— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!
— Нема в нього телефону… ще… — сказав Лесик. — Він недавно одержав нову квартиру… Але він, мабуть, зараз у нас.
— А у вас телефон є?
— Є.
— То пішли бігом дзвонити! Будь ласка… Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох. Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.
— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.
— Жаль, — зітхнув незнайомець.
— Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.
— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?
— Будь ласка.
— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — І незнайомець уже повернувся, щоб іти.
— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.
Незнайомець обернувся, очі його сміялися:
— Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі… До побачення!
Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки вони кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.
Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.
Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.
— Так що будемо робити? — спитав Лесик.
— Не знаю, — знизав плечима Жора.
— Легко сказати "не знаю". І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?
— Ні, звичайно. Малювати не можна.
— А що?
На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися. Прийшли батьки й дід Василь Денисович.
— Ну, як справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?
— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.
— Що таке? — здивувався дід.
— Зараз побачиш…
— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Лесикові голос.
— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. 'Передаю дідові трубку… — І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.
Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав півголосом:
— Хто це?
— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.
— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звичайно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю.
Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:
— Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі "Київ".
Лесик і Жора так і завмерли.
— Іваницький?
— Віктор Сергійович?
— Так це ж наш академік!
У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.
— Оце так сюрпризі — сказав тато.
— Як же це вийшло? — спитала мама.
Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.
— Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід.
І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник.
Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.
— Доброго дня, — сказав Іваницький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять — п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.
— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!
Академік киває, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.
— Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове…
— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима.
— Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.
— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід.
— А от я вас прекрасно пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що…
Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
Іваницький одразу це відчув:
— Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.
Всі здивовано перезирнулися.
— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — "Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося…" критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… "Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо… Пробачте… Підписи…" Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Правда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
(Продовження на наступній сторінці)