от і пролам у стіні. Невеликий, але такий, що Грайлик міг вільно пролізти. Він уже збирався це зробити, але раптом глянув угору і побачив, що на стіні над проламом стоїть вартовий Макар Телятник. Грайлик розгубився, забув, що він невидимий, одсахнувся назад у кущі. І наступив на суху гілку. Гілка тріснула.
Вартовий Макар Телятник миттю стрибнув униз, побачив пролам і затулив його собою.
(Продовження на наступній сторінці)