— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — Тато обернувся до Іваницького. — Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися "під нульовку", щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
— Та які там, безумство, подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги.
— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
Лесик у розпачі дивився на нього.
Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її він із Жорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав. Що в діда під бородою на щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого, не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді "цінний чоловік", як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять з мене справді героя… Я цього не перенесу.
Іваницький усміхнувся:
— Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — Він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… "А ти хто такий?" — питаю. "Юра", — каже. "Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!" — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче.
— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато.
— Що-о?! — Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Він таки Юрій, — знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:
— А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?
— Сорок дев'ятого, — усміхнувся тато.
— Тож-то й воно!
— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.
— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
— Та ні, але… — Тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму…
— Звичайно, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…
Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…
Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…
І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
І шматок фрески…
То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?
Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.
Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю "Київ".
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.
Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.
РОЗДIЛ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
РОЗДІЛ XVI,
в якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий "Б" не вірить. "Оце фокус!"
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
(Продовження на наступній сторінці)