Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
— Ху-у!.. — важко дихаючи, промовив Ромка. — Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
— Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, — сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин — і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
— Ну, до побачення! До наступної пригоди! — сказав Козачок Ґулька, — Мені з вами цікаво.
— А нам з тобою ще більше! — сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли — зробилися невидимими. А в руках у мене опинилися одні окуляри — з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.
Пригода тринадцята
Викрадення
Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка — хлопець дуже запальний і нетерплячий.
— Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! — кип’ятився Ромка.
— Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала — чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, — намагався заспокоїти я Ромку.
— То вважай, що в мене саме такий крайній раз — я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру "Контр-страйк". Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку — маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!
Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:
— Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.
— Чого це ви роти пороззявляли? — усміхнулася Ритка. — Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?
Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.
— Та що ти вигадала?! — першим отямився Ромка. — Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!
— Ага-ага! — підтакнув я.
— Та що мені — позакладало?! Я ж усе чула! — вигукнула Ритка.
Ми з Ромкою перезирнулися.
— А-а… То я… то я переказував Їжачкові нову комп’ютерну гру.
— Ага-ага! — знову підтакнув я.
— Думаєте, я дурна? — пхикнула Ритка. — Ви просто не хочете мені говорити! Та й не треба!..
— Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?… У наш час це ж просто нереально! — вигукнув Ромка. — Фантастика!.. Інша справа — інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!
— Ай! — махнула Ритка рукою. — Колись і комп’ютер був фантастикою! — Ритка зітхнула. — А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..
— Для чого? — спитав я.
— У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока — нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:
— Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми — чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
— Що ж… вибачайте, панове! — Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:
— Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
— Ні!.. Але… — я знову знизав плечима.
— Що — "але"? Що — "але"?… Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
— Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..
— Ой! — махнув Ромка рукою. — Ті дівчата — такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, Їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..
У мене майнула думка, що це навіть краще — хай долю окулярів вирішує Ромка.
— Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, — сказав я. — А то пропадуть нізащо…
— Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я — не розумію? Давай! Давай!
Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.
У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку — стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли — і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована — розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком Ґулькою.
Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них "оглянути місце події" і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Ґульки:
— Слухай, Васю, було так — Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися "мишкою" і клавішами під час гри. Я захопився — ніколи ж комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: "Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини; подзвонив по мобільнику мамин шофер — мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно". Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно — ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка — хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.
— Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки — бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.
— Що ж, треба негайно шукати Ромку! — сказав Ґулька.
— А де, де шукати? — розгублено спитав я.
— Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір’я. Там прив’язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.
— А що я скажу мамі? — розгублено спитав я. — Це ж, мабуть, надовго.
— По-перше, ненадовго, — сказав Козачок Ґулька. — А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.
Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:
— Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Літайком тебе заберемо.
Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.
— Не дивуйся, — сказав Козачок Ґулька. — Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба буде.
(Продовження на наступній сторінці)