— Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, Їжачку! Ти хотів віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?… — і Ромка заплакав.
І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
— Ромко! — закричав я. — Ромко! Я знову бачу!.. Ромка рвучко підвів голову:
— Ой! І я бачу!..
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри — з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.
— Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! — вигукнув я. — Ми віддамо їй чарівні окуляри.
— Однеси, будь ласка! — підхопив Ромка.
— Ні! — заперечив Ґулька. — Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.
І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.
— Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй! — невдоволено мовив Козачок Ґулька. — У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.
— Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, — сказав я.
— І що ми їй скажемо? — спитав Ромка.
— Так і скажемо — що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися…
— Тільки говоритимеш ти, — сказав Ромка. — Ти ж перший одержав чарівні окуляри.
— Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.
— Нема питань! — усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:
— Хто там?
— Поштар Пєчкін! — грубим голосом мовив Ромка.
— Не балуйся! — вигукнув я. — Це ми — Вася Богданець…
— І Роман Черняк! — додав Ромка.
— Ой, стривайте! Я зараз! — вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.
— Побігла чепуритися! — пхикнув Ромка.
— Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, — примирливо сказав я.
— Авжеж, нікуди не дінешся, — зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п’ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
— Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
— Давай! Доповідай!
— Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… — затинаючись, сказав я.
— А… а нащо вона вам?… Во… вона у лікарні, — теж затинаючись, сказала Ритка.
— Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! — одним духом випалив я.
— Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
— А ми не жартуємо! — серйозним тоном сказав Ромка. — Давай, Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом "Ритас".
— Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? — вигукнув Ромка.
— А-а… пам’ятаю, — кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про дипломат з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, — одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими пухнастими віями.
— Фантастика! Неймовірно! — вигукнула Ритка, коли я закінчив. — Ану покажіть ті чарівні окуляри!
Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося — чарівних окулярів у кишені не було!
— Ну, давай! Показуй! Ну! — штовхнув мене ліктем Ромка.
— Во… вони з-зникли! — ледь чутно прохарамаркав я.
— Як зникли? Загубив, чи що? — здивовано спитав Ромка.
— Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…
— Ха-ха-ха! — засміялася Ритка. — Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:
— Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! — Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:
— Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, зі спеціальними окулярами, але… Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.
— Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам’ятаєш, він сказав: "Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь". От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!
— І слава Богу! — сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.