— Пробачте, Іване Івановичу, що він вам одразу не відкрився, — голова теж усміхався. — Він і мені тільки оце сьогодні сказав. Хотів, каже, об'єктивну обстановку розвідати… Пробачимо йому, га, товариші?
За столом загаласували, закричали, засміялися.
Не знаю, друзі мої, чи можна почервоніти більше, ніж почервоніла красуня Клава.
Аж сльози на очах у неї виступили. А обличчя було такого кольору, що червоні помідори на столі відчували себе майже зеленими.
Хлопці ж наші реготали так, що під ними лавка вгиналася. Вони були дуже задоволені.
Як усе добре вийшло!
Як усе добре склалося!
І тут хлопці почули, як Бобешко, який сидів з Бобинцем поруч їх, люто засичав на свого невдаху-шофера:
— Що ж ти наплів, каланча!
— Та хіба ж я знав? Я ж думав… Я гадав… Умовиводи ж ро-
робив…
— "Умовиводи"!
Та героїв наших зовсім не цікавили вже ні Бобешко, ні Бобинець. Вони дивилися на Тайфун Марусю, яка сиділа з Васею проти них.
А він їй щось шепотів, шепотів, шепотів. Гаряче, пристрасно, переконливо…
Вона слухала і мовчала.
І як би здивувалися хлопці, коли б дізналися, що то ж я допоміг Тайфун Марусі звечора прорвати оту її загінку, щоб вони могли спокійно поїхати до міста за подарунками для діда Коцюби.
Але вони так ніколи й не дізнаються про те. Тайфун Маруся враз підвела очі на хлопців, усміхнулася й підморгнула їм.
І кожен з трьох вирішив, що вона усміхнулася й підморгнула саме йому.
І всі троє були щасливі… Хтось легенько торкнув Сашка Цигана за лікоть. Сашко обернувся.
Ззаду стояв Бровко. Стояв і докірливо дивився такими розумними, такими щирими, такими відданими очима… "Хлопці, а я?.. Про мене ви забули…" Сашко Циган штовхнув ліктем Журавля. Журавель теж обернувся, усе зрозумів, посунувся. І Бровко обережно поклав передні лапи на лавку між ними — ніхто й не помітив. Звичайно, собакам не можна до людських столів. Але ж то був не собака, то ж був Бровко…
Циган нищечком поцупив з тарілки добрячий шмат ковбаси і простягнув Бровкові. Бровко вдячно, самими губами (знає, як поводитися за святковим столом) узяв ковбасу, проковтнув, потім підвів голову і лизнув Сашка Цигана біля вуха, — наче щось шепнув… І раптом…
Чи то справді Бровко йому нашептав, чи з іншої якоїсь, але Сашко Циган раптом як затягне тонким голосом на повні груди пісню з весільного репертуару:
Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені…
Увесь довжелезний стіл аж вибухнув реготом. Так це було несподівано і кумедно.
І голова колгоспу Максим Богданович, сміючись, ураз підхопив пісню своїм могутнім, як виявилося, баритоном. А за їм і Сергій тенором, і дід Коцюба хриплуватим баском, а там і увесь стіл… Та так гучно ушкварили, що в гаю посипалося з дерев листя.
Співуче у нас село. Тільки зачепи — і вже співають і виводити можуть аж до ранку.
Найбільше заливалася, розсипаючи дзвінкі трелі, Тайфун
Маруся. Вона радісно позирала то на Васю, то на наших хлопців, то на діда Коцюбу. І обличчя її так сяяло, наче то було не обличчя, а сонце…
А сонце дивилося на все те з синього безхмарного неба і теж усміхалося. І переморгувалося з новим дідовим годинником, який, ви знаєте, отими золотими стрілками й цифрами чимось був схожий на сонце…
Отакі-то дива відбулися цього літа у нашому селі Гарбузяни.
Недарма наш земляк поет Андрій Лопата написав талановиті рядки:
Гарбузяни мої, Гарбузяни, Чарівні мої сни…
Пригода третя
ПАСАЖИРИ ТАЄМНИЧОГО "МЕРСЕДЕСА"
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому Бровко починає щось передчувати. "Кажуть люди, кажуть…"
І от знову сонечко визирнуло з-за Лисої гори і радісно усміхнулося нашим Гарбузянам. І змовницьки підморгнуло Бровкові, що сидів коло своєї будки, схиливши голову набік і настовбурчивши одне вухо. Бровко й сам не знав, до чого він прислухається. Ранок був звичайний собі, літній, і жодних підозрілих звуків не було чути. Але вночі Бровкові приснився химерний сон з дивовижними карколомними пригодами, що примусив його прокинутися вдосвіта у неспокійному тривожному настрої. "Ой, щось-таки сьогодні, мабуть, станеться, — подумав Бровко. — І знову з моїми хлопцями… Можна було б гавкнути їм, розбудити, попередити, але поки що не буду, хай посплять іще, сердешні… Чує моє собаче серце — клопітний буде в них сьогодні день".
Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і, подзенькуючи ланцюгом, поліз у будку досипати.
Цей недільний ранок був напрочуд тихий і безгомінний.
Колгосп давно віджнивував, копати буряки й картоплю ще не час, і в селі було майже безлюдно. Хто подався на базар, хто до міста у всіляких справах, а чималий гурт на чолі з дідом Коцюбою та головою колгоспу Максимом Богдановичем Танасієнком поїхав на весілля дідової онуки Галочки та нового агронома Сергія Петровича аж у самісінький Київ. Серед того гурту були й батьки Марусика та Сашка Цигана. І тому хлопці, залишені під опіку Журавлевої матері й бабусі, втрьох спали сьогодні на Цигановому горищі, зарившися в духмяне сіно. І всім трьом снилися прекрасні рожеві безхмарні сни. На відміну від Бровка, хлопці нічогісінько не передчували.
Перший прокинувся Марусик. Мабуть, від незвички спати на чужому горищі. Може б, Журавель теж прокинувся з цієї причини, але, як ви вже знаєте, він дуже любив поспати, і йому було байдужісінько, де і в яких умовах він спить. Завжди і всюди йому снилися однакові захоплюючі й неймовірні сни.
Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий… Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
— Та годі спати, — поспішив усміхнутися Марусик. — Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
— А що мені сьогодні снилося, хлопці…— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати… Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо, — то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.
Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення…
От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.
— Їжте, голуб'ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо… Бо тоді ж зовсім інший смак.
Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.
— Ху-у! — одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган. — Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!
— Ага, — одхитнувся й Марусик. — У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати — просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не… той… Ху!
— Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров'ячко, голуб'ята. Вам це корисно, вам рости треба. — Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.
— Ще раз дякую, — підвівся Сашко Циган. — Тепер і до діла можна.
— Яке там діло! Гуляйте, голуб'ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.
— Ага, — стулив губи Сашко Циган. — А курей нагодувати, а льосі завдати, а…
— Та йдіть уже, йдіть! — махнула рукою Журавлева мати. — Я сама.
Марусик з надією глянув на Сашка Цигана.
— Ні! — рішуче мотнув той головою. — Я батькам обіцяв, як їхали.
— Ага, — змушений був уже підтакнути Марусик. — Я теж… Треба…
(Продовження на наступній сторінці)