Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.
Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.
Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.
Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.
Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:
— Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу…
— Ну що ж… — приємно усміхнувся Олексієнко. — Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки… Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і…— він усміхнувся ще приємніше, — і Любов Петрівно… Мушу відрекомендуватися. Я — представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. — реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят — сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)…" Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся… Отже…
Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.
— Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка, — вів далі Олексієнко, — вона б мала право на одержання спадщини повною мірою…
— Коби ж я знала… — прохопилася Бойкова сестра.
— А так, — усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко, — за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб… Тобто близько сорока тисяч карбованців…
— Я згодна! Я згодна! — поспішливо проказала Гапка.
…Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.
Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.
Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав… За хвилину лише курява лишилася на дорозі.
Хлопці здивовано глянули один на одного.
— А… а де ж той… лисуватий? — прошепотів Марусик.
— Хто його зна… — прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.
— Гайда глянемо, — прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.
Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).
І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.
У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець…
— У-у-убив, — ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.
— А-а-га, — тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.
— Не… не захотів скарбом ділитися… Що ж… робити? — Марусик мало не плакав. — Х-хлопці!.. Що ж… Га?
— Міліцію треба, — прохрипів Сашко Циган.
— Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,— нагадав Журавель.
Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту — півдня бігти.
— Та що ж це робиться? — вихопилося в Журавля. — На що ж ті люди здатні заради…
— То не люди, а фашисти, — просичав Сашко Циган. — Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного…
— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.
"Убитий" іноземець поворухнувся.
— Жи… живий, — прошепотів Журавель.
— Та він просто спить у холодку, а ми… Пусти, а то синець буде!
— Тю! — Марусик розтиснув пальці.
…Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу
— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти… Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?
В очах у неї стояли сльози.
Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.
Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.
— Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? — сказав нарешті Петро Васильович. — Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.
Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:
— Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!
Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.
Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.
— А дідо часом жартувати не любив? — спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.
— Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.
— Нічого собі скоро! На дев'яносто четвертому році!
— Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев'ять років.
— Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи — і до Америки докопаємось, а нема нічого.
Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.
— Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? — спитала Гапка.,
— Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці…— Петро Васильович тяжко зітхнув. — За зв'язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він… І не вернувся… Лежить десь під Берліном.
— Ой! Дивіться! Дивіться! — почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.
Всі обернулися до нього.
Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.
— Що? Що таке? Що?
Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.
Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.
— Оу! Голд! Голд! — загукав він.
— Десятка! Золота! Царської чеканки! — вирвалося в Катерини Семенівни.
Містер Фішер всім показував золоту монету, але з рук не випускав.
(Продовження на наступній сторінці)